Глобалізаціяведе до нівелювання національних відмінностей, але, водночас, поглиблюєвідмінності соціальні. Світ дедалі наочніше розподіляється на два полюси. Наодному – більшість людей із їхніми турботами, бідами та проблемами. На іншому –привілейована «глобальна еліта», що є головним вигодоотримувачемглобалізаційних процесів. Розрив між основними суспільними масами ікосмополітичною верхівкою виявляється не тільки й не стільки у сутоматеріальному розшаруванні. І навіть не в різних можливостях впливу на світовіреалії. Розбіжності стосуються самого стилю життя і поведінкових стереотипів.
Більшістьлюдей продовжує орієнтуватися на традиційні вартості, на закони і мораль своєїнації, на переживання її проблем та випробувань. Натомість частинапредставників «зав’язаних» на глобалізацію верств і галузей складає так зване «новекочівництво» – суспільний сегмент, який не ідентифікує себе з жодною конкретноюнаціональністю. Новітні «перекотиполя» прагнуть жити легко мов метелики, непереймаючись проблемами мас. Їх не обходять біди їхніх менш успішних (або простобільш «осілих» і прив’язаних до батьківщини) співвітчизників. Керуючись одним-єдинимпринципом – «риба шукає де глибше, людина – де краще» – глобальна «орда» сунесвітом.
Дочисла сучасних глобальних «номадів», що шукають «нестерпної легкості буття», належатьпредставники як світової верхівки, так і «техперсоналу» – найманого транснаціональногоменеджменту, медійників, ІТ-сектору, шоу-бізнесу і мистецької богеми. Спільновони творять, по суті, свою «паралельну реальність», де немає місця не лишебагатьом людським «негараздам», а й «зайвим» національним і моральнимобмеженням. Тут панують свої закони та за визначенням екстериторіальний культрозкошів, задоволень і насолод.
«Паралелізаціяреальностей» кидається у вічі не лише в масштабі світу загалом чи окремих країні регіонів, а й у набагато менших локаціях – місті, районі, вулиці. Під часкривавого протистояння на київському Майдані взимку 2014-го буквально всусідніх кварталах вирувало «світське життя», зокрема, гуло пафосне весіллянащадків двох відомих політиків. Одразу пригадуються рядки з антиутопії ДжекаЛондона «Залізна п’ята»: «Олігархи зуміли захистити себе там, де це було їм потрібно.Їх зовсім не цікавило, які спустошення сталися в серці міста; бо вони, їхніжінки й діти лишалися цілими та неушкодженими. Їхні діти навіть гралисяпротягом цих страшних днів у своїх парках». Нещодавній казус із сином Президентау футболці з назвою «країни-агресора» – з тієї ж «опери».
Загалом,можна спостерігати, як високі життєві стандарти (часто – «у комплекті» знаціональним нігілізмом) виносяться в космополітичні «зони комфорту» – таксамо, як ще раніше низька якість життя й, приміром, «важкі» та/або екологічношкідливі виробництва «прописалися» у менш благополучних країнах.
Уперспективі глобалісти бачать світ як мережу урбаністичних «анклавівпроцвітання» для «обраних» в оточенні суцільної світової периферії з напіврозкладенихнаціональних держав. Відносини з нею мають обмежуватися постійним викачуваннямресурсів і робочої сили й – інколи – гуманітарними подачками та каральнимивійськовими операціями.
Звісно,належність до зденаціоналізованого «нового кочівництва» назагал є справоюдобровільною і залежить не від роду занять чи включеності у глобальні середовища,а від особистого вибору кожного. Приміром, статус «громадянина світу» тазагальноєвропейське визнання не завадили українському оперному співакові уважкі для Батьківщини часи піти добровольцем на Східну війну й героїчнозагинути в бою.
Також єімовірність, що успіхи націоцентричних сил (перемога Трампа, Brexit,національний ренесанс у Східній Європі тощо) не дадуть здійснитися планамглобалістів. Навіть у нещодавніх рішеннях адміністрації Трампа щодо обмеженнянайму іноземних ІТ-працівників для роботи в США і надання переваги американцям відчуваєтьсяспроба змусити транснаціональний капітал рахуватися з національними інтересами.Зрештою, яким би впливовим не було нині «нове кочівництво», його представникиповинні не лише «стригти купони», а й нести витрати нарівні з суспільноюбільшістю своїх країн.