Неприпустимість насильства проти адвокатів: випадок у Бучанському ТЦК
Коли ми говоримо про демократичну державу, її фундаментом завжди є верховенство права. Адвокати — це не лише голос закону, але й щит, який захищає кожного громадянина, навіть коли все інше здається втраченим. Однак у сучасних умовах війни в Україні з’явилася загрозлива тенденція: ті, хто мав би підтримувати порядок, порушують його, перетворюючи територіальні центри комплектування (ТЦК) на зони безправ’я.
Система ТЦК, що мала стати механізмом захисту країни, часом перетворюється на бастіон свавілля. Випадки неправомірних дій працівників цих центрів щодо адвокатів стають все більш поширеними.
Захист прав і свобод — основна місія адвокатури. Ми працюємо там, де порушуються закони, де права людини знецінені, а справедливість здається далекою. Однак що робити, коли ті, хто повинен дотримуватися закону, стають джерелом насильства? Коли правоохоронна чи військова система обертається проти адвоката, що захищає інтереси громадянина? Ці питання постали переді мною, коли я прочитала на сайті Ради Адвокатів Київської області про інцидент, що стався в Бучанському територіальному центрі комплектування.
Території без адвокатури?
Останнім часом адвокати в Україні стикаються з небезпечним явищем — фактичним ігноруванням їхніх професійних прав у деяких державних установах. Як повідомляють колеги, ситуація в ТЦК стала хрестоматійним прикладом цієї проблеми. Нещодавній випадок із Марією Населенко, адвокаткою, інвалідом третьої групи, волонтеркою та матір’ю добровольця, яскраво ілюструє глибину кризи.
Марія намагалася захистити свого клієнта, який утримувався безпідставно, але замість закону зустріла жорстокість, що перевершує будь-які уявлення про людяність.
Система, яка ламає
З викладеного матеріалу на вказаному мною сайті, події, що розгорнулися в Бучанському ТЦК, мають кілька аспектів, які важливо розглянути:
Перешкоджання професійній діяльності. Коли Марія прибувала до ТЦК, її не допустили до клієнта. Заяви про «особисте рішення» майора Чайкина стали явним порушенням статті 59 Конституції України, що гарантує право на правову допомогу. Ба більше, фальсифікація документів клієнта — це червона лінія, яку жодна державна структура не має права перетинати.
Фізичне насильство як відповідь на принциповість. Марію побили прямо у приміщенні ТЦК. Уявіть ситуацію: жінку, яка й так має проблеми зі здоров’ям через хребетні операції, штовхають, б’ють об стіни, позбавляють можливості захищатися. Її телефон з адвокатською таємницею був відібраний, зламаний, а інформація безцеремонно переглянута.
Групове приниження. Навіть найжорстокіші акти насильства набувають особливого емоційного забарвлення, коли їх супроводжує групова байдужість чи схвалення. Інші військові «випадково» штовхали Марію, іронічно проходячи повз. Таке ставлення — це не лише неповага до конкретної людини, а й до самої сутності правосуддя.
ТЦК: між обов’язком і безкарністю
Також одним із найбільш кричущих прикладів безправ’я є використання ТЦК свого "мандата" для вирішення питань, далеких від безпосередньої оборони країни. Наприклад, незаконне затримання адвокатів під приводом «перевірки документів», примусове вручення повісток у суді чи навіть пряме втручання в адвокатську діяльність.
Один із випадків, що запам’ятався мені найбільше, стався минулого року. Мого колегу затримали просто в судовій залі, де він захищав свого клієнта у справі, що прямо суперечила інтересам місцевої адміністрації. Формальна причина затримання — перевірка військово-облікових документів. Реальна ж — спроба тиску.
Після кількагодинного «спілкування» у ТЦК, під час якого моєму колезі не дозволили навіть зателефонувати, його відпустили. Але ця історія залишила шрам не лише на його репутації, а й на всій системі. Хіба це не сигнал, що у правовій державі щось пішло не так?
Що каже світова практика?
Україна сьогодні рухається у бік демократичних стандартів. У таких країнах, як Німеччина, США чи Велика Британія, права адвокатів захищені законом і підтримуються не лише словами, а й суворими санкціями за їх порушення.
У США будь-яке перешкоджання роботі адвоката розцінюється як порушення громадянських прав і карається на федеральному рівні. Наприклад, у 2020 році адвокат у Чикаго виграв справу проти поліцейського департаменту за незаконний арешт, довівши, що це було спробою завадити йому виконувати свої професійні обов’язки. Поліцейські отримали тюремні терміни, а адвокату була компенсована моральна шкода.
У Німеччині, де культура верховенства права закладена у свідомість громадян, випадки насильства проти адвокатів майже не зустрічаються. Будь-яке фізичне втручання в роботу адвоката негайно розслідується, а винні караються. Якби щось подібне сталося в Берліні, реакція держави була б миттєвою: відсторонення винних, судове провадження, публічний резонанс.
Ізраїль. В умовах постійного конфлікту адвокати тут мають особливий статус. Держава визнає їхню роль у забезпеченні правосуддя навіть у найскладніших умовах. Тиск на адвокатів чи спроба перешкодити їхній роботі прирівнюється до серйозного злочину.
Україні варто було б перейняти ці практики, адаптуючи їх до своїх реалій. Беззахисність адвокатів підриває довіру до всієї системи права, а це — найбільша загроза для держави у воєнний час.
Україна як тест на зрілість
Почну з очевидного: війна змінює все. Закон, здавалося б, має бути єдиною точкою опори в хаосі, але що робити, коли він перетворюється на гуму, що розтягується під тиском обставин? Зокрема, сьогодні адвокати в Україні стикаються з безпрецедентним викликом — вони дедалі частіше стають жертвами свавілля з боку владних структур, які використовують воєнний стан як виправдання для порушення їхніх прав.
Чому адвокати опинилися під прицілом?
Війна оголює слабкі місця системи. Одне з них — це уявлення, що в умовах воєнного стану адвокатська діяльність є розкішшю, а не обов’язковим елементом правової системи. Замість того, щоб бути захисниками прав людини, нас починають розглядати як «незручних гравців».
Територіальні центри комплектування (ТЦК) стали чи не найяскравішим символом цієї проблеми. Безмежні повноваження, мінімальна прозорість і відсутність контролю створили ґрунт для зловживань. У деяких випадках вони перетворюються на мініатюрні держави всередині держави, де діє своя правда і свої закони.
Я стикаюся зі скаргами колег, які отримують погрози, переживають фізичний чи психологічний тиск, або навіть піддаються нападкам лише за те, що виконують свою роботу. Але як можна ефективно захищати інших, коли сам постійно перебуваєш під прицілом?
Сьогоднішня Україна має всі можливості стати прикладом захисту прав адвокатів, але для цього потрібні реальні дії. Випадок Марії Населенко — це перевірка, яку не можна провалити. Якщо суспільство та держава мовчатимуть, це означатиме схвалення беззаконня, яке рано чи пізно торкнеться кожного.
Як захистити себе та своїх колег?
У нинішніх умовах адвокатам варто бути не лише юристами, а й активістами. Ось кілька кроків, які, на мою думку, можуть допомогти нам відстояти свої права:
Документування порушень. Кожен випадок тиску чи зловживання повноваженнями має бути зафіксований. Фотографії, відео, свідчення очевидців — усе це може стати вирішальним аргументом.
Колективна підтримка. Адвокатська спільнота має об’єднуватися не лише у професійних асоціаціях, а й у реальних діях. Ми сильніші разом, і це аксіома.
Міжнародна увага. Іноді розголос на міжнародному рівні може зупинити свавілля там, де місцеві механізми безсилі.
Правова просвіта громадян. Люди мають розуміти, чому адвокатська діяльність важлива. Це не просто «захист злочинців», як часто думають. Це основа для того, щоб кожен з нас міг розраховувати на справедливість.
Мій заклик
Я, як адвокат із багаторічним досвідом та значною практикою правозахисту, не можу просто змовчати. Справедливість — це не абстрактне поняття, це основа існування правової держави. Ми, адвокати, повинні не лише боротися за свої права, але й вимагати, щоб кожен випадок порушення закону мав наслідки.
Живемо у час, коли війна руйнує не лише домівки й міста, а й фундаментальні принципи права. Як адвокат, я вже не раз стикалася з ситуаціями, де правосуддя, яке мало б бути маяком справедливості, перетворюється на інструмент страху, а адвокати — на мішені. Тому закликаю усіх, хто має відношення до правозахисної діяльності, об’єднатися у підтримці Марії та інших адвокатів, які зіткнулися із беззаконням. Якщо ви вважаєте, що адвокатура — це частина демократичного суспільства, пам’ятайте: захищаючи нас, ви захищаєте себе.
Адвокат — це не просто професія. Це місія, що вимагає відваги, принциповості та віри у справедливість. Але коли держава, яку ти захищаєш, сама стає твоїм переслідувачем, з’являється гіркий вибір: продовжувати боротися чи опустити руки.
Я обираю перше. Бо лише тоді, коли ми, адвокати, не здамося, в України залишиться шанс побудувати правову державу, де закон захищає кожного, а не лише обраних.
Насильство проти адвокатів — це не лише злочин, це удар по суспільству, яке ми будуємо. Ми маємо зупинити це разом.
