Господарський договір за рішенням суду: сьогодні є, а завтра…

    У даній статті мова піде про неоднозначну ситуацію, яка виникла у зв’язку з укладенням договору оренди комунального майна в порядку, визначеному ст. 187 ГК України (тобто за рішенням суду).
     Виявляється, такий договір, за певних умов, може просто … зникнути.

Порядок укладення договорів оренди комунального майна

   Для початку, кілька слів щодо порядку укладення договорів оренди комунального майна.
     За загальним правилом, договір оренди комунального майна укладається в порядку, визначеному ст. 9, 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», який передбачає добровільне узгодження всіх умов договору та його підписання сторонами і скріплення печатками. Це, зокрема, підтверджується і ч. 1 ст. 181 ГК України, відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного  документа,  підписаного  сторонами  та  скріпленого печатками.

      Водночас, господарським законодавством України передбачені і інші порядки укладення договорів (ст.ст. 183-187 ГК України).
     Одним із таких порядків є укладення господарського договору на підставі рішення суду. В постанові № 5010/511/2012-13/31 від 12.12.2012р.  ВГСУ назвав такий порядок примусовим (http://reyestr.court.gov.ua/Review/28073116).
     Цей порядок врегульований статтею 187 ГК України, відповідно до якої спори,  що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках,  встановлених законом,  розглядаються судом.  Інші переддоговірні  спори  можуть бути  предметом  розгляду суду  у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти  певний  господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання  чинності  рішенням  суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного  спору,  вважається  днем  укладення відповідного   господарського  договору,  якщо  рішенням  суду  не визначено інше.
      Можливість укладення договору оренди комунального майна на підставі рішення суду, законодавець передбачив в ч. 2 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та в ч. 2 ст. 20 ГК України, відповідно до яких кожний суб'єкт господарювання та  споживач  має  право  на захист своїх прав і законних інтересів.  Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом установлення господарських правовідносин та іншими способами, передбаченими законом. У разі передачі спору на розгляд суду,  арбітражного  суду договір  оренди  вважається  укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду про укладення договору оренди  і на умовах, зазначених у ньому.

      Таким чином, поряд з загальним порядком укладення договорів оренди комунального майна, законодавець визначив і окремий спеціальний порядок укладення таких договорів – на підставі рішення суду.

Обставини укладення договору оренди

       У справі, де я представляю інтереси орендаря (ТОВ «К»), виникла така ситуація.
       ТОВ «К» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Головного управління комунальної власності КМДА про зобов’язання укласти договір оренди цілісного майнового комплексу (надалі - ЦМК).
       Рішенням Господарського суду м. Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду, позов задоволено; відповідача зобов’язано у 10- денний термін з дня набрання рішенням законної сили укласти договір оренди ЦМК з ТОВ «К» на умовах поданого товариством проекту договору.
       Відповідно до ч. 4 ст. 85 ГПК України (в редакції, яка діяла на момент прийняття постанови апеляційним судом), у разі подання апеляційної скарги  або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

       Отже, враховуючи те, що постанова апеляційної інстанції була прийнята 20.08.2007р., то з цієї дати настала приємна для позивача подія - набрало чинності рішення суду першої sнстанції.
       Але приємні події для позивача на цьому не закінчились.  Так, зі змісту вищезгаданої ч. 2 ст. 187 ГК України вбачається, що день набрання  чинності  рішенням  суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного  спору,  вважається  днем  укладення відповідного   господарського  договору,  якщо  рішенням  суду  не визначено інше. Аналогічний зміст і у ч. 2 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», згідно якої  договір  оренди  вважається  укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду про укладення договору оренди  і на умовах, зазначених у ньому.
        Таким чином, в день прийняття постанови суду апеляційної інстанції, для позивача настали а ж цілих дві приємні події, а саме:
         - набрання чинності рішенням суду першої інстанції;
         - укладення договору оренди ЦМК.
        При цьому, якщо першу приємність забезпечив суд шляхом задоволення позову, то другу приємність забезпечив законодавець, включивши в ГК України норму ч. 2 ст. 187,  а в Закон України «Про оренду державного та комунального майна» норму ч. 2 ст. 12.
         Однак, зусиллями відповідача та Вищого господарського суду України, однієї з вищезазначених приємних подій позивач був позбавлений так як ВГСУ задовольнив касаційну скаргу відповідача та скасував обидва судові акти судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий розгляд. На жаль, так сталося, що позивач не прийняв участь у новому розгляді, і суд залишив даний позов без розгляду.
      Отже, першої приємності ТОВ «К» лишилось. А що ж сталося з другою приємною подією – з укладенням договору оренди ЦМК ?
       Власне, пошук відповіді на це питання і зумовив неоднозначну ситуацію у даній справі.

Позов про виселення орендаря

      Через деякий час після розгляду вищеописаної справи, Головне управління комунальної власності КМДА звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «К» про виселення з займаних приміщень ЦМК, обґрунтуючи свої позовні вимоги тим, що:
      - відсутнє рішення суду, відповідно до якого ТОВ «К.» підтверджено право на оренду (користування) ЦМК;
      - договір між позивачем та відповідачем щодо оренди ЦМК не укладався;
      - у ТОВ «К» відсутні правові підстави для користування ЦМК.

      В ході судового засідання в суді першої інстанції ТОВ «К» заперечувало проти вищезазначених доводів, посилаючись на те, що:
       - між позивачем та відповідачем укладений договір оренди ЦМК в порядку ст. 187 ГК України;
     - укладений між позивачем та відповідачем договір оренди ЦМК є обов’язковим до виконання з 20.08.2007р. (тобто з дня набрання чинності постановою Київського апеляційного господарського суду) за позовом ТОВ «К» до Головного управління комунальної власності КМДА про зобов’язання укласти договір оренди ЦМК, якою рішення місцевого господарського суду про задоволення позову залишено без змін;
      - укладений між позивачем та відповідачем договір оренди ЦМК не є припиненим (розірваним), і тому є правовою підставою для користування ТОВ «К» ЦМК.

      Суд першої інстанції не прийняв ці заперечення до уваги та задовольнив позов в повному обсязі.

Перший аргумент суду та його спростування

     В своєму рішенні суд першої інстанції зазначив таке:

     «За правилами ст. 208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами слід вчиняти у письмовій формі, а відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
        Крім того, згідно з положеннями Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.»

       На мою думку, дане твердження суду можна спростувати так.

      Застосовуючи до спірних відносин ст.ст. 207, 208 ЦК України, а також вищезазначені положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (ч. 1 ст. 12 цього Закону), суд першої інстанції неправильно визначив правові норми, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
      Статті 207 та 208 ЦК України містяться в § 1 «Загальні положення про правочини» глави 16 «Правочини» Цивільного кодексу України. Цими статтями врегульовані питання вимог до письмової форми правочинів, а також перераховані правочини, які слід вчиняти у письмовій формі.
        Отже, ні стаття 207, ні стаття 208 ЦК України не визначає правил, вимог та порядку укладення цивільно-правових договорів взагалі та господарських договорів зокрема, а врегульовує лише питання письмової форми правочинів.
      Що стосується ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», то ця стаття визначає момент укладення договору оренди за умови, якщо такий договір укладається за домовленістю сторін у спосіб (шляхом)  добровільного підписання сторонами тексту договору.

        Як вбачається з матеріалів справи (зокрема, з рішення Господарського суду м. Києва, яке набрало законної сили з дня прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду  від 20 серпня 2007 року), договір оренди ЦМК  був укладений 20.08.2007р. не в загальному, а в спеціальному порядку, визначеному ст. 187 ГК України тобто на підставі рішення суду.

        Отже, правила ст.ст. 207, 208 ЦК України та ч. 2 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо оформлення письмової форми договору шляхом підписання сторонами та скріплення печатками не можуть бути застосовані до договорів, укладених на підставі рішення суду, а відтак не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Другий аргумент суду та його спростування

      Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Господарського суду міста Києва, на яке посилається відповідач, не може вважатись доказом правомірності користування відповідачем приміщеннями майнового комплексу, оскільки було скасовано вищестоящою інстанцією.
       Зокрема, суд першої інстанції зазначив таке:

       «... Дійсно, рішенням Господарського суду міста Києва зобов'язано Головне управління комунальної власності міста Києва у 10-денний термін з дня набрання рішенням законної сили укласти договір оренди ЦМК з ТОВ «К» на умовах поданого товариством проекту договору. Проте, в подальшому  Постановою Вищого господарського суду України вказане рішення скасовано, а справу  направлено на новий розгляд.

       За результатами нового розгляду справи ухвалою Господарського суду міста Києва позов ТОВ «К» до Головного управління комунальної власності міста Києва, третя особа - Київська міська рада, про спонукання до укладення договору оренди залишено без розгляду. Таким чином, рішення суду, на яке посилається відповідач, не може вважатись доказом правомірності користування відповідачем приміщеннями майнового комплексу, оскільки було скасовано вищестоящою інстанцією.»

       На моє переконання, роблячи такий висновок, суд першої інстанції, передусім,  не врахував принцип правової визначеності, і ось чому.
       Відповідно до ч.1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
       В абз. 3 п. 3.1. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України "Про міліцію" від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010 зазначено, що одним із елементів верховенства  права  є  принцип  правової визначеності,  у  якому стверджується,  що обмеження основних прав людини  та  громадянина  і  втілення  цих  обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі  відокремлювати  правомірну  поведінку  від  протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
         Аналогічне твердження міститься і в абз. 2 п. 4.1. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Багінського Артема Олександровича щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010.

        Як вбачається з цих рішень, зміст принципу правової визначеності (іноді цей принцип називають принципом правової певності) Конституційний Суд України сформулював на підставі судової практики Європейського Суду з Прав Людини.

        Європейський Суд з Прав Людини неодноразово визначав зміст принципу правової визначеності, зокрема:

        А) У п. 52 рішення у справі «Барановський проти Польщі» від 28 березня 2000 року /журнал «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі» № 2 за 2000р./, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:

       «52. … Суд наголошує, що … особливо важливим аспектом є дотримання загального принципу правової певності. … всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, яка дозволяє громадянину — при потребі за допомогою одержання відповідної консультації — передбачити, достатньою за даними обставинами мірою, наслідки, до яких може призвести дана дія (див. рішення у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» ( Steel and Others v. the United Kingdom ) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2735, п. 54).»

        Б) У п. 108 рішення у справі «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року / http://www.minjust.gov.ua/19612 /, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:

        «108. …  Та чи інша норма не може вважатись “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC], заява № 25390/94, § 34, ECHR 1999 III, та Feldek v. Slovakia, заява № 29032/95, § 56, ECHR 2001-VIII). Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and others v. Switzerland від 28.05.90, серія A, N 173, стор. 26, § 68)»

        В) У п. 48 рішення у справі «Українська Прес-Група проти України» від 29 березня 2005 року / http://www.minjust.gov.ua/19612 /, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:

       «48. … Та чи інша норма не може вважатись “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності за належної правової допомоги – передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvйnyi v. Hungary [GC], заява № 25390/94, § 34, ECHR 1999 III, та Feldek v. Slovakia, заява № 29032/95, § 56, ECHR 2001-VIII).»

        Г) У п. 47 рішення у справі «Корецький та інші проти України» від 03 квітня 2008 року / http://www.minjust.gov.ua/19612 /, Європейський Суд з Прав Людини зазначив таке:

       «47. Закон має бути доступний для конкретної особи і сформульований з достатньою чіткістю для того, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити означена дія.»

        Принцип правової визначеності знайшов своє втілення і в ст. 57 Конституції України, згідно якої кожному гарантується право знати свої права і обов’язки, а закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.  

      Отже, виходячи з принципу правової визначеності (як його трактує Європейський Суд з Прав Людини та Конституційний Суд України), для того, щоб виселити особу із займаного приміщення, має існувати чітко сформульована норма закону, яка вказує на те, що внаслідок скасування рішення суду, на підставі якого був укладений договір оренди комунального майна, наступають певні негативні наслідки для особи, як то припинення (розірвання) договору оренди комунального майна, автоматичне виселення з займаного приміщення тощо.
       Такої норми в законодавстві України не існує, а відтак відсутні підстави вважати, що спірний договір змінив свій статус - зі статусу «укладений», якого він набув з дня набрання чинності рішенням Господарського суду м. Києва про зобов’язання укласти договір оренди ЦМК (тобто з 20.08.2007р.), на статус «неукладений», якого, за висновком суду першої інстанції, він набув у зв’язку із скасуванням судових рішень у справі про зобов’язання укласти договір оренди ЦМК.

       Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з Прав Людини як джерело права.
       Про це прямо зазначено і в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 20.12.2012  № 01-06/1877/2012 «Про рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного».

       Зокрема, 17 липня 1997р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) і окремі Протоколи до неї, які у відповідності до Закону України від 10.12.1991р. "Про дію міжнародних договорів на території України" стали невід'ємною частиною національного законодавства, а у відповідності до Закону України від 22.12.1993р. "Про міжнародні договори України" мають пріоритет норм у разі їх колізії з національним законодавством.

        Також, в силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення Європейського Суду з Прав Людини та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Третій аргумент суду та його спростування

        Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр «Київська Русь» № 1 від 15.12.2003р. є неукладеним.
         Зокрема, суд першої інстанції зазначив таке, цитую:

        «… в поданому відповідачем договорі відсутні підписи уповноважених осіб Головного управління комунальної власності в м. Києві виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), а також не міститься печатки позивача. Факт підписання договору Управлінням позивач заперечує. 
       Оскільки договір оренди ЦМК, на який посилається відповідач, з боку орендодавця не підписаний, такий договір є неукладеним.»

       На мою думку, якщо використати метод доведення «від супротивного» та врахувати положення ст. ст. 8, 22 Конституції України, вищезазначені практику Європейського Суду з Прав Людини та рішення Конституційного Суду України, то можна стверджувати, що визнання спірного договору неукладеним можливо лише за умови існування норми закону з приблизно таким текстом:
       «У випадку скасування рішення суду, яким укладено господарський договір, цей договір вважається неукладеним».
      Але такої норми не існує, і тому спірний договір є укладеним лише з тієї підстави, що рішення Господарського суду м. Києва про його укладення набрало чинності 20.08.2007р. 

      Більше того,  стаття 187 ГК України чітко (як того і вимагає вищезазначена практика Європейського Суду з Прав Людини та Конституційного Суду України) визначає, що господарський договір вважається укладеним з дня набрання чинності рішенням суду, яким вирішено переддоговірний спір, якщо рішенням суду не визначено інше.
     Отже, як вбачається з положень господарського законодавства України, з достатньою чіткістю сформульована лише норма, яка визначає момент укладення господарського договору за рішенням суду. Водночас, норми, яка б визначала наслідки скасування рішення суду, яким укладений договір, в господарському законодавстві України ВЗАГАЛІ  НЕ  ІСНУЄ (не кажучи вже про чіткість її формулювання).

      Крім того, відповідно до ч. 8 ст. 181 ГК України, договір  вважається  неукладеним (таким,  що не відбувся) у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору.
       Як вбачається зі ст. ст. 180, 181 ГК України, досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов господарського договору відбувається під час укладення договору в загальному порядку, а не в порядку, визначеному ст. 187 ГК України.
Оскільки спірний договір укладений в порядку, визначеному ст. 187 ГК України, до нього не може бути застосований термін «неукладений» так як він укладається за рішенням суду і апріорі не може бути неукладеним.

Апеляційне провадження

       Всі вищевикладені доводи та деякі інші лягли в основу письмових пояснень, які були надані апеляційній інстанції під час перегляду даної справи в апеляційному порядку.
       Однак, Київський апеляційний господарський суд їх проігнорував та залишив рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.
Вся мотивація суду апеляційної інстанції зведена до такого:

       «… враховуючи те, що постановою Вищого господарського суду України рішення Господарського суду міста Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2007 року скасовано, то і підстави для набрання законної сили рішення відсутні»

       Як на мене, такий висновок є помилковим. Зокрема, в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13.06.2007р. «Про незалежність судової влади» зазначено, що відповідно  до  частини  п'ятої  статті  124  Конституції України, судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи  касаційному  порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним  законом,  в  межах провадження справи,  в якій вони ухвалені.
        Виходячи з цього, в період часу з дня набрання законної сили рішенням суду першої інстанції про зобов’язання укласти договір і до його скасування ВГСУ, воно вважалось законним в силу ч. 5 ст. 124 Конституції України, а відтак договір про оренду ЦМК є  укладеним, оскільки «народився» саме 20.08.2007р. 

         «… безпідставним є твердження апелянта про те, що факт скасування рішення Вищим господарським судом України не впливає на договірні відносини між сторонами.»

        Це також сумнівне твердження, оскільки законодавчо не визначено як скасування рішення суду про зобов’язання укласти договір впливає на сам договір, який, до речі, обов’язковий до виконання (ст. 629 ЦК України) з моменту його укладення. 

         «… посилання апелянта на те, що правила статей 207, 208 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо оформлення письмової форми договору шляхом підписання сторонами та скріплення печатками не можуть бути застосовані до договорів, укладених на підставі рішення суду, а відтак не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, є безпідставними та такими, що суперечать чинному законодавству України» 

       Напевне, суд апеляційної інстанції не ознайомився з п. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012р. «Про судове рішення», відповідно до якого відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
     Отже, всі доводи ТОВ «К» щодо неврахування принципу правової визначеності, суд апеляційної інстанції просто проігнорував (не помітив) і фактично продублював мотивацію суду першої інстанції.

Попередні висновки

       Все ж таки, сподіваюсь, що крапку у цій справі ставити зарано, так як попереду касаційний перегляд цієї справи.

        Однак вже зараз можна зробити кілька попередніх висновків.

       Висновок перший. Встановлюючи фактичні обставини у даній справі, суди першої та апеляційної інстанції зробили вигляд, що договору оренди ЦМК немає. А куди ж він подівся, якщо в період з дня набрання законної сили рішенням суду першої інстанції про зобов’язання укласти договір і до його скасування ВГСУ ніхто не мав жодних правових підстав заперечувати його існування ? Це питання залишилось відкритим.

      Висновок другий. Особливість укладення господарського договору за рішенням суду в тому, що набрання чинності рішенням суду «породжує» не тільки саме рішення суду, як юридичне явище, а ще й договір, який є самостійним і незалежним юридичним явищем.
       Можна навіть стверджувати, що де-факто судове рішення, «породжуючи» договір, вичерпує свою дію на кшталт того, як ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування; вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (http://reyestr.court.gov.ua/Review/28332584 ).  
 
       Висновок третій. Національне законодавство України не визначає, як мають поводити себе сторони договору, укладеного за рішенням суду, якщо в подальшому це судове рішення скасовується (тобто що робити з договором).
       Проте, практика Європейського Суду з Прав Людини чітко вказує на те, що у таких випадках має застосовуватись принцип правової визначеності, який не допускає настання негативних наслідків для особи, якщо такі наслідки не передбачені законом з достатньою чіткістю.

       Буду щиро вдячний всім, хто висловить свою думку з приводу порушеної в даній статті проблеми та/або поділиться інформацією, що має до неї відношення.