Коли міжнародна угода «зависає» у момент підписання, найчастіше причина — у технічних чи юридичних дрібницях, що стали «невидимою» перепоною. Один із таких блокерів — незабезпечене живлення об’єкта інфраструктури, зокрема великих елеваторів або логістичних хабів. У 2024–2025 роках ця проблема не просто актуальна — вона стає системною. За даними УАК, до 30 % зерносховищ на півдні та сході України мають нестабільне або аварійне електропостачання.

На цьому етапі багато агрокомпаній починають розглядати ідею автономного енергохабу — тобто комплексного рішення з генерацією, накопиченням та розумним управлінням енергією, незалежно від основної мережі. Але те, що виглядає як технічне рішення, вимагає юридичної архітектури, яка і визначає, чи зможе об’єкт працювати, бути застрахованим, отримати інвестиції, пройти сертифікацію чи залучити партнера.

Де насправді ховається ризик для агрокомпанії?

Найчастіше угоди з іноземними партнерами (наприклад, трейдерами або страховими фондами) «гальмуються» саме через відсутність підтвердження енергетичної надійності об’єкта. Необхідна умова: мінімум 72 години повної автономності у разі blackout, а краще — безперервне резервне живлення з балансуванням пікових навантажень.

Для прикладу: у липні 2024 року в Херсонській області угода на $12 млн була відкладена саме через відсутність резервного енергопостачання на зерновому хабі, хоча інші умови були погоджені.

Автономний енергохаб — техніка чи право?

Автономний енергохаб для елеватора — це не просто генератор або сонячна батарея. Це системний інфраструктурний об’єкт, що юридично вимагає:

Відключити

  • узгодження з Держенергонаглядом та системним оператором;

  • окремого обліку, балансу і диспетчеризації;

  • документального підтвердження джерел фінансування, у разі залучення міжнародних донорів чи банків;

  • оформлення PPA-контрактів (якщо продаж надлишків до мережі);

  • спеціального податкового обліку (в т.ч. ПДВ на обладнання, імпортні ліцензії, тощо);

    Відключити

  • визначення моделі власності (лізинг, EPC, або ВОТ — build-own-transfer).

Юридично неправильно збудований енергохаб — це ризик відповідальності та втрати активу, а не його підсилення.

Як має виглядати юридична модель — на практиці

Ось базова структура моделі, яку ми неодноразово реалізовували для агроклієнтів на етапі будівництва або переобладнання логістичних об’єктів:

  1. Структурування:

    Відключити

    • виокремлення енергохабу в окрему юрособу (SPV);

    • ліцензування (залежно від потужності та типу генерації);

    • погодження технічних умов з оператором системи розподілу;

    • підписання внутрішньої EPC-угоди з обслуговуванням.

  2. Регулювання власності:

    • зазвичай — модель EPC+O&M (build–operate–maintain);

    • оформлення обладнання як активу на балансі SPV;

    • опціон для зворотного викупу через 5 років або transfer to holding.

  3. Комерційне право:

    • внутрішній договір купівлі електроенергії (PPA) між SPV та основним агрохолдингом;

    • можливість експорту надлишків у мережу (балансова група);

    • захист контракту через ICC чи LCIA (для міжнародних угод).

  4. Міжнародна відповідність:

    • ESG‑сертифікація енергохабу;

    • декларація про CO₂ footprint;

Юридичне підтвердження гарантії походження електроенергії (якщо RES).

Скільки це коштує і скільки економить

За оцінками IFC, середня вартість автономного енергохабу потужністю 1.5–2 МВт складає $1,2–1,7 млн, залежно від джерела енергії та систем накопичення. Але:

  • середній елеватор втрачає до $2,5 млн за 2 тижні простою через blackout;

  • до 45 % вартості хабу можливо компенсувати за рахунок грантів NEFCO, UGF або KfW;

окупність — від 3,5 до 6 років (включно з податковою амортизацією).

Висновки

На сьогодні автономний енергохаб — це не лише про енергію. Це — про здатність аграрного бізнесу укладати угоди, залучати гроші та працювати без зупинок. Ті, хто бачить це лише як технічний об’єкт, втрачають — угоди, врожай, контракти.

Юридична модель дає агрохолдингу контроль — а разом з ним і переговорну силу. Без неї енергохаб залишається на папері.