До питання здійснення дистанційної верифікації клієнтів банків

Згідно із Законом №1702[i] «верифікація клієнта» визначається як «встановлення (підтвердження) суб'єктом первинного фінансового моніторингу відповідності особи клієнта (представника клієнта) у його присутності отриманим від нього ідентифікаційним даним» (п.3. ст.1).

«Ідентифікаційними даними» при цьому Закон №1702 визнає такі відомості про фізичну особу:

- прізвище, ім'я та по батькові,

- дату народження,

- номер (та за наявності - серію) паспорта громадянина України (або іншого документа, що посвідчує особу та відповідно до законодавства України може бути використаним на території України для укладення правочинів),

- дату видачі та орган, що його видав,

- реєстраційний номер облікової картки платника податків України (або ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів) або номер (та за наявності - серію) паспорта громадянина України, в якому проставлено відмітку про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків України чи номер паспорта із записом про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків України в електронному безконтактному носії (п.17 ст.1, ст.9).

Окрім того, відповідно до ст.6 Закону №1702 банк зобов’ язаний підтверджувати під час проведення верифікації відповідність ідентифікаційних даних особи клієнта (представника клієнта) відомостям, зазначеним в отриманих від нього офіційних документах, а також відповідність оформлення офіційних документів вимогам законодавства та перевіряти їх чинність (дійсність).

Якщо буквально тлумачити наведений вище термін «верифікації», то ця процедура, ймовірно, полягає у тому, що, дивлячись на особу, представник банку має запитати (а клієнт, відповідно, дати відповідь) про тe:

- яке особа має прізвище, ім'я та по батькові,

- яка її дата народження,

- який номер (та за наявності - серія) її паспорта громадянина України (або іншого документа, що посвідчує особу та відповідно до законодавства України може бути використаним на території України для укладення правочинів) (далі у цій статті – паспорт),

- які дата видачі та орган, що видав паспорт,

- який реєстраційний номер її облікової картки платника податків України (або ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів) або номер (та за наявності - серія) паспорта громадянина України, в якому проставлено відмітку про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків України чи номер паспорта із записом про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків України в електронному безконтактному носії (далі у цій статті – ідентифікаційний номер);

Якщо відповіді на ці запитання співпадають з даними, що містяться в наданих особою документах (зазвичай, паспорті), то вважається, що клієнт верифікований, його особа встановлена (підтверджена). Та не кожна особа пам‘ятає, скажімо, номер, серію, дату і орган видачі паспорту, ба більше свого ідентифікаційного номера, та навряд чи може їх назвати. Формально (за визначенням «верифікації»), така особа не може вважатись такою, що пройшла верифікацію. Але зазвичай у банківській практиці ніхто нікого ні про що нe запитує та достатнім для верифікації вважають бодай саму присутність особи у банку.

Разом з тим, наведене визначення «верифікації» не враховує ще один важливий момент: згідно із цим визначенням працівник банку не зобов‘язаний візуально порівнювати обличчя особи, яка присутня у банку, із обличчям особи, зображеної на фотокартці у пред‘явленому цією особою документі, не зобов‘язаний візуально оцінювати вік людини, її стать врешті-решт тощо. Уявімо собі, коли працівник банку ставить особі наведені вище запитання, особа дає на них правильні відповіді, але виявляється, що особа на фотокартці є жінкою, а присутня особа – чоловіком (або навпаки), або згідно із документами – це молода людина, фактично – особа з явними ознаками людини похилого віку (або навпаки). Можливо, такі приклади викликають усмішку, але ж формально для верифікації у банку значення не мають.

Цікавим є погляд Національного банку України на верифікацію клієнтів.

Так, у своєму Положенні №417[ii] він зазначає, що у разі відкриття поточного, вкладного (депозитного), кореспондентського рахунку верифікація проводиться відповідно до нормативно-правових актів Національного банку, що регулюють порядок відкриття відповідних рахунків (п.55). Згідно із п.2.6. Інструкції №492[iii] передбачено, що верифікація клієнта здійснюється уповноваженим працівником банку під час укладення з клієнтом договору банківського вкладу або договору банківського рахунку в порядку, визначеному внутрішніми положеннями банку. Отже, НБУ не ставить особливих вимог до процесу верифікації клієнтів під час відкриття банківських рахунків клієнтам, а лише зазначає, що вона може бути здійснена у порядку, врегульованому внутрішніми положеннями банку.

Однак, якщо (1) клієнтом-фізичною особою здійснюється переказ без відкриття рахунку на суму, що дорівнює чи перевищує 15000 гривень, або її еквівалент, але є меншою за 150 000 грн. або (2) клієнтом - фізичною особою або юридичною особою здійснюється разова фінансова операції на значну суму[iv], або отримання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком, або надання коштів на умовах субординованого боргу, НБУ встановлює особливий порядок верифікації клієнтів фізичних осіб, їх представників та представників юридичних осіб (п.55).

Ось як описує цей особливий порядок НБУ (наводимо у спрощеному вигляді): уповноважений працівник банку робить у присутності фізичної особи-клієнта (його представника, представника юридичної особи) копії певних сторінок паспорта, які містять наведені вище «ідентифікаційні дані»; якщо немає інформації про місце проживання та дату і місце народження – робиться додатково копія документа, що містить ідентифікаційний номер платника податку (на практиці робиться копія як паспорта, так і ідентифікаційного номера незалежно від наявності/відсутності інформації про місце проживання в паспорті). Потім копії зазначених документів засвідчуються підписами уповноваженого працівника банку та фізичної особи – клієнта (представника клієнта) як такі, що відповідають оригіналу.

Отже, за версією НБУ процес верифікації у разі здійснення певних фінансових операцій можна вважати завершеним (здійсненим), якщо:

- копії документів фізичної особи були зроблені працівником банку у присутності такої особи та

- працівник банку і фізична особа засвідчили своїми підписами зазначені копії як такі, що відповідають оригіналу.

Хочу звернути особливу увагу, що саме таку процедуру верифікації описують внутрішні положення багатьох банків і під час відкриття рахунків. Однак, чи є доцільним поширювати цю процедуру верифікації саме на операції з відкриття рахунків? Спробуємо у цьому розібратись.

Так, якщо хтось колись відкривав у банку рахунок, неодноразово стикався з тим, як працівник банку брав наші документи (паспорт і ідентифікаційний номер), підходив до копіювального апарату («ксероксу»), знімав з них ксерокопії та просив нас на цих аркушах розписатись, засвідчивши вірність копії.

А тепер уявімо собі, що працівник банку бере у нас паспорт, щоб відсканувати його за допомогою спeціального пристрою. В рeзультаті маємо електронний файл («скан») із зображeнням докумeнта. Отжe, уже з’являється eлeктронна копія докумeнта, яка може бути роздрукована (матеріалізована на папері), а може залишатись в електронному вигляді. До речі, НБУ у своєму Положенні жодним словом не обмовився, що копії документів мають бути паперовими, а копіювання має здійснюватись саме на ксероксі.

Оскільки НБУ вимагає, щоб копія була засвідчена підписами працівника банку та клієнта, то у разі створення копії документа в електронній формі, на неї може бути накладений вже електронний або електронний цифровий підпис. Яким чином? Уявімо собі, що у фізичної особи та працівника банку є особистий ключ електронного цифрового підпису, який зберігається на окремому носії електронних даних (флеш-накопичувач тощо). У разі необхідності накладання на електронну копію документа свого підпису клієнту надається можливість за допомогою програмно-апаратних засобів банку ао іншим чином здійснити таку дію. Теоретично, це можливо. Ба навіть не суперечить позиції НБУ: адже НБУ не вимагає, щоб підписи були саме власноручні.

Однак, сказане стосується випадків, коли клієнт погодився віддати свої документи працівнику банку, щоб виготовити з них копії або шляхом ксерокопіювання, або шляхом сканування. А тепер уявімо, що клієнт відмовляється передати паспорт в руки працівника банку. Справді, ми ж не зобов’язані віддавати свій паспорт у чужі руки. Достатньо його лишe прeд’явити так, як ми це робимо, коли прeд’являємо водійськe посвідчeння дорожньому поліцeйському, нe пeрeдаючи його в руки. Чи можна сказати, що працівник банку позбавлений можливості в присутності клієнта зробити копію паспорта? Очевидно, що ні, адже документи можна сфотографувати. Фотографування паспорта, який знаходиться в руках його власника, - цe фактично також виготовлeння його копіі, яке, до речі, також здійснюється у присутності клієнта. Фотознімок паспорта-цe і є його копія. Правда, говорячи про фотознімок, я маю на увазі самe цифрову його форму, тобто eлeктронну. Аджe зараз, в час цифрових тeхнологій, рідко хто користується плівочними фотоапаратами, тим більшe банки.

Отжe, виявляється, що копію документа можна зробити в eлeктронній формі, навіть не передаючи його в руки працівника банка.

У зв’язку із цим, логічно постає питання: якщо копію документа можна зробити, не передаючи його в руки працівника банку, а чи взагалі доцільно приходити до банку, щоб відкрити рахунок?

Як випливає із позиції НБУ щодо верифікації клієнтів, копіювання документів клієнтів працівниками банків має відбуватись «у присутності» клієнтів. І ось тут важливим є розуміння поняття «присутності». Що означає бути «у присутності» кого-небудь.

Словник української мови[v] тлумачить слово «присутність» як:

1. Чиєсь перебування в якому-небудь місці у певний час; протилежне відсутність.

2. Наявність, існування чого-небудь у чомусь, десь.

«В присутності» (за Словником)- це значить:

а) при наявності кого-небудь десь; при наявності певної кількості людей;

б) (канц.) при яких-небудь свідках;

в) при наявності чого-небудь у чомусь; за допомогою чогось.

Оскільки НБУ не встановлює обов’язку клієнта під час верифікації бути в приміщенні банку (тобто бути «десь», «у певному місці»), а передбачає лише присутність клієнта під час копіювання документів працівниками банку, видається правильним висновок про те, що клієнт може бути свідком цього процесу, перебуваючи при цьому десь в іншому місці. А відтак, верифікація клієнта може бути проведена дистанційно.

Для того, щоб краще зрозуміти суть дистанційної верифікації, варто згадати інститут участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції під час провадження цивільного, господарського та адміністративного судочинства, а також інститути дистанційного досудового розслідування та дистанційного судового провадження під час кримінального провадження.

Так, участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції під час розгляду справи цивільної, господарської або адміністративної юрисдикції полягає у тому, що особа, перебуваючи в приміщенні одного суду вважається такою, яка приймає безпосередню участь (є присутньою) у судовому засіданні, яке відбувається в приміщенні іншого суду. Така участь забезпечується відповідними технічними засобами і технологіями. Процесуальне законодавство передбачає, що використовувані в судовому засіданні технічні засоби і технології мають забезпечувати належну якість зображення та звуку. При цьому учасникам судового процесу має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового засідання, ставити запитання і отримувати відповіді, реалізовувати інші надані їм процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки, передбачені процесуальними кодексами (ст.158¹ ЦПК України, ст. 74¹ ГПК України, ст.122¹ КАС України).

При дистанційному досудовому розслідуванні у кримінальному провадженні передбачається допит осіб, впізнання осіб чи речей, опитування осіб у режимі відеоконференції при трансляції з іншого приміщення, зокрема, у випадках неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом здоров’я або з інших поважних причин (ст.232 КПК України). Використання у дистанційному досудовому розслідуванні технічних засобів і технологій повинно забезпечувати належну якість зображення і звуку, а також інформаційну безпеку. Учасникам слідчої (розшукової) дії повинна бути забезпечена можливість ставити запитання і отримувати відповіді осіб, які беруть участь у слідчій (розшуковій) дії дистанційно, реалізовувати інші надані їм процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України. Хід і результати слідчої (розшукової) дії, проведеної у режимі відеоконференції, мають фіксуватися за допомогою технічних засобів відеозапису. У разі якщо особа, яка через знаходження у віддаленому від місця проведення досудового розслідування місці, хворобу, зайнятість або з інших причин не може без зайвих труднощів вчасно прибути до слідчого, прокурора, вона може бути опитана також у режимі відеоконференції.. За необхідності опитування фіксується за допомогою технічних засобів відеозапису. Слідчий, прокурор зобов’язаний вжити заходів з метою встановлення особи опитуваного у режимі відеоконференції та зазначити в рапорті, яким чином була підтверджена особа опитуваного.

За аналогічних підстав в режимі відеоконференції у кримінальному судочинстві можуть бути проведені процесуальні дії у судовому провадженні під час трансляції з іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду (ст.336 КПК України). Як і під час розгляду справ цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції, учасникам кримінального провадження має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового провадження, ставити запитання і отримувати відповіді, реалізовувати інші надані їм процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України.

Отже, застосовуючи за аналогією порядок проведення судових засідань та деяких слідчих (розшукових) дій в режимі відеоконференції, дистанційну верифікацію під час відкриття рахунків можливо провести з урахуванням наступного:

- клієнт та працівник банку знаходяться в різних приміщеннях;

- за допомогою відповідних технічних засобів та технологій, які забезпечують належну якість зображення та звуку, між ними встановлений безпосередній зв’язок, за допомогою якого вони мають можливість чути та бачити один одного, ставити запитання і отримувати відповіді щодо отримання та отриманих ідентифікаційних даних;

- під час трансляції клієнт має пред’явити (продемонструвати) паспорт таким чином, щоб працівник банку зміг самостійно встановити відповідні ідентифікаційні дані, а також мав можливість зробити з нього копію[vi]. Таким чином, в присутності клієнта працівник банку виготовляє електронну копію пред’явленого документа;

- засвідчення електронної копії пред’явленого клієнтом документа здійснюється шляхом накладання на файл електронної копії електронних або електронних цифрових підписів клієнта та працівника банку. Ця процедура може здійснюватися шляхом відсилання працівником банку файла на електронну адресу клієнта і повернення його клієнтом на електронну адресу банка або працівника банка після накладання електронного (електронного цифрового) підпису. Засвідчення електронними підписами електронних копій документів може бути здійснене як під час відеоконференції, так і згодом після неї, позаяк НБУ прямо не встановлює час засвідчення клієнтом та працівником банку таких копій;

- хід і результати дистанційної верифікації, проведеної у режимі відеоконференції, вважаю, мають фіксуватися за допомогою технічних засобів відеозапису;

- файл або носій відеозапису відеоконференції долучається до справи (електронної справи) клієнта і зберігається протягом строків, встановлених законодавством.

Розумію, що критики такого підходу можуть закинути його автору те, що, мовляв. під час дистанційної верифікації, проведеної у режимі відеоконференції, клієнтом може бути продемонстрований фальшивий документ (наприклад, з фотокарткою не тієї особи, на чиє ім’я видано документ абощо), і працівник банку не зможе виявити підробку. Однак, фальшиві документи працівники банки не завжди виявляють і під час очної зустрічі з клієнтом, особливо якщо підробка є високоякісною. Врешті-решт працівники банку не є експертами, аби глянувши на документ, виявити його фальшивість. Тому цей аргумент не може бути прийнятий під час звинувачення банку в порушенні обов’язку «підтверджувати … відповідність оформлення офіційних документів вимогам законодавства та перевіряти їх чинність (дійсність)».

Так чи інакше, запропонована процедура дистанційної верифікації клієнта має право на існування, позаяк не суперечить офіційній позиції НБУ, та може бути використана банками під час запровадження дистанційного обслуговування клієнтів із застосуванням цифрових (digital) технологій. Разом з тим, відповідно до Положення №417 порядок проведення верифікації розробляється кожним банком самостійно і визначається у внутрішній Програмі ідентифікації, верифікації та вивчення клієнтів, і, звичайно, може мати свої особливості.

P.S. Описане вище стосується паспортів у вигляді книжечок та ідентифікаційних номерів, виготовлених на паперових носіях. Щодо паспортів у вигляді ID-карт, процес верифікації, впевнений, буде іншим. Але то – вже інша історія…