"Прекрасний новий світ" Суркова
Наскрізна догма статті "Одиночество полукровки" – засудження і відторгнення невдач минулого як випадкових помилок на шляху до усвідомлення іншої дійсності і облаштування нового світу, в якому Росія проведе століття геополітичної самотності. Утім стаття навряд чи скидається на формування майбутнього порядку денного – скоріш на виправдання і пояснення всього «заднім числом».
Утім робити вигляд гри «на випередження» - ще не означає грати на випередження. Йому міг би позаздрити навіть Олдос Гасклі, коли писав свій роман «Прекрасний новий світ». Але – ні. Роман класика народився у 30-х роках минулого століття. А зараз уже інші виміри координат. Утопії стають антиутопіями, іраціональне – раціональним і навпаки, а спроба «возвращения к сохе» замість польоту у космос – лише архаїчним пережитком минулого.
На відміну від звичної біполярної парадигми двох протилежних таборів, розділених залізною завісою, тепер на рівні такої-сякої доктрини пропонуються напівтони, сіра зона і гібридні відносини. Вже не ізоляція, але й не цілковита відкритість. Шляхи на Захід і на Схід пройдені у минулому і засвідчили свою помилковість. Тепер – торгівля, залучення інвестицій і одночасно війна як «засіб спілкування». За логікою Суркова, Росія - «країна-полукровка»: увібрала у себе найкращі (звичайно ж) риси обох цивілізацій і залишилася незрозумілою, таємничою. Іншими словами, на майбутні кілька століть там нав’язується легітимізація того мутного у світовій політичній акустиці, що зараз прийнято називати модним словом «Realpolitik».
Зелені чоловічки геополітичного масштабу як дипломати майбутнього. Нема правди – вона лише проекція, зображення того, про що говорять в даний момент. І все. Правда – це те, що ми самі назвемо правдою. Нові слова для вираження старих смислів. Ми це вважаємо гібридною війною, але десь слово «гібридний» несе зовсім інше ціннісне навантаження.
У найближчому майбутньому вони повернуться до старої практики формування новоязу. Слова перестають означати суть, вони будуть носіями оціночних маніпулятивних суджень. Літери пояснюватимуть новий, відірваний від реальності світ. Не дарма Сурков називає минулий шлях на Захід «вестернізацією». В його новому світі це чуже, запозичене слово, що паразитує на мові, а значить має бути відторгнуте, як і смисл, що у ньому закладений.
Цитування «класика вітчизняної поезії» («Вокруг только тернии, тернии, тернии... б***ь, когда уже звезды?!») – тому лише підтвердження. Я такого класика не знаю, але кажуть, що це цитата з пісні якогось російського репера. Навряд чи Сурков іронізував, намагаючись зіграти словами. Тут нема гри слів, бо це вже не мова Пушкіна і Достоєвського. Це блатна мова кримінальної зони і публічних будинків, яка дійшла до найвищих соціальних щабель.
Виправдовування за минулі століття, коли Росія йшла на Захід, намагаючись там «укорениться» в статті Суркова, - це ображене відмахування від експансіонізму, завдяки якому імперія прагнула отримати європейський паспорт. І певною мірою його отримала, ціною чужих народів і чужих історій. Хоч і не зуміла ним скористатися, прослизнути «по безвізу», так би мовити. Тепер же оголошення вестернізації помилкою окремих недалекоглядних правителів – така сама камера-обскура як і «п’яний» Хрущов, що віддав Крим Україні, бо йому так захотілося.
Поки їм добре з собою. Військові фільми, червоні галстуки, гвоздики з гофрованого паперу, окопи і фронтові пісні. «Можем повторить». Вони готові повторювати це знову і знову, проживати ті самі життя і емоції: пісні, окопи, війни, спогади про найсмачніший пломбір як втеча від реальності і самого себе. І так знову і знову, по колу. Але це сьогодні, а завтра буде написаний вже інший новий світ.
