Як держава розмовляє про дешеві гроші, а робить їх дорожчими

Останнім часом ми ніби живемо у двох паралельних світах одночасно. В країні відбувається пом’якшення монетарної політики – облікову ставку знижено до 8% річних, ринку надано сигнал щодо перспектив подальшого зниження ставки. Фактично, маємо вже мінімальний рівень ставки в історії сучасної монетарної політики – тобто коли облікова ставка дійсно багато значить для економіки. (У 2012-2013 роках вона була нижчою тільки номінально, але гроші насправді були значно дорожчими.)

Що більше, Національний банк України запровадив нові інструменти рефінансування, у тому числі безпрецедентний довгий ресурс до 5 років, про брак якого так довго говорили українські фінансисти. Гроші доступні всім банкам на прозорих умовах.

Водночас постійно лунають претензії до Національного банку України – ніби він «не дає грошей у економіку», що нібито заважає країні пройти поточну кризу і не дає забезпечити повноцінне стимулювання економічного розвитку. Таке враження, що чиновники та політики, які роблять ці заяви, живуть в іншому світі. Дисонанс між реальністю та цими заявами вже стає очевидним навіть і для необізнаних у монетарній політиці громадян.

Як можновладці збільшують вартість грошей

Не секрет, що сьогодні державі потрібні великі кошти – на фінансування бюджетного дефіциту, на рефінансування боргів, на фінансування інвестиційних проектів. Джерело такого масштабного фінансування на безпечних умовах відомо, проте досі зберігається певна невизначеність з отриманням Україною фінансування коштів міжнародних фінансових організацій у 2020 році.

В умовах невизначеності та підвищених ризиків процентні ставки за державними запозиченнями зросли. Якщо кілька місяців тому уряд запозичував через ОВДП короткі кошти у приватних та іноземних кредиторів менш ніж під 10%, то сьогодні – у своїх же державних банків під понад 11% (різниця майже у 2 відсоткових пункти).

За цей тримісячний проміжок часу НБУ знизив облікову ставку на 3 відсоткових пункти, з 11% до 8% річних. Тож маємо сумарне збільшення диференціалу між обліковою ставкою та процентною ставкою ОВДП у 5 процентних пунктів. Відповідно, або оцінка ризику за ОВДП зросла на 5 відсоткових пунктів, або уряд почав переплачувати на новими облігаціями, які сьогодні купують переважно державні банки.

Чому так відбувається? Державні облігації вважаються безризиковим інструментом, принаймні у розвинених економіках. Але ні для кого не секрет, що в Україні це не так. І мені дуже важко зрозуміти, чому наділені владними повноваженнями люди дозволяють собі публічні заяви чи «теоретичні міркування» на публіку про можливість дефолту, реструктуризації державного боргу чи послаблення незалежності центрального банку. Власне, у підвищених ставках запозичень надано оцінку таких безвідповідальних заяв і провокацій.

Грошам потрібна тиша, політикам (особливо українським) потрібен галас – це очевидний конфлікт інтересів. Як його вирішити? Меншою кількістю політики в фінансовій сфері! Особливо, коли такі заяви дедалі очевидніше неспівставні з реальністю – це недобрий знак і для самих авторів таких заяв. Нема нічого небезпечнішого для політика, ніж втратити зв’язок із реальністю. Звісно, якщо це політик, а не тимчасовий авантюрист.

Повернемося до вартості грошей. Чи може НБУ зробити гроші дешевшими? Так, і він на це досить прозоро натякнув у своїх останніх комунікаціях. Але якщо він надає кошти під 8% посередникам у державному секторі, які кредитують уряд під понад 11%, то до чого тут НБУ? Пряме кредитування уряду від НБУ прямо заборонено. Тому держава нарешті має збагнути, чому державні банки так високо оцінюють ризик неплатоспроможності держави.

Держава сидить на грошах, але досі шукає їх

Також від представників держави постійно чутно претензії до НБУ щодо «відсутності кредитування економіки». Оскільки кредитувати економіку насправді неможливо в принципі (за відсутністю такого суб’єкта договірних відносин), зазвичай під цим мається на увазі кредитування бюджетних видатків і окремих проектів, яке хотіли би бачити політики.

Кредитування бюджету та економічних суб’єктів не є функцією НБУ як кредитора останньої інстанції. Це заборонено законодавчо. Завдання будь-якого центрального банку – кредитна підтримка фінансових установ, які й займаються кредитуванням економічних суб’єктів.

І тут ми побачимо, що адресуючи претензії до НБУ, політики насправді помиляються адресою. Держава контролює більше половини банківської системи України. В цьому контексті якщо на банківському ринку щось відбувається або не відбувається, то можна впевнено говорити, що це відбувається або не відбувається за участі державних банків. 

Платники податків вклали шалені кошти у державні банки: тільки у 2014-2017 роках у їхній капітал проінвестовано еквівалент 9 млрд. доларів. При цьому капітал наповнено у формі ОВДП, через відсотки за якими платники податків щороку і надалі субсидують державні банки на великі суми. Останніми роками держава дуже багато говорила про реформування державних банків та їхню приватизацію, хоча показники проблемних кредитів суттєво не змінилися, а приватизація не зрушила далеко з місця. А про компенсацію завданих колишніми власниками завданих збитків і годі говорити – тут як би не довелося платникам податків доплачувати знову.

Сьогодні державні банки мають високу ліквідність. Наприклад, вони тримають у депозитних сертифікатах НБУ понад 60 млрд. грн., що приносять доходність лише 6-8% річних. Це співставно з тими обсягами грошей, які держава шукає у короткостроковій перспективі під 11% річних.

Я вже не кажу, що запроноване кредитування від міжнародних фінансових організацій є набагато більшим та покриває основну частину великого бюджетного дефіциту. А є ще великі обсяги фінансування інвестиційних проектів від міжнародних банків, які держава хронічно не може вибрати!

Тож не зрозуміло, чому представники держави постійно звинувачують НБУ в недостатній підтримці, якщо у їхній безпосередній близькості знаходиться величезний обсяг фінансового ресурсу? Може краще шукати власні проблеми всередині, а не ззовні за звичкою?