У «Історії Пелопоннеської війни» Фукідід дозволив собі вигадку – фрагмент, у якому змалював конфлікт між афінянами та мешканцями острова Мелос. Прибулі посланці ультимативно вимагали від мелосців приєднатися у війні до Афінського морського союзу, а ті, своєю чергою, наголошували на власній нейтральності. Афіняни парирували у відповідь: мовляв, і люди, і боги за своєю природою панують скрізь, де мають для цього силу. У їх логіці справедливість і право могло існувати лише між рівними, натомість там, де є нерівність, слабші завжди мають підкоритися сильнішим.

«Мелійський діалог» став класичним прикладом реалістичного підходу, який стверджує, що в міжнародній політиці вирішальними факторами є сила та інтерес, а не мораль чи право. Реалісти бачать міжнародну систему як анархічну, де держави можуть розраховувати лише на власну міць, оскільки не існує вищої влади, здатної захистити слабкого. Виявилося, що такий підхід не просто має багато симпатиків, а й тих, хто цілеспрямовано (і криваво) прагне зробити його нормою міжнародних відносин. Поступова руйнація старої системи світопорядку внаслідок «експорту хаосу» (якщо згадувати сурковські пасажі перед повномасштабним російським вторгненням) не привела путінський режим до багатополярного світу, в якому однією з потуг внаслідок «нової Ялти» мала стати б москва. Намагання старої кремлівської геронтократії задовольнити свої бажання були підважені реальною інституційною неспроможністю режиму. І замість «Києва за три дні» йдеться вже про війну тривалішу за «велику вітчизняну» (один із базових мітів російської пропаганди). При цьому, окупаційні війська ціною неймовірних втрат і попри підрив стабільності економіки досі не контролюють жодного обласного центру в Україні. Тепер Валдайський клуб, що «запаковує» меседжі щодо зовнішньої політики для кремлівського диктатора, описує хаос як постійний стан міжнародної політики, до якого москва лише вимушена пристосовуватися (а не є його одним з ініціаторів). Якщо перекласти з валдайської езопової мови для звичайних росіян: забудьте про залишки особистого достатку і комфорту – все слід віддавати на непереривну мілітаризацію, щоб вижити в умовах хаосу.

Таке нове бачення геополітичних реалій отримало (не)очікуваних прихильників серед сильних світу цього. Після переобрання на другий термін Дональд Трамп врахував помилки попереднього терміну, ставлячи більш амбітні цілі і підібравши для цього відповідну команду. Уже в інавгураційній промові звучала патетика про початок «золотої ери Америки» і обіцянка побудувати «найсильнішу армію, яку коли-небудь бачив світ». У новій Стратегії національної безпеки було наголошено на «наслідку Трампа» (Trump Corollary) щодо доктрини Монро, яке окреслює всю Західну півкулю сферою національних інтересів США. У медіа одразу ж жартівливо охрестили це «доктриною Донро», згідно з іменем американського президента. Проте подальші кроки Білого дому засвідчили, що там не думають жартувати.

Перейденим геополітичним рубіконом стала операція американських спецпризначенців із захоплення Ніколаса Мадуро у Венесуелі. Лунають публічні попередження для кубинського режиму. Проте найбільші страхи й нерозуміння що робити для союзників по колись монолітному західному табору створює непохитне бажання Вашингтона заволодіти Гренландією – байдуже, чи купівлею, чи силоміць. Наразі на підтримку Данії відправляють на острів свої війська Швеція, Норвегія та Німеччина. Колективна критика такого підходу Білого дому від тих, хто справедливо апелює про потребу збереження примату міжнародного права нагадує з античної історії заклики Цицерона, який як оратор опонував зміцненню одноосібної влади Цезаря. Проте навіть попри його авторитет серед римлян не вдалося зупинити невідворотній історичний процес, який полягав у переході Риму від республіканського устрою до імперії. 

Таким чином, основні гравці сьогодні запрошуються до «мелійського діалогу» як норми, що визначатиме майбутній характер міжнародних відносин. Особливо уважно стежать за подіями та роблять для себе відповідні висновки у Пекіні, зацікавлено поглядаючи найперше в сторону Тайваню. Проте новий світ, побудований на жорстких транзакційних підходах, не обов’язково виявиться сприятливим для диктатур, які так мріють про геополітичні лаври. Адже замість бравурних заяв повинні будуть демонструвати в повну силу свої спроможності – військові, політичні чи економічні. А це буде означати серйозний стрес-тест для власної системи, який пройде не кожен режим. Натомість на міжнародну арену можуть вийти ті, кого прийнято було вважати геополітичними «андердогами». Якщо таки світ почне жити за новими правилами, так тому і бути: українці чи не найбільше готові до такого сценарію. На жаль, стійкість постала кривавою ціною жертв і руйнувань, проте сьогодні об'єктивно найсильніші сили оборони Європи сформувалися саме в Україні. А от чи готові решта європейців до потенційних нових геополітичних реалій?

Відключити