Що очікувати українцям із прийняттям Закону про основні засади житлової політики

У січні 2026 року Україна зробила один із ключових кроків у реформуванні житлової сфери. Верховна Рада України ухвалила в другому читанні та в цілому Закон «Про основні засади житлової політики». Це рішення можна вважати не просто черговою законодавчою зміною, а початком системної трансформації підходу держави до питання житла — від застарілої радянської моделі до сучасної європейської політики.

Протягом десятиліть житлова сфера в Україні жила за правилами, які давно втратили зв’язок із реальністю. Житловий кодекс 1984 року, логіка “черг на квартиру”, фрагментарні програми підтримки та відсутність єдиної стратегії фактично консервували проблеми замість їх вирішення. Війна лише оголила ці слабкі місця, додавши мільйони внутрішньо переміщених осіб і масштабні втрати житлового фонду. Новий закон став відповіддю на ці виклики.

Йдеться про рамковий документ, який закладає правову основу всієї житлової реформи. Він не вирішує всі проблеми миттєво, але визначає принципи, цілі та інструменти, на яких надалі будуватиметься житлова політика держави. Саме цей закон має замінити застарілий Житловий кодекс і стати фундаментом для нових спеціалізованих законів, державних програм та фінансових механізмів.

Однією з ключових ідей закону є відмова від універсального підходу до забезпечення житлом. Держава більше не пропонує єдине рішення для всіх, натомість визнає, що житлові потреби громадян є різними — за доходами, життєвими обставинами, соціальним статусом. Саме тому закон вводить декілька моделей реалізації права на житло. Для тих, хто не має достатніх фінансових можливостей, передбачено розвиток соціального житла на умовах доступної оренди. Для працівників, чия робота або служба вимагає проживання поблизу місця виконання обов’язків, — службове житло. Для економічно активних громадян — фінансово-кредитні механізми, такі як іпотека, лізинг або оренда з правом викупу.

Важливим є те, що держава відкрито декларує: житлова політика не має бути збитковою. Це принципово новий підхід, який передбачає залучення приватного капіталу, розвиток публічно-приватного партнерства та створення умов для інвестування у житлову інфраструктуру. За різними оцінками, потреба у фінансуванні житлової сфери сягає близько 80 мільярдів доларів, і без участі бізнесу та міжнародних партнерів ці кошти залучити неможливо.

Окремий акцент у законі зроблено на цифровізації. Створення Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи має докорінно змінити підхід до обліку житлового фонду та житлових потреб громадян. Фактично йдеться про перехід від паперових черг і ручних рішень до електронних реєстрів, прозорих критеріїв та автоматизованих процесів. Це не лише зменшує бюрократію, а й створює можливості для громадського контролю та зниження корупційних ризиків.

Закон також формує нові рамки для ринку оренди житла. Вперше на рівні базового законодавства визначається необхідність його регулювання, захисту прав орендарів і орендодавців, а також розвитку оренди комунального житла, у тому числі з правом викупу. Для багатьох українців це може стати реальною альтернативою купівлі житла, особливо в умовах післявоєнної відбудови та економічної нестабільності.

Варто розуміти, що прийняття цього закону — лише початок. Паралельно держава працює над законопроєктом «Про соціальне житло», формуванням Державної стратегії житлової політики та розробленням окремого закону про управління житловим фондом. Саме ці документи наповнять рамкові положення конкретними механізмами та процедурами. Без них закон залишатиметься декларацією, а не інструментом змін.

Для громадян очікувані результати виглядають амбітно. Йдеться про покращення житлових умов для мільйонів людей, зокрема понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, про появу різних форматів підтримки залежно від фінансових можливостей, про прозорі правила та цифрові сервіси замість багаторічних черг. Для громад — це нові інструменти планування та управління житловим фондом. Для бізнесу — більш зрозумілі та прогнозовані правила гри.

У підсумку Закон «Про основні засади житлової політики» змінює не лише норми права, а й саму філософію ставлення держави до житла. Від підходу, де житло було дефіцитним ресурсом і предметом розподілу, Україна поступово переходить до моделі, де житло є елементом соціальної політики, економічного розвитку та якості життя. Наскільки успішною буде ця реформа, залежатиме від її реалізації, але без цього кроку рух уперед був би неможливим.