Корумпований український народ
Наша нещасна влада не покладаючи рук веде боротьбу з корупцією, а вона не тільки не зменшується, а наполегливо захоплює все більший і більший простір. Напевне влада не там шукає хабарників і не з тими бореться. Адже хіба винуватий чиновник, що люди йому несуть і несуть хабарі!? «Нещасні» чиновники просто не можуть образити своїх співгромадян відмовою прийняти «щиросердечне» подаяння. «Нещасний» і наш Президент і депутати, що «вимушені» брати на свої виборчі кампанії хабарі від олігархів, а потім віддавати газ, проплачений з українського бюджету.
Але це так, між іншим. А що насправді? Чому український простолюдин «добровільно» повинен при вирішенні будь-якої своєї приватної проблеми нести чиновникові хабара? Відповідь лежить, як кажуть, на поверхні, але «борці» принципово не хочуть її бачити.
Почну з фрагмента загальновизнаного положення політичної науки, суть якого полягає в тому, що в правовій державі (а Конституція проголошує Україну саме такою) громадянам можна робити все, що не заборонено законом, а чиновникові тільки те, що йому визначено законом і не більше. Саме на цьому основується і презумпція невинуватості. Ніхто не повинен доводити, що він не злочинець, поки в судовому порядку не доведене зворотне. Це стосується і чиновника, якщо він не вийшов за межі його посадових повноважень.
А що ми маємо в Україні? Кількість законів, що обмежують права громадян з кожним днем зростає. Якщо ми і далі підемо таким шляхом, то українська правова база в недалекому майбутньому досягне рівня «Великої Яси» Чингізхана (Яса з монгольської – заборона, обмеження). В той же час, до цього часу ніяким чином не тільки не обмежуються права і повноваження чиновників, а, навпаки, постійно розширюються.
Якщо речі називати своїми іменами, то в Україні найбільш привабливим для приватизації є хоч невеличкий шматок влади. Справа в тому, що ця влада ніким і нічим не обмежується, за винятком такої ж приватизованої вищої влади, якщо нижча не може або не хоче платити їй данину. Тобто, приходячи на посаду і не в фігуральному, а в реальному сенсі приватизує усі функції і повноваження цієї посади. Для нього законів реально не існує і свої повноваження і права він здійснює так, ніби це його приватна фірма: хочу зроблю, а не захочу – не зроблю. Тому за паршивим підписом найменшого клерка нам приходиться ходити до тих пір, поки ми не принесемо йому данину, або на нього не гавкне старший хабарник.
Якщо і є якісь закони, що визначали б посадовий статус, перш за все права, обов?язки і відповідальність при виконанні служби, то вони в основному акцентують увагу на правах і пільгах державних хабарників. Візьмімо для прикладу Закон України про статус народного депутата. Там ви нічого не знайдете про неможливість виходити за межі своїх депутатських обов?язків і особисту відповідальність за їх виконання, але там, починаючи з недоторканності, законодавчо прописано масу пільг і прав. Ми спостерігаємо масу втручань депутатів Верховної Ради в діяльність місцевих органів влади, починаючи від ніби то турботи про злиденних до лобіювання приближеного до депутата бізнесу. Я уже не говорю про конституційний обов?язок депутатів голосувати особисто і ходити на пленарні засідання і таке інше. Що стосується гласних і негласних повноважень українського Президента, то таких не мав і полковник Каддафі, але нічого ніде нема про його реальну відповідальність.
Тому кланове прийняття закону про боротьбу з корупцією нічого не дасть доти, доки не будуть прийняті і не почнуть працювати закони про обов?язки чиновників усіх рівнів і їх відповідальність за невиконання або неналежне виконання. Тобто, повинен діяти принцип, що чиновник для посади, а не посада для нього. Наприклад, якщо чиновник районного рівня через три дні не вирішив моє питання по суті, то на четвертий день він уже не чиновник. Піти по шляху Росії і визначати штрафи за хабарі – це означає розширювати корупційну сферу, бо чиновник, що працює за фіксовану заробітну платню, ніколи не зможе платити мільйонні штрафи, якщо не буде торгувати своєю посадою.
Що пропонується? Єдине: поставити на порядок денний не тільки Верховної Ради, а й всього Українського Верховного Народу питання про чітке законодавче визначення обов?язків і відповідальності чиновників усіх рівнів за їх невиконання або неналежне виконання. Без цього будь-яка імітація боротьби з корупцією буде тільки розкручувати її. Розмови про «бережливе ставлення» до кадрів служать збереженню саме тих «кадрів», котрі звикли до того, що посади є їх приватна власність. Тому боротьба з корупцією – це очищення суспільства від корумпованих кадрів, шляхом позбавлення їх приватної власності на посаду, а прийняття відповідних законів дозволить запобігти рецидиву цього явища.
