Якзазначено в частині 3 статті 8 Основного Закону, норми Конституції України єнормами прямої дії. По суті, це означає, що кожна конституційна нормапотенційно може бути безпосередньо застосована у правозастосовчій діяльності. Попередніконституції радянського періоду не мали подібних положень, через що практиказастосування норм Конституції як норм прямої дії розпочалась в незалежнійУкраїні.
Чине першим з органів державної влади, який висловив своє розуміння прямої діїКонституції України, став Верховний Суд України. У своїй постанові № 9 від01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненніправосуддя», Пленум Верховного Суду України перерахував випадки безпосередньогозастосування судами конституційних норм, зокрема:
- коли зі змісту норм Конституції невипливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;
- коли закон, який був чинним довведення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;
- коли правовідносини, що розглядаютьсясудом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятийВерховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечитьКонституції України;
- коли укази Президента України, яківнаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами привирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
В цій же постанові згадується і про однуз перших конституційних норм, яка мала (і досі має) безпосереднє застосування.Це частина 1 статті 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати показання абопояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначаєтьсязаконом. До того ж, Верховний Суд України достатньо чітко визначив механізмзастосування цієї норми, зокрема:
- пропонуючи підсудному дати поясненнящодо пред’явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд маєодночасно роз’яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідствапідозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не булороз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними зпорушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобівдоказування.
- з урахуванням зазначеногоконституційного положення, члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого,цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті докримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, колизазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність зазавідомо неправдиві показання.
Другою за популярністюнормою Конституції, яка стала безпосередньо застосовуватись на практиці, можнаназвати частину 2 статті 19, відповідно до якої органи державної влади таоргани місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише напідставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією тазаконами України. Ця норма стала незамінною юридичною підставою для формуваннявимог до органів державної влади і місцевого самоврядування діяти у точнійвідповідності із законом та в межах повноважень, визначених для них законами, атакож задля відновлення прав фізичних та юридичних осіб, які були порушені цимиорганами через недодержання вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України.
Проте, вищезазначенезовсім не означає, що правила безпосереднього застосування конституційних норммають визначатись виключно державними органами (зокрема, судовими).
Думаю, у кожногопрактикуючого юриста знайдеться кілька випадків, коли доводилось будуватиправову позицію з використанням статей Конституції, як норм прямої дії, зарадидосягнення позитивного результату для свого клієнта.
Особисто мені довелосьзіткнутись з ситуацією, коли виникла необхідність замислитись надбезпосередньою дією ч. 1 ст. 124 Конституції України, відповідно до якої привласненняфункцій суду іншими органами чи посадовими особамине допускаються.
На перший погляд,навряд чи можна собі уявити ситуацію, за якої б ця норма мала безпосереднєзастосування. Погодьтесь, ну кому може спасти на думку привласнювати собіфункції суду?
Але, як виявилось, єтакі «розумники».
Таким «розумником»став один із інспекторів державної податкової служби районної ДПІ в м. Києві. Нижченаведу висновки, які цей горе-інспектор зазначив в своєму акті про результатиневиїзної документальної перевірки ТОВ «Е». Самі обставини справи зазначати не стану, оскількивони не мають особливого значення в контексті порушеного питання. Отже, цитуювисновки:
«…Вищевикладене свідчить провідсутність у ТОВ «К» адміністративно-господарських можливостей на виконаннягосподарських зобов’язань по укладеному правочину на поставку товарів танадання послуг з ТОВ «Е» та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконаннявзятих на себе зобов'язань. Останнє, в свою чергу, свідчить про відсутністьнаміру у ТОВ «К» створення правових наслідків. Тобто, така угоданосить фіктивнийхарактер.
…
Вищезазначене дає підставустверджувати, що фінансово-господарські взаємовідносини ТОВ «Е» з ТОВ «К» носять характер недійсного правочину,оскільки даний правочин не відповідає обов'язковим умовам чинності правочину, асаме: частинам 1, 3 та 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, так як суперечатьморальним засадам суспільства (ч. 1 ст.203 ЦКУ), волевиявлення учасниківправочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦКУ) та правочини не були спрямованіна реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 3 ст. 203 ЦКУ)».
Ось так: в одному акті невиїзноїдокументальної перевірки, одним інспектором податкової служби, без участі самихпідприємств (перевірка невиїздна), правочин фактично був одразу визнаний іфіктивним, і недійсним, внаслідок чого (хто б сумнівався!!!) виникло відповіднеподаткове повідомлення-рішення на кругленьку суму.
Цей інспектор, мабуть, не побачив (чине захотів побачити) в ЦК України ні статті 215, ні статті 234, відповідно до яких питанняфіктивності та недійсності правочинів вирішуєтільки суд.
Та що там казати про інспектора - цього не побачили ні ДПА в м. Києві, ні ДПСУкраїни, які розглядали скарги на податкове повідомлення-рішення в порядкуадміністративного оскарження !!!
Мабуть, це той випадок, коли стаття 124Конституції України повинна набути практичного змісту. Зокрема, вправозастосовчій діяльності зміст виразу «привласнення функцій суду іншимиорганами чи посадовими особами не допускаються» має бути зведений до заборонибудь-яким державним органам чи їх посадовим особам робити будь-які висновки зпитань, які законодавство відносить до компетенції судів.
Остаточне рішення у цій справі щепопереду, його має прийняти адміністративний суд. Лишається сподіватись, що вцій ситуації стаття 124 Конституції, яка здебільше є декларативною, може (іповинна!) знайти своє практичне застосування як норма прямої дії. Як на мене, викриваючи та висвітлюючи подібні випадки, а такожпропонуючи свої міркування з приводу застосування статей Конституції як нормпрямої дії, практикуючі юристи у такий спосіб мають сприяти формуванню змісту конституційнихнорм, здобуваючи тим самим для себе додаткові юридичні підстави для захиступрав та інтересів своїх клієнтів.