Зусіма плюсами та мінусами судової реформи, що сталася в Україні, правоваспільнота, покладали певні надії на новий Верховний Суд, та його орієнтованістьна верховенство права і практику Європейського суду з прав людини, при розглядісправ при формуванні правових позицій.
Такісподівання були не безпідставними, адже стаття 6 Кодексу адміністративногосудочинства України, визначає, що «Судзастосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практикиЄвропейського суду з прав людини.» (аналогічні позиції містять і іншіпроцесуальні кодекси).
Частиною1 статті 36 Закону України «Просудоустрій і статус суддів» визначено: «ВерховнийСуд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб,визначені процесуальним законом»
Нідля кого не секрет, що вже багато років, нескінченно суперечливими є позиціїсудів, відносно застосування податкових наслідків, в тому випадку, коли всправі з’являлися вироки суду (або лише пояснення директора) про визнанняфіктивною діяльністю певного контрагента (стаття 205 ККУ).
Вданому випадку, найчастіше суперечності виникали між Вищим адміністративнимсудом, який вставав на сторону платника податків, та Верховним Судом України,який без встановлення вини, покладав на платника податків певні обов’язки, чипозбавляв певних прав. Останній сформував наступну позицію: «Статус фіктивного, нелегального підприємстванесумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції такихпідприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердженнядокументами бухгалтерського обліку.».
Нанаше переконання, ця позиція є хибною, принаймні в рамках чинного законодавстваУкраїни. І на це неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини.
Якмінімум, суддям відомо про Рішення ЄСПЛ - «Булвес» АД проти Болгарії» від22.01.2009 р. (заява № 3991/03), де суд визначив наступну позицію:
«Якщоодержувач товарів, що поставляються, є особою зі статусом платника податків,яка не знала і не могла знати про те, що операція, яка розглядається, пов'язаназ шахрайством зі сторони продавця, ст.17 Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. прогармонізацію законодавства країн - членів ЄС в частині податків з обороту -загальна система податку на додану вартість: єдина база нарахування, зурахуванням змін, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., повиннатрактуватися як така, що виключає нормунаціонального права, у відповідності з якою той факт, що операція з продажу вважається недійсною - в силу положеньцивільного права, відповідно до якого така операція визнається нікчемною яктака, що суперечить громадському порядку і здійснена на протиправних началах зісторони продавця - призводить до того, що платник втрачає право на податковийкредит. У даному контексті не важливо, чи є операція недійсною в силушахрайського ухилення від сплати ПДВ чи будь-якого іншого шахрайства. (п.32).
Напревеликий жаль, Верховний Суд послідовно та необґрунтовано продовжив сумнівнупрактику Верховного Суду України в податкових справах, в яких при наявностівироку суду, відносно посадової особи контрагента за статтею 205 КК України, наплатника податків покладався тягар відповідальності, щодо сплати податку надодану вартість або зменшення його від’ємного значення (Постанова Верховного Суду від 16.01.2018 року, справа 2а-7075/12/2670, К/9901/1478/18).
Дужедивним є те, що Верховний Суд, починаючи свою судову практику, не обґрунтовуєсвою позицію з точки зору верховенства права, не враховує практикуЄвропейського суду з прав людини, а в обґрунтування своєї позиції, лише робитьпосилання на практику Верховного Суду України, ще за 2015 рік. Це могло б бутизрозумілим, якщо б на таку практику посилалися суди нижчих інстанцій. Але колидо такого припускається Верховний Суд, то виникають певні питання.
Якмінімум, зазначене свідчить про те, що Верховний Суд, ймовірно, не дужепереймався розглядом справи, та не прагнув сформувати дійсно правову позицію,яка б забезпечила сталість та єдність судової практики.
Тутслід відзначити, що і практика Верховного Суду України, з цього питання, мала дуже сумнівне правове обґрунтування, томупосилання на неї (практику ВСУ) в рішеннях Верховного Суду, викликає не аби яке здивування.
Невикликає питань, що дана категорія справ містить виключну правову проблему. Аджеподібні справи непоодинокі, це цілий «пласт» справ і, як показує практика,правозастосування з цього питання (не зважаючи на правову позицію ВСУ) єдостатньо неоднаковим. А це, у свою чергу, обумовлює необхідність формуванняєдиної правозастосовчої практики (для чого саме і було створено Верховний Суд).
Напревеликий жаль, колегія суддів Касаційного адміністративного суду ВС, незвернула на це увагу, та не скористалася правом передачі справи на розглядоб'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, як це передбачено статтею346 КАСУ.
Тобтона сьогодні, ситуація з цього питання, на превеликий жаль, залишиласянезмінною.