Вчора Рада національної безпеки іоборони України публічно оприлюднила стенограму свого засідання від 28 лютого2014 року – засідання, яке було присвячено окупації Криму російськимивійськами.
Всупереч очікуванням, нічого екстраординарногов цьому документі не виявилося. Тодішні політичні лідери держави просто констатувалиочевидні речі, мовляв, Путін вже біля воріт, армії в нас нема, Захід нам недопоможе та ще й наполегливо просить утриматися від будь-яких силових операцій.Безперечно, найбільш показовим моментом того засідання, виходячи зі стенограми,було ухвалення рішення про введення воєнного стану в країні. Тоді відповіднуініціативу підтримав лише Олександр Турчинов, в той час як інші учасникизустрічі навели ряд аргументів на користь своїх миротворчих позицій.
Сьогодні громадська думка завзятошукає зрадників на засіданні дворічної давності, намагаючись знайтивідповідальних за легку здачу території військам агресора. Однак, на моєглибоке переконання, це не зовсім той аспект проблеми, на якому слід загострюватиувагу. Адже всім достеменно відомо, що ситуація в лютому-березні 2014-го булаоб’єктивно надскладною: в нас дійсно не було боєздатного війська, країна майжеповністю залежала від зовнішньої підтримки, а Росія справді чекала приводу дляповномасштабного вторгнення. І оголошення воєнного стану навряд чи налякало бПутіна чи змінило його загарбницькі плани щодо України. До того ж, варто пам’ятати,що воєнний стан поставив би хрест на інтеграції з ЄС та перекрив міжнародне фінансуванняУкраїни, на чому неодноразово наголошували наші західні партнери. Відтак наївнодумати, начебто офіційний Київ два роки тому мав змогу самотужки відстояти Криму Росії. Очевидно, не витримує критики і позиція, згідно з якою відсічокупантам на півострові могла вберегти Донбас від війни. Більш імовірно, що увипадку силової реакції в Криму, нам бидовелося одночасно воювати ще й на Сході, і не відомо, чи змогла б українськадержавність витримати випробування війною на два фронти – обидва протиросійської армії.
Виходячи зі сказаного, розсекреченастенограма РНБО має стати для нас цінним матеріалом для якісної роботи надпомилками з метою недопущення подібного в майбутньому. Разом з тим, не можнаобійти і суто політичну складову цього історичного для України досвіду.Зокрема, дисонанс викликає не сам факт заклику окремих політиків поводитися як «голубимиру» в 2014-му, а та обставина, що ці євангельські наміри в декого раптовопереросли у войовничу риторику під час президентської, а пізніше іпарламентської передвиборчої кампанії. Ті політичні лідери, які 28 лютого 2014року на засіданні РНБО категорично наполягали на пацифістській поведінці, вжечерез два місяці під час виборчих перегонів цькували своїх конкурентів гасламипро необхідність негайного введення воєнного стану в країні і створеннявойовничого «Руху Опору». Вкотре переконуєшся, що вибори в нашій державітворять істинні дива, вмить перетворюючи вітчизняних Ганді на Че Гевар.
Звісно, популізмом і подвійнимистандартами в нас важко кого-небудь здивувати. Однак цей випадок далеко неординарний, так як мова йде про прийняття доленосного для країни рішення. Наскількивиправданими і обґрунтованими були аргументи учасників вирішального засіданняРНБО, треба розібратися без зайвих емоцій і з урахуванням всіх наявних тодіобставин. Та водночас, суспільство не повинне минати увагою і блискавичніметаморфози позицій тих персон, які впливають на прийняття державних рішень.Вони обов’язково мають понести політичну відповідальність за свої дії.Врешті-решт, безпека країни не може бути темою передвиборчого піару.