Цьогоріч виповнюється 20 років відтоді як Україна ратифікувалаЄвропейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року(далі ЄКПЛ). Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, наша держава зобов’язаласягарантувати кожному визначені у них права та свободи.Визнання ж на законодавчому рівні обов’язкової юрисдикції Європейського суду зправ людини (далі ЄСПЛ) об’єктивуваловивчення практики цього суду та застосування національного законодавства зурахуванням його позицій. Адже саме в рішеннях ЄСПЛ розкривається змістбільшості положень Конвенції та протоколів до неї.
Варто зауважити, що за ці 20 років звернення до ЄСПЛ пересталосприйматись правозахисниками як щось екзотичне, а вміння правників писати таке зверненнянаразі є своєрідним must-have при складанні кваліфікаційного іспиту для набуттяправа на заняття адвокатською діяльністю. Знати та вміти правильно застосуватиКонвенцію та практику ЄСПЛ зобов’язаний також кожен представник суддівськоїпрофесії. Об’єктивна ж складність розуміння прецеденту Європейського суду пов’язаназ відмінністю логіки побудови рішень суду, де імпліцитні думки подеколи приховуютьсятак, що їх з першого разу складно помітити та численними алюзіями до принципівта усталених штампів європейського права, які на жаль вивчаються правниками не вдостатній мірі.
В Україні багато робилося для подолання цієї проблеми: видавалисьзбірки рішень ЄСПЛ, здійснювались наукові дослідження різних аспектів правовоїприроди і застосування ЄКПЛ, правничою спільнотою організовувались різнізаходи, спрямовані на навчання суддів, адвокатів, юристів основним азам роботиз практикою ЄСПЛ.
Які ж результати?
За останніми даними наша держава посіла перше місце закількістю звернень громадян до означеної судової установи. У минулому році ЄСПЛ ухвалив 73 рішення за зверненнями громадянпроти держави Україна, з яких 27 – з приводу порушення права на свободу таособисту недоторканність, тобто неправомірне, на думку заявників, обраннявітчизняними судами запобіжних заходів .
Одночасно з тенденцією збільшення кількості зверненьдо ЄСПЛ, зростає кількість випадків застосування практики Європейського суду національнимисудами. Щорічне вивчення судової практики на основі Єдиного державного реєстру судових рішень України напредмет наявності посилань на рішення ЄСПЛ, і подальше формування рейтингівсуддів, які найбільш вдало застосовують практику Європейського суду, доводить:українські судді активно приєднуються до європейської правничої спільноти тапрагнуть, щоб їхні рішення відповідали визнаним в світі стандартам правосуддя.
Однак втой час, коли одні правники невпинно поглиблюють свої знання прецедентноїпрактики Європейського суду з прав людини та вчаться її правильнозастосовувати, інші чомусь намагаються нівелювати ці процеси. Одна справа коли суперечностіщодо застосування практики ЄСПЛ існують в площині наукової дискусії, протезовсім інша, коли мова йде про конкретні права людини в конкретній справі.
Приводомдля такого невтішного висновку слугувала ухвала судді ВСУ від 21 квітня 2016року у справі №6-756ц16 [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57345903]. На першийпогляд, це звичайна ухвала про залишення заяви без руху з наданням строку длявиправлення недоліків. Втім зміст її мотивувальної частини є не зовсім буденним.Звертаючись до Верховного Суду України, заявник послався на висновки рішеньЄСПЛ, ухвалених відносно Польщі та Грузії, як такі, що підлягають врахуваннюорганами державної влади України. Відхиляючи цей аргумент, суддя ВСУ зазначивнаступне:
« Так,дійсно відповідно до статті 17 ЗаконуУкраїни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду зправ людини» судизастосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Одночасно, у статті 1 цьогоЗакону зазначено, щопоняття «рішення» за вказаним законом означає: а) остаточне рішенняСуду у справі протиУкраїни, яким визнано порушення Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод;б) остаточне рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішенняСуду щодо дружнього врегулювання усправі проти України; г) рішення Судупро схвалення умов односторонньої декларації у справі протиУкраїни . А згідно з частиною першою статті 46Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторонизобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у якихвони є сторонами. У наведених вище справах Україна не була стороною, тому положеннявказаних рішень Суду не мають прецедентний характер у даній справі та не можутьбути застосовані до правовідносин щодо обчислення судового збору, його сплати,а також звільнення осіб від його сплати, які регулюються національнимзаконодавством України. Щодо доктринального характеру рішень Суду, то доктринальні положення не є джерелом права за українськимзаконодавством » .
Подібнеобмежувальне тлумачення положень Закону України«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з правлюдини» викликає щонайменше подив. І ось чому.
Стаття 17 означеного Закону передбачає застосуваннясудами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього ж Законувизначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. Прицьому йдеться в ній саме про «практику Суду» .
В свою чергу, дефініція поняття «практика Суду» міститьсяв ч. 1 ст. 1 Закону, відповідно до якої під вказаним під ним розуміється практика Європейського суду з прав людини та Європейськоїкомісії з прав людини. Тобто мається на увазі весь загал ухвалених ЄСПЛ рішень,а не лише ті, що стосуються України. Більш того, в Законі України Закону України «Про виконання рішень та застосуванняпрактики Європейського суду з прав людини» немаєжодного положення, яке б забороняло застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ,постановлені щодо інших країн.
Щостосується висновку судді ВСУ про необов’язковість доктринальних положеньрішень ЄСПЛ. Варто нагадати, щоп равотворчість будь-якого суду має свої межі. І в перу чергу вона обмежується доктринальними основами: суддя не вільно створює в процесі правозастосування, аскоріше - знаходитьоптимальну для данного випадку правовуідею . В цьому найкращепрослідковується зв'язок науки та практики.
Чому це питання є настільки принциповим?
Як вже зазначалось, наша держава визнала юрисдикцію ЄСПЛпорівняно недавно, в той час, як дана судова установа діє починаючи з 1959року. Логічно, що за весь період своєї діяльності Європейським Судом булорозглянуто величезну кількість справ, сторонами яких біли різні європейськідержави. У зв’язку з цим, ЄСПЛ була сформульована чимала кількість правовихпозицій щодо застосування положень Конвенції. Власне її текст містить небагатовисловів, що визначають принципи і доктрини, на підставі яких здійснюється захистгарантованих нею прав і свобод. Їх значення в усій різноманітності змістовнихпроявів розкривається саме у практиці Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 32 ЄКПЛ Європейський Суд є органом, правомочним тлумачитиположення Конвенції та протоколів до неї. І саме ця міжнародна судоваінституція визначає правильний варіант розуміння сенсу тазмісту закріплених в Конвенції нормі правових понять . Необгрунтоване жобмеження у застосуванні прецедентної практики Європейського Суду (застосуваннялише тих рішень, які були ухвалені відносно України) матиме наслідком обмеженняправ людини. Наведені обставини аж ніяк не сприяють утвердженню принципу верховенстваправа (thе rule of law) до якого всі ми так прагнемо.