Бомбардування релігійної свободи в Україні

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. І уже з першого дня наслідки цього вторгнення буквально відобразились на релігійній сфері. Йдеться, по-перше, про обстріли релігійних споруд, атаки на які самі по собі є воєнними злочинами.  По-друге, такі обстріли є обмеженням релігійної свободи, що також забороняється міжнародним гуманітарним правом. Обстріл храмової будівлі не лише пошкоджує її, але також ускладнює чи робить неможливою релігійну практику, оскільки храм більш не є безпечним місцем для молитви.

Релігійна ситуація в Україні, на відміну від російської, характеризується високим рівнем релігійного плюралізму та повагою до свободи совісті. Жодна релігійна конфесія не має державної підтримки, і жодна церква не має абсолютно домінантного статусу. Тому обмеження релігійної свободи в Україні з боку РФ є не лише порушенням міжнародного гуманітарного права, а наступом на український спосіб життя, своєрідною війною одного типу цивілізації та суспільного устрою проти іншого.

Воєнні злочини, скоєні в ході повномасштабного вторгнення РФ в Україну, фіксуються різними слідчими органами та правозахисними організаціями. Втім, масштаб бойових дій та правопорушень настільки великий, що слідчі дії та судові процеси створюють надзвичайне навантаження на судову систему та правоохоронні органи України. Тому фіксацією та документацією воєнних злочинів займаються також державні інституції та громадські організації. 

Культові споруди під ударом

Упродовж повномасштабного вторгнення РФ в Україну понад 230 релігійних споруд було пошкоджено, а чимало з них - повністю знищені або пошкоджені настільки, що не підлягають відновленню. Серед пошкоджених споруд - храми та молитовні будинки, зали царства, синагоги та пам’ятники жертвам Голокосту (зокрема меморіальний комплекс у Бабиному Яру в Києві), мечеті, хачкари. Точної оцінки на сьогодні надати не можна, через те, що в ряді регіонів тривають бойові дії, а приблизно 20% території України залишається окупованою російськими військами. В обох випадках доступ до релігійних споруд та інформації про них залишається якщо не відсутнім, то ускладненим.

Чимало релігійних споруд потрапляло під вогонь декілька разів. Приміром, мечеть у Сєвєродонецьку була пошкоджена обстрілом у ніч проти 19 березня, а остаточно знищена (разом із принаймні 17 людьми всередині) 19 червня, коли російська армія перейшла до вирішального штурму міста. Щонайменше 15 релігійних діячів в Україні були вбиті під час бомбардувань чи розстріляні з автоматичної зброї, у тому числі військові капелани, волонтери з релігійних громад. Російські окупаційні адміністрації також викрадають релігійних діячів, примушуючи їх йти на співпрацю.

З пошкоджених споруд близько половини належать Українській православній церкві, яка ще донедавна була частиною Московського патріархату. Тобто навіть приналежність до російського православ’я жодним чином не гарантує недоторканності ні храму, ні парафії. При цьому численні руйнування храмів, загибель та поранення, викрадення священників УПЦ (МП) не знайшли слів співчуття з боку керівництва РПЦ. При цьому 26 березня 2022 року патріарх Кирил  офіційно висловив співчуття у зв’язку з загибеллю російського військового священника РПЦ Олега Артемова під час обстрілу.

Таке ставлення з боку керівництва РПЦ, а також фактична підтримка війни та позиції Росії істотно змінили ставлення православних українців до російської церкви. Так, з 24 лютого 2022 року вийшли зі складу УПЦ (МП) вже понад 600 парафій, це більше, ніж упродовж трьох років перед цим. Це все ще не критична кількість, оскільки в цій церкві залишається ще близько 12000 парафій, але динаміка простежується. Зрештою, за результатами Собору УПЦ (МП), який відбувся 27 травня 2022 року, ця церковна структура фактично проголосила вихід з ієрархії РПЦ. 

Навмисне знищення культових споруд

Деякі релігійні об’єкти були обстріляні в результаті невибіркового бомбардування, а інші були навмисно знищені з кулеметів чи артилерії. Наразі за більшістю кейсів ще не опубліковано офіційних результатів слідства, але ми можемо обґрунтовано стверджувати, що деякі обстріли релігійних споруд були здійснені цілеспрямовано. По-перше, є опубліковані свідоцтва очевидців, які бачили, що обстріл релігійної споруди відбувався прицільно з крупнокаліберних кулеметів чи іншої зброї, як це сталося з храмом на честь св. Георгія в селі Заворичі (Київська область), який був побудований у 1873 році та знищений 7 березня 2022 року прицільним вогнем. Інший приклад - очевидці бачили, як після першого влучення в Ірпінську біблійну семінарію відбулася аеро-розвідка за допомогою дрону, й наступного дня відбувся повторний, більш руйнівний обстріл споруди.

По-друге, сам факт обстрілу храму з кулемету, особливо з близької відстані, свідчить про те, що храм і був мішенню, як це відбувалося в селі Дружня (Київська область). Каплиця, збудована на узбіччі дороги на честь 370-річчя від заснування села, була обстріляна з кулемету, імовірно, з бронетехніки, яка рухалася цією дорогою. Понад те, зафіксовано випадки, коли храм обстріляний всередині, зокрема, обстріляні ікони. Наприклад, це сталося в храмі на честь св. Димитрія Ростовського в Макарові (Київська область), де кулею було прострілено голову ап. Івана Богослова на іконі “Зняття з хреста”. Так само було прострілене око св. Миколая на іконі в Храмі Святого Миколая Чудотворця при Державному податковому університеті в Ірпені. 

Потреба в національному праві щодо воєнних злочинів

Станом на сьогодні, значна частина зусиль щодо документування воєнних злочинів проти релігійної свободи та релігійних організацій спрямована на міжнародний вимір. Зокрема, йдеться про позови до Міжнародного кримінального суду ООН, Європейського суду з прав людини, або про створення міжнародного трибуналу над російськими лідерами. Разом із тим, поява та ефективна робота подібного трибуналу ставиться під сумнів багатьма експертами, принаймні, в короткотерміновій перспективі.

З іншого боку, в Україні не існує чітко прокреслених національних правових норм щодо воєнних злочинів проти релігії. Зокрема, стаття 438 Кримінального кодексу України, присвячена порушенню законів та звичаїв війни, не викокремлює категорію воєнних злочинів щодо релігійної свободи чи релігійних об’єктів. Ця стаття відсилає до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, йдеться про Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року, яка є чинною для України разом із обома протоколами до неї (другий набув чинності для України лише в 2020 році). Конвенція та протоколи до неї наголошують, що місця поклоніння входять до переліку культурних цінностей, а отже заборонено вчиняти будь-які ворожі акти щодо них. Разом із тим, у Кримінальному кодексі України про це чітко не сказано, що ускладнює застосування відповідної статті щодо руйнування храмів під час війни. Натомість, Римський статут Міжнародного кримінального суду, де також йдеться про заборону ворожих актів до релігійних споруд, Україною (як і Росією) не ратифікований, що не дозволяє застосовувати цей інструмент.

Українські законодавці розглядають внесений Урядом ще 15 квітня 2022 року законопроєкт №7290, про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України. Цей проєкт закону має, зокрема, й оновлення щодо ст. 438 ККУ – до Кодексу пропонується додати ст. 438-2, де воєнним злочином буде визнаватися напад на «будівлю, призначену для цілей релігії, освіти, мистецтва, науки або благодійної діяльності, історичну пам'ятку, госпіталь чи місце розміщення хворих і поранених, якщо такі об'єкти не є військовою ціллю» (438-2, Ч.2., п.4). У разі прийняття цього, або подібного, закону українські слідчі органи зможуть провадити кримінальні справи за напади на храми самостійно, без апеляції до міжнародних інстанцій, а на основі національного права. В свою чергу, це дозволить застосовувати до підозрюваних у воєнних злочинах санкції, доступні в контексті національного права. 

Висновки

У ході повномасштабного вторгнення РФ в Україну частина української території опинилася під тимчасовою окупацією та в зоні бойових дій, і вся територія України регулярно обстрілюється ракетами, авіабомбами, артилерією. Внаслідок обстрілів та бойових дій отримують пошкодження як житлові будинки, об’єкти цивільної інфраструктури, так і об’єкти культурної спадщини, зокрема, релігійні споруди. Якщо деякі храми могли потрапити під обстріли випадково (через невибірковість обстрілів та бомбардувань), то щодо інших є свідоцтва цілеспрямованих атак на них з боку російських військових.

Переважна більшість пошкоджених релігійних споруд належать до православ’я, і це відповідає загальній картині релігійного життя в Україні, адже більшість релігійних споруд на території держави належать до православних церков, і близько 60% українців ідентифікують себе як православні християни. Разом із тим, під обстріли потрапляють також релігійні будівлі інших деномінацій, так само як і серед загиблих кліриків є представники не лише православ’я, але й інших конфесій.

Агресія Росії проти України має на меті, серед іншого, встановлення авторитарного, ексклюзивістського підходу до релігійної свободи, який притаманний РФ. Зокрема, на окупованих територіях суттєво ускладнена діяльність релігійних меншин, а деякі напрями (Свідки Єгови, Хізб ут-Тахрір, послідовники Саїда Нурсі та інші) прямо забороняються. Але навіть приналежність до російського православ’я може гарантувати безпеку лише за умови повної політичної лояльності до окупаційних адміністрацій. Цей підхід діаметрально відрізняється від ситуації релігійного плюралізму, яка існує в Україні, і яка буде втрачена тією мірою, якою українська територія опиниться, принаймні тимчасово, під російською окупацією.