Наприкінці минулого тижня активісти декількохприкордонних областей почали безстрокову акцію блокування російськихвантажівок, які перевозять товари територією України. Суть цих заходів влучновисловив глава Закарпатської ОДА Геннадій Москаль: ми або воюємо з Росією, аботоргуємо.
Безумовно, досить складно, інколи й зовсімнеможливо вмить розірвати всі стосунки з донедавна найбільшим економічнимпартнером, це всі добре розуміють. Та водночас як можна вимагати від світуантиросійських санкцій і визнання Росії країною-агресором, стороною військовогоконфлікту в Україні, коли ми самі продовжуємо активно з нею торгувати? По суті,у такий спосіб ми фактично не визнаємо РФ нападником, адже з окупантами непідтримують економічні зв’язки, наскільки б вимушеними вони не були.
Ця стратегічна невизначеність є одним зголовних недоліків політики України щодо північного сусіда. І вже не впершевказаний недолік намагається компенсувати не уряд, а самоорганізованегромадянське суспільство. Спочатку активісти ініціювали і самотужки проводиликількамісячну блокаду окупованого Криму, а тепер вдалися і до транспортноїблокади російських перевізників. До речі, формально це взаємна відповідьукраїнських громадян на заборону транзиту з боку Росії, яка мала місце більшемісяця тому. І знову таки, відповідь дає не офіційна українська влада, асуспільство. Іноді складається враження, що активна громада є своєрідною кіскоюв горлі для керівництва держави, адже ініціативи громадян або взагалі непідтримуються відповідними органами, або підтримуються вибірково і з шаленимзапізненням. В будь-якому разі дисонанс між активістами і владою очевидний, щозагалом робить неефективним протистояння Росії у торгово-економічній війні.
Коли уряд приймає рішення у вигляді реакції наініціативи громади, це ненормально. Все має бути з точністю до навпаки. Кабмінповинен розробити комплексну програму припинення економічних зв’язків зкраїною-агресором, а суспільство має стати базою підтримки такої стратегії. Унас же виходить, що активісти, по суті, діють у незаконний спосіб, і змушеніпротистояти як Росії, так і українській владі. Це одночасно дискредитуєдоговороздатність офіційного Києва (адже ситуація розгортається всуперечформальним директивам), показує нелегітимність урядової політики (оскільки вонарозходиться із запитами громадян) і засвідчує повну розбалансованістьсуспільства і влади в Україні, що має фатальні наслідки в умовах кризи ізовнішньої агресії.
Тож, якщо в подальшому саме уряд не будеініціатором подібних заходів на офіційному рівні, благі наміри громадянськоїспільноти в боротьбі з агресором у світі сприйматимуть не інакше, як заанархію.