Тема Мінських домовленостей вже порядно набридла всім,хто так чи інакше має стосунок до цього процесу. З яких сторін і під якимикутами зору даний формат тільки не обговорювали, як тільки його не аналізувалиі які прогнози не робили, однак, врешті-решт, на практиці проблема й досізалишається в мертвій точці.
Вже доходить до того, що будь-які публічні заяви на цейрахунок або дратують своєю тривіальністю, або викликають якийсь когнітивнийдисонанс. От, наприклад, вчорашня заява заступника гендиректора Зовнішньоїслужби ЄС Хельги Шмід: Україна повинна робити більше для виконання Мінськихдомовленостей. А ось паралельно дані Пентагону, згідно з якими Україна втратилащонайменше 430 (!) військовослужбовців після підписання Мінських угод. Куди жбільше, дорогі союзники? Скільки ще сотень чи тисяч людей ми маємо втратити,аби ніхто в світі не міг докорити нам у безумовній прихильності мирномупроцесу? Все це якось занадто цинічно.
Разом з тим, в Європі невтомно переконують, що ці угоди –найкраще, що у нас є. Нічого не нагадує? Саме так, знаменитий афоризм Черчилля:«Демократія – найгірша з усіх форм правління, але кращої ще не придумали».Звісно, в політиці треба бути реалістами, тим більше у світовій. Але ж ми непро демократію говоримо, а про угоду, яка фактично не працює і постійноприносить жертви. Розмови і дипломатичні зусилля навколо того, чого не існує –вірний шлях до катастрофи. А мирного процесу сьогодні реально не існує.
Водночас сприймати цю обставину як фатальну даністьнедопустимо, адже політика на всіх рівнях – це, насамперед, вольові відносини.Коли немає політичної волі для перелому ситуації, залишається хіба щоповторювати про «найкраще, що у нас є». Але це «найкраще» в результаті лишепризводить до найгіршого, бо всі змушені страждати хай не так сильно, але безкінця і краю.
Тому, можливо, це непопулярна і песимістична позиція, алені сьогоднішні, ні завтрашні «нормандські» переговори, ні будь-які іншідипломатично-словесні спроби врегулювати конфлікт на чинній мінській основі непринесуть результату, поки незмінними залишатимуться базові інтереси іможливості сторін. І якщо на інтереси вплинути важко, то можливості піддаютьсякорекції. Тож поки Захід не наважиться на нову хвилю тиску на Росію, залишитьсятільки розмовляти. Ні про що. Очевидно, що до існуючих обмежень Кремль так чиінакше прилаштувався, і це не змінило його поведінку. Проблема в тому, що ниніЄС і США сприймають за власний героїзм навіть продовження діючих санкцій, хочаситуація вимагає нових і більш дієвих кроків. Правду кажучи, останнім часомголовним союзником України у протистоянні з Росією є не стільки свідома вольовапозиція міжнародних союзників, скільки «невидима рука» ринку, яка постійнознижує ціни на нафту і б’є по російській валюті. Якби не вона, можливо, санкціїстримували б Путіна вже десь поблизу Дніпра.