Після вчорашнього повернення Надії Савченко до України, аросійських ГРУшників Александрова і Єрофеєва до Росії важко було не помітитиразючої відмінності у значенні цих подій для двох країн. Якщо для Україниприбуття Савченко – подія загальнонаціонального масштабу, символ стійкості,мужності і перемоги, топ-новина всіх вітчизняних ЗМІ і тема для всіх публічнихзаяв і обговорень на найближчі дні, то повернення ГРУшників для Росії – ледь нетаємна операція. Зустрічати Савченко в аеропорт прибув глава Українськоїдержави, низка політиків, десятки журналістів, в той час як Александрова іЄрофеєва зустріли їх дружини в напівтаємній обстановці. Надія відразу далапублічне інтерв’ю, нині планується її велика прес-конференція; буквально привиході з літака російських військових миттєво забрали представники спецслужб, іне варто сподіватися, що «героїв донбаської війни» десь і комусь будутьпоказувати чи про них розповідати. Все це якось не в’яжеться з ейфорієюзагальнонаціональної боротьби за «рускій мір», патетикою хрестового походу назахист прав російськомовного населення у фашистській Україні та підтримкою «народуДонбасу» у війні проти київської хунти. По ідеї, з такими масовими установкамиросійських диверсантів мав би вітати екзальтований натовп патріотів з лавровимивінками і Путін з орденами Героїв Росії. Але – зась, повний штиль і байдужість.
Очевидно, для РФ цяситуація стала поразкою, адже попри наполягання Кремля на тому, що вчорашніподії – ніякий не обмін, по факту відбувся саме обмін. Останній завждипередбачає рівноправність сторін, взаємне визнання суверенітету і обопільнийкомпроміс. Зрозуміло, що для Москви, яка звикла говорити з Києвом виключно зпозиції сили, такий варіант рівності неприпустимий. Усвідомлення того, щовідбудована Путіним імперія вимушена на рівних поводитися з «меншовартіснимималоросами», не може бути компенсоване ні двома, ні двомастами російськихвійськових, які вмирають на Донбасі за хворобливі імперські ілюзії путінськогорежиму.