Нещодавно проведене ІнститутомГоршеніна соцопитування показало, що за останній рік кількість прихильниківєвроінтеграції суттєво зменшилась. Так, цього року інтеграцію України з ЄС підтримали55,2% респондентів, тоді як у 2015-му цей показник складав 62,2%. Водночасзросла кількість громадян, які не бажають інтегруватися з будь-ким – чи то зЄС, чи з Митним союзом.
З одного боку, зростання середукраїнців апатійних настроїв щодо вектору зовнішньої орієнтації держави єнегативною тенденцією, оскільки в сучасному глобалізованому і тісноінтегрованому світі досить небезпечно залишатися осторонь інтеграційнихпроцесів. Це може призвести до безнадійного відставання країни в економіці таполітичної ізоляції.
Та, з іншої сторони, подібнінастрої в суспільстві навряд можна вважати несподіванкою. Адже вся історіянезалежності України – це нескінченний вибір – геополітичний, цивілізаційний,між Заходом і Сходом, Європою та Азією, митними і європейськими союзами,світськими і релігійними цінностями тощо. Кожна нова влада повертає то направо,то наліво, але при цьому країна ніколи не рухається вперед. Політичні елітипросто використовують проєвропейський або проросійський вибір як прикриття длябезвідповідальності за долю власної держави. Тому український флюгер ніколи йне зупиняється на якомусь конкретному напрямку, бо для стійкого курсу необхідніреальні зміни у відповідності до обраних стандартів.
Ми щораз будуємо в себе тоРосію, то Європу, і забуваємо, що будувати треба Україну. Коли ми обираємо цюхибну систему координат, яка передбачає наслідування зовнішніх європейських чибудь-яких інших ідеалів, то залишаємося в лабетах радянської світоглядної установки,яка невпинно чекала настання світлого комуністичного майбутнього, тоді якдалеко некомуністичне повсякдення тоталітарного минулого насправді простозастоялося в реальності під назвою СРСР.
Поширення євроінтеграційної апатіїзумовлено тим, що реальність під назвою Україна поки що продовжує бути антиподомтому, що суспільству подається під вивіскою «Європейська Україна». Не требадумати, що народ розчарований Європою; просто він бачить, що справи в Україніаж ніяк не наближаються до європейських. Сьогодні вже не ті часи, коли можнанав’язати великим спільнотам якісь далекі і привабливі метафізичні істини накшталт «комунізму» або «європейських цінностей», які ніколи не настають, однакімітацією досягнення котрих вміло користується зацікавлені кола. Переконатигромаду нині можна лише реальними домашніми справами, які об’єктивно покращуютьжиття людей.
Тож перший висновок про те, щоукраїнці стають менш прихильними інтеграції чи шукають свій особливий «третійшлях» розвитку, невірний. Вони прагнуть, щоб обраний великими жертвами шляхбуло втілено не в деклараціях і маніфестах, а в якості їх життя. А допоки євроінтеграцієюназиватимуть те, що зараз відбувається в країні, ця ідея навряд збільшить колосвоїх прихильників.