В Україні триває інтенсивнакампанія декомунізації, передбачена відповідним законом. Попри те, що більшістьгромадян віддає перевагу економічним і соціальним реформам над ідеологічнимитрансформаціями, в суспільстві все ж є розуміння того, що від символічних пам’ятоктоталітарного минулого слід якнайшвидше позбутися. Адже в противному випадкуРосія без кінця експлуатуватиме цю ідеологічну інфраструктуру в якостіінструменту маніпулювання свідомістю мільйонів українців. Власне, аспектпротистояння зовнішньому ворогові з його інструментами символічної боротьби єнайбільш суттєвим виправданням декомунізації.
Разом з тим, все те, що законідентифікує як пам’ятки тоталітарних режимів минулого, одночасно є складовоюісторичної пам’яті кількох поколінь людей, частиною звичного для них буденногожиття. Це важко заперечити і ще важче швидко і безболісно змінити. З власногодосвіду спілкування з людьми можу сказати, що найчастіше спротив, наприклад,перейменуванню вулиць чи населених пунктів носить абсолютно неідеологічний, ачисто звичаєвий характер. Коли люди зроду-віку були іллічівцями чикіровоградцями, їм важко за мить перетворитися на чорноморців та інгульців. Ідалеко не тому, що вони ностальгують за радянським минулим, а просто через те,що це звично для них, вкорінено в їх повсякденному житті і в буденному побуті.Це суто психологічний, а не політичний момент.
Найбільш показовим прикладом суперечностейдекомунізації, мабуть, є історія з перейменуванням Кіровограда. Після того, якнову назву «Інгульськ» категорично відторгли жителі обласного центру,профільний комітет ВР запропонував інший топонім – Кропивницький, на честьвідомого українського драматурга, який жив і працював у місті. Однак останнісоціологічні опитування, проведені двома незалежними центрами, показали, щобільше 80% містян виступають проти вказаного варіанту. Натомість найбільшпріоритетною після «Кіровограду» альтернативою залишається історична назваміста – Єлисаветград.
Це саме той випадок, коли офіційнадержавна політика наштовхується на спротив місцевої громади, тиск на яку абодії всупереч волі якої дорівнюватиме обмеженню демократії в регіонах. Очевидно,якщо і далі рухатися цим шляхом, можна лише збурити значну частину населеннязамість того, щоб працювати на зменшення соціальної напруги в країні. Подібніситуації засвідчують той факт, що доволі неефективно і навіть небезпечно боротисяпроти символів комуністичного минулого виключно механічним демонтажем існуючогоспадку. Процес декомунізації має бути частиною комплексної культурної таідеологічної політики держави, яка повинна включати систематичну реалізаціюпросвітницьких заходів, чітку програму освіти і нову історію України. При чомуне переписану вкотре історію нашого минулого, а саме історію нової сучасноїУкраїни, відліком якої є наші дні. Інакше ми ніколи не примиримо ворогуючітабори нашого трагічного «вчора». Для того, щоб громади не противилисянововведенням, їх треба мотивувати прийняти нове, донести до них, чому це такважливо і необхідно для теперішнього і майбутнього. Та головне, абиальтернативи старому і віджитому були так само близькими і зрозумілими длямісцевих жителів, викликали в них почуття солідарності і гордості за свій край,місто, село чи вулицю.
Врешті-решт, не варто рубати зплеча. Масова свідомість – явище надзвичайно інертне, тому будь-які історичнізміни треба впроваджувати поступово. Якщо ті ж кіровоградці хочуть, аби їхмісто називалося Єлисаветградом, хай буде по-їхньому. Можливо, ця назва не такапатріотична, однак вона краща з ідеологічної точки зору, ніж Кіровоград. Вартобути більш терплячими і розуміти, що вчорашня вулиця Леніна сьогодні не станевулицею Бандери без когнітивного дисонансу у свідомості її жителів. Анасадження нових патріотичних топонімів всупереч волі абсолютної більшостічленів громади – політика, яка нічим не відрізняється від методівкомуністичного режиму, який ми з такими спазмами намагаємося забути.