Хто і чому боїться націоналізму
Розпочати хочу з того, що в Україні на даний час склалася парадоксальна ситуація, суть якої полягає в тому, що ті, хто десятиліттями боровся проти «українського буржуазного націоналізму», сьогодні претендують на роль вождів українського народу і української національної держави, а ті, кого десятиліттями цькували і гноїли за гратами до недавнього часу були позбавлені законного офіційного визнання статусу борців за свободу і незалежність України та її народу. В той же час, новоспечені «вожді» української нації збираються розбудовувати Українську державу без українського націоналізму і української національної ідеї так само, як колись розбудовували радянську імперію. Тобто, в основу знову береться модифікований міф про євразійський, слов’янський чи православний інтернаціоналізм.
Суттєвою перешкодою на шляху адекватного розуміння сутності націоналізму, в тому числі і українського, є те, що у свідомості багатьох українців ще живе більшовицький стереотип абсолютного протиставлення націоналізму та інтернаціоналізму. Ленінське гасло про те, що націоналізм – ідея буржуазна, а інтернаціоналізм – пролетарська і, відповідно, перша ідея – «чужа, ворожа», а друга – «наша, рідна» сформувало негативне ставлення до самого поняття «націоналізм», яке навмисне ототожнювалоя з поняттями «нацизм», «фашизм», «шовінізм» і тому подібне. Метастази такого розуміння націоналізму є наявними і сьогодні в свідомості значної частини українського суспільства. А репресивні фізичні дії більшовицького режиму проти масової суспільної свідомості і тоталітарна ідеологія стали основними факторами формування міфу про нову історичну інтернаціональну спільноту людей – «радянський народ».
І, незважаючи на все це, однією з ключових ознак українського сьогодення є те, що націоналізм, як теорія і практика українського політичного процесу став реальністю. Свідченням цього є той факт, що Всеукраїнське об’єднання «Свобода» добилася значного успіху на останніх парламентських виборах і створила власну парламентську фракцію. Але ставлення до націоналізму, як політичной теорії і практики, залишається неоднозначним.
Щоб розпрощатися з міфом про зло націоналізму спробуємо розібратися і усвідомити в чому його сутність. Якщо в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, до 90-х років минулого століття наукового дослідження проблем націоналізму не було і все зводилися до брутального його шельмування з позицій, так званого, наукового комунізму, то на Заході цій проблемі присвячено велику кількість фундаментальних праць. Це твори таких дослідників як Карл Дойч, Ганс Кон, Сетон-Вотсон, Бойд Шейфер, Луї Снайдер, Джон Армстронг, Ернест Гелнер, Е.Сміт і багато інших. Їх позиції, в основному і головному, незважаючи на різноманіття підходів, викладено в поглядах Е.Сміта. Тому ми не будемо винаходити якісь нові дефініції, а звернемося до загальновизнаного і перевіреного часом визначення сутності націоналізму, яке запропонував Ентоні Д. Сміт. В праці «Національна ідентичність», переклад якої українською мовою вийшов ще у 1994 році, Сміт пише, що поняття «націоналізм» може означати:
1) увесь процес формування та утворення націй та національних держав;
2) свідомість належності до нації разом з почуванням і прагненням. спрямованим на її безпеку і процвітання;
3) мову і символізм «нації» та їх роль;
4) ідеологію, зокрема і культурну ідеологію нації, і волю нації, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі;
5) соціальний і політичний рух задля досягнення цілей нації і утвердження національної волі.
Як бачимо, ні одне з визначень не орієнтоване «проти» чогось або когось, а тільки «за» себе. Тому, синтезуючи запропоновані Е.Смітом варіанти розуміння поняття «націоналізм», його сутність можна визначити як стан свідомості і устремління особистості (суспільної групи і суспільства в цілому) до тих чи інших етнокультурних цінностей та спрямування власної волі й енергії на їх збереження, розвиток та примноження. Інакше кажучи, націоналізм – самоповага і діяльність на зміцнення цієї самоповаги. Якщо йдеться про український націоналізм, то це не що інше, як самоповага ісамоідентифікація людини з системою цінностей української нації і практична діяльність з метою їх збереження і розвітку, включно до здобуття нацією власної державності.
Таким чином, націоналізм не несе в собі ніякого зла для когось іншого і ніяким чином не суперечить інтернаціоналізмові, який за своєю суттю є не що інше, як взаємне визнання націоналізму всіх націй. У такому розумінні і в реальному житті націоналізм і інтернаціоналізм – це дві сторони єдиної етносоціокультурної людської сутності. Тільки свідомий націоналіст може бути інтернаціоналістом, бо не поважаючи себе не можна поважати інших. Це повною мірою відноситься як до окремих людей, так і до цілих народів.
Якщо відповідати на питання, винесене в заголовок статті: хто і чому боїться націоналізму, в тому числі і українського, то тут необхідно виділити дві групи людей і дві причини.
По-перше, националізму бояться люди, які не мають уявлення про реальну сутнисть націоналізму. Тобто, це люди, які мислять більшовицькими стереотипами і не усвідомлюють, що якщо є чотири знаки; «націоналізм», «шовінізм», «нацизм» і «фашизм», то є і чотири значення, які і є їх змістом. Це ті люди, які не здатні зрозуміти, що хтось може бути просто за себе і відстоювати свої власні права, не посягаючи на права інших людей. Ці люди можуть щиро повірити, що прийдуть в Донбас націоналісти і почнуть розстрілювати дітей.
По-друге, націоналізму бояться досить грамотні люди, що сповідують ідеї великодержавного шовінізму, практичними діями захищають його і ведуть боротьбу проти самовизначення націй і утворення суверенних національних держав. Найбільш запеклими зовнішніми ворогами українського націоналізму в минулі часи були владні структури Росії і Польщі, між якими Україна була поділена і які не припускали і думки про можливість існування української нації у власній державі. Тому не випадково, що саме Польща і Росія висловили стурбованість входженням українських націоналістів до Верховної Ради України.
Нажаль і в самій Україні є чимало тих, хто підтримує великодержавні імперські амбіції російського керівництва і його гнаміри відродити російську імперію. Викликає занепокоєння той факт, що навіть на найвищому державному рівні в Україні не розуміють принципової відмінності між націоналізмом і нацизмом. Так 27 січня 2011 року, за повідомленням УНІАН, прем`єр-міністр Микола Азаров вважає, що всі націоналістичні теорії повинні викорчовуватися державою. «Ці націоналістичні, фашистські теорії не тільки не мають права на існування, а й повинні державою викорчовуватися усіма прийнятими в державі цивілізованими методами і засобами», - сказав він. Для пана Азарова поняття «націоналізм» і «фашизм», якщо не тотожні, то, щонайменше, однопорядкові. Робить це пан Азаров навмисне, як російський великодержавній шовініст, бо важко припустити, що доктор наук не зміг розібратися в понятійному апараті. Тим більше, що на одній із зустрічей з Путіним в минулому році пан Азаров відверто заявив, що його батьківщина – Росія. Від себе добавлю, що Україна для Азарова, якщо бути про нього найкращої думки, не більше як місце заробітку і збагачення. На таких же позиціях знаходяться і багато інших державних високопосадовців в Україні. Назвати їх українськими посадовцями нема підстав.
Таким чином, життєвість більшовицьких стереотипів і великодержавні устремління російського керівництва та їх сателітів в Україні – це ті два фактори, які найбільше не сумісні з українським націоналізмом і стоять на заваді розвитку українського націоналізму і української державності. З іншого боку, українським націоналістичним силам треба бути дуже пильними і обережними, бо кожен промах буде негайно використано проти них. Це стосується як програмних засад, так і практичних дій.
