Наприкінці  2023 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо особливостей оподаткування банків та інших платників податків» №3474-IX (далі – Закон). З-поміж іншого, Законом передбачено, що ставка податку на прибуток підприємств, застосована до прибутку банків за підсумками 2023 податкового року, становитиме 50%. Проте, якщо вже був сплачений податок за ставкою 18% за попередні податкові періоди 2023 року (квартал чи півріччя), то відповідне податкове зобов’язання  вважається виконаним належним чином, й відповідно, сплачувати різницю між новою ставкою і попередньою немає потреби.

Провівши перемовини з декількома банківськими установами, з’ясувалося, що більшість - сплачували податкове навантаження поступово та вчасно, не залишаючи на кінець року. Втім, є і такі, що через об’єктивні причини зіштовхнулися з необхідністю сплачувати податок за попередні періоди за новою ставкою. Виникає запитання – наскільки правомірним є надання нормативно-правовому акту дії на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, себто, зворотної.

Спробуємо розібратися. Принцип незворотності дії закону в часі закріплений у статті 58 Конституції України, відповідно до якої, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Окрім закріплення принципу Конституцією, він міститься також й в інших нормативно-правових актах. До того ж тлумаченню цього принципу присвячено сім рішень Конституційного Суду України. Для того аби осмислити сутність цього принципу, варто зупинитися на його основному призначенні, адже закріплює цей принцип переважна більшість конституцій світу, та й загалом історія його сягає ще Римської імперії. Останній є складовою аксіоми верховенства права. Такими чином, основним призначенням феномену незворотності дії закону в часі є забезпечення правової безпеки та захисту довіри осіб до держави. На сьогодні, в Україні введений воєнний стан. Відтак, як відомо, деякі права осіб можуть бути обмежені, але, з-поміж інших винятків, закріплених статтею 64 Конституції України, не може бути ніяких обмежень прав, забезпечених статтею 58 Конституції України.

Очевидно, приймаючи, зазначений нормативно-правовий акт, законодавець керувався Рішенням Конституційного Суду України №1-рп/99 від 09.02.1999р., у якому Суд сформував юридичну позицію щодо застосування положення частини першої статті 58 Конституції України тільки до фізичних осіб, та не поширивши дію, на юридичних осіб через розміщення принципу у Розділі 2 Конституції України, присвяченому правам та  обов’язкам людини. Зазначене рішення КСУ має певні неоднозначності, на що свого часу звернув увагу  суддя Конституційного Суду України М.І. Козюбра в окремій думці до цього рішення. А саме, обґрунтовуючи юридичну позицію про різне застосування принципу незворотності дії закону в часі щодо фізичних та юридичних осіб КСУ не взяв до уваги принцип рівності всіх суб’єктів права перед законом (статті 13, 129 Конституції України), яка означає пред’явлення до всіх них однакових вимог та відсутність у будь-кого привілеїв.

З огляду на викладене, та підводячи підсумок правової аналітики відносно конституційності окремих положень Закону України №3474-IX зі зворотною дією, слід відмітити формальне дотримання приписів Конституції в контексті, досліджених вище, правових норм, проте, явну невідповідність аналізованих положень -  правовому Духу Конституції, в цілому.

Відключити