Народження і смерть на окупованих територіях: роль суду у фіксації фактів
У мирний час народження дитини чи смерть близької людини — це не юридична проблема, а лише формальність. Достатньо звернутися до органу ДРАЦС, подати кілька документів, і факт закріплюється у державному реєстрі. Але війна перевернула цей звичний порядок. Те, що колись було простим адміністративним актом, тепер перетворилося на справжнє випробування.
Сотні тисяч українців опинилися у ситуації, коли дитина народилася або родич помер на тимчасово окупованій території, де державні органи України не працюють. І тоді єдиною можливістю зафіксувати цей факт у правовому полі стає звернення до суду.
Стаття 317 ЦПК України надає людині право одразу подати заяву про встановлення факту народження чи смерті на ТОТ — без попередніх процедур і довгих бюрократичних кіл. Це — виняток, продиктований війною, але водночас приклад того, як право пристосовується до нової реальності.
Верховний Суд: чіткі орієнтири серед хаосу
Верховний Суд уже неодноразово висловлювався з цього питання. У постановах від 13.03.2024р. у справі №169/410/23, від 24.04.2024р. у справі №761/13911/23 та від 26.06.2024р. у справі №759/17678/22 він наголосив: звернення до суду можливе одразу, без доказів того, що людина намагалася отримати документи позасудово.
Як на мене, ці рішення мають величезне значення. Адже суд фактично визнав: вимагати від заявника принести довідки чи підтвердження, які неможливо отримати через окупацію, — це нереалістично й несправедливо. Тому саме суди беруть на себе роль гаранта права на юридичне існування.
У своїх оглядах Верховний Суд також підкреслював, що найчастішими причинами звернень є:
відсутність можливості зареєструвати народження чи смерть через непрацюючі органи ДРАЦС;
юридична нікчемність документів, виданих окупаційними адміністраціями;
втрата або пошкодження документів унаслідок бойових дій;
небезпека для життя заявників, якщо вони намагаються звертатися до «органів» на ТОТ.
Таким чином, суд стає єдиним простором, де можна підтвердити найважливіші факти людського життя.
Чому документи окупаційних адміністрацій не визнаються
Це питання я чую від клієнтів чи не найчастіше: чому не можна використати те свідоцтво, яке видали на місці?
Відповідь лежить у самому принципі державного суверенітету. Визнання документів, виданих незаконними адміністраціями, означало б легітимізацію їхньої діяльності. Україна цього не може допустити.
Але за цим формальним поясненням стоїть значно більше. У практиці Європейського суду з прав людини щодо Північного Кіпру неодноразово зазначалося: документи, видані владою невизнаних утворень, не породжують юридичних наслідків. Водночас держави зобов’язані створювати механізми, які дозволяють людям довести своє народження чи смерть рідних у правовому полі.
Україна обрала шлях судового механізму. Це компроміс між захистом суверенітету та правами людини. Так, документи окупаційної адміністрації юридично нікчемні, але вони можуть слугувати непрямими доказами у суді — разом із показаннями свідків, фото чи навіть медичними довідками з печатками лікарів, що залишилися на ТОТ.
Особливості доказування: правда з уламків
Коли я працюю з такими справами, найскладніше — це зібрати докази. Суд має оцінювати те, що лишилося після війни. Іноді це клаптик паперу з підписом лікаря, іноді — фото новонародженої дитини, зроблене телефоном, іноді — свідчення сусідів.
Закон не встановлює вичерпного переліку доказів у таких справах, і це правильно. Адже життя складніше за будь-яку норму. Судді часто застосовують принцип «вільної оцінки доказів», і саме це рятує людей.
У міжнародній практиці так само: під час конфліктів у колишній Югославії суди приймали навіть неофіційні медичні записи, листування між родичами та свідчення журналістів як докази факту смерті чи народження.
В Україні суди першої та апеляційної інстанцій теж поступово виробляють підхід: у таких справах важлива не форма, а зміст. Якщо факт можна встановити сукупністю доказів, навіть недосконалих, — його слід визнавати.
Інші факти, що потребують судового встановлення
Війна розширила коло життєвих ситуацій, які доводиться доводити у суді. Це не лише народження чи смерть.
Факт проживання однією сім’єю без шлюбу. Жінка, яка прожила роки з чоловіком, що загинув на фронті, має довести у суді, що вони були сім’єю, щоб отримати допомогу.
Факт родинних відносин із загиблим військовим. Батьки чи діти, які не мають повного пакета документів, мусять доводити очевидне.
Батьківство померлого. Для дитини, що народилася вже після смерті батька-військовослужбовця, необхідно через суд доводити походження, щоб вона мала право на соціальний захист і спадщину.
Загибель внаслідок агресії рф. Це питання особливо складне: потрібно довести, що смерть настала саме внаслідок бойових дій, обстрілу чи іншого акту війни.
Кожна така справа — це не лише юридична процедура, а й віддзеркалення людської трагедії.
Міжнародний досвід: як інші країни виходили з подібних пасток
Проблема невизнання документів з окупованих територій не нова.
Кіпр. ЄСПЛ неодноразово вказував: держава не може визнавати акти невизнаної влади, але має забезпечити альтернативні процедури для людей.
Грузія. Після конфліктів в Абхазії та Південній Осетії тамтешні суди дозволяли використовувати будь-які доступні докази — навіть відео та свідчення зібрані міжнародними організаціями.
Балкани. У країнах колишньої Югославії суди після війни часто приймали свідчення очевидців і навіть релігійні записи як підтвердження народження чи смерті.
Україна фактично йде тим самим шляхом. Ми відмовляємося визнавати незаконні документи, але через суд даємо можливість людині підтвердити свою історію.
Проблеми, які залишаються
Попри прогрес, я бачу кілька серйозних проблем:
Нерівність у підходах судів. Одні приймають свідчення сусідів як достатній доказ, інші вимагають «офіційних» паперів, яких немає. Це створює різну практику й правову невизначеність.
Повільність процедур. Справи про встановлення фактів іноді розглядаються місяцями, тоді як людям потрібні документи вже — для отримання допомоги, спадщини, оформлення дитини.
Відсутність спеціалізованого механізму. Немає єдиного «швидкого треку» для таких справ, хоча вони особливі й не потребують складного змагального процесу.
Шляхи вирішення: що може зробити держава
Я вважаю, що настав час удосконалити систему.
Єдині стандарти доказування. Верховний Суд міг би чіткіше окреслити, які саме докази вважати достатніми у подібних справах. Це зняло б правову невизначеність.
Спрощені процедури. Можна створити окрему судову категорію справ про встановлення фактів, із прискореним розглядом.
Електронні механізми. Варто передбачити можливість подавати заяви онлайн, проводити засідання через відеозв’язок, щоб люди з ТОТ не ризикували життям.
Психологічна підтримка. Судді й адвокати працюють із трагедіями, і важливо, щоб система була більш чутливою до людського виміру цих процесів.
Право завжди випробовується у кризові часи. Воно має відповідати не лише букві, а й духу справедливості. Народження і смерть — два полюси людського існування. Якщо держава не визнає їх, людина ніби випадає з історії.
Суд у цьому контексті стає не просто інституцією, а місцем, де людина відновлює свою належність до спільноти. Це не про формальність — це про гідність.
Мені здається, що кожне рішення у таких справах — це маленький акт відновлення справедливості. Кожне свідоцтво про народження чи смерть, видане на підставі рішення суду, — це доказ того, що людина існувала, що її життя і смерть мають значення.
Я на 100% переконана: поки українські суди встановлюють факти народження і смерті на окупованих територіях, ми зберігаємо нитку, яка поєднує людей із державою. Це більше, ніж юридичні акти. Це — пам’ять. Пам’ять про тих, хто народився у найтемніші часи, і про тих, хто пішов із життя через війну.
І поки ця пам’ять закріплюється у правовому полі, у нас є шанс вистояти. Бо якщо право здатне вписати навіть ті історії, які ворог намагається стерти, значить — ми живі. І наша держава теж жива.
