25 грудня більш як 1,5 мільярда людей по всьому світувідзначили католицьке Різдво. Цьогоріч до них приєдналося і чи не найбільше завсі роки незалежності християн західного обряду в Україні. В центрі столиціспівав 2-тисячний хор, а по національному телебаченню транслювалася меса зВатикану. Серед політиків віднайшлися навіть ініціатори встановлення 25 груднязагальнодержавним вихідним днем.

Треба сказати, що незалежна Україна завжди булабагатоконфесійною і терпимою державою. Прихильники будь-якого релігійногообряду всякчас мали змогу дотримуватися свого календаря і святкувати важливідати без жодних перепон і загроз. Попри це, абсолютна більшість українців –православні. Українська культура і ментальність теж багато в чому культивованіна ґрунті православних цінностей. До чого я веду?

На мій подив, чимало відомих людей, серед яких політики,громадські і культурні діячі, лідери думок, висловилися з цього приводу, як намене, дещо пропагандистсько. Мовляв, Україна нарешті святкувала Різдво з усімсвітом, 25 грудня нічим не гірше (а то й краще) за 7 січня, ніхто точно незнає, коли родився Ісус і т.д.

Після таких висловлювань іноді складається враження, що Українахоче не збагатитися здобутками тієї ж західної цивілізації, а розчинитися в нійповністю. Адже одна справа, коли ми відходимо від 23 лютого на користь 14жовтня, поступово віддаємо перевагу 8-му над 9-м травня чи відхрещуємось віддня радянської міліції, але зовсім інше, як починаємо штучно маніпулювативіковими, до того ж автентичними, традиціями.

Зрозуміло, що в контексті використання Росією культури якінструменту колоніальної політики ми часто мусимо відмежовувати себе новими чипросто інакшими культурними символами, аби агресивний сусід не використовувавнашу культурну спільність для виправдання своєї військової і політичноїекспансії. Але невже для того, щоб врятуватися від Росії, ми повинні позбутисясвоєї ціннісно-історичної самобутності, насильно переплавити власнуідентичність на європейську, американську чи будь-яку іншу? Глибоко переконаний,що, тікаючи з лабет «русского мира», ми не повинні втратити своїх віковихціннісних орієнтирів. Інакше навіть світ, з яким ми так прагнемо злитисявоєдино, нас не поважатиме. Та й самі себе ми не поважатимемо. Бо народ, котрийзрікається власної самобутності, як перекотиполе, приречений без кінцясновигати у пошуках нових цивілізаційних масок. 

Відключити