Війна і психологія: досвід Ізраїля та українські виклики
Після вибухів залишається тиша, але ця тиша дзвенить у голові, повертає ночами, і часто з неї неможливо вийти без допомоги.
Ізраїль знає це надто добре: країна, яка воює з моменту свого створення, вибудувала цілу систему психологічної підтримки військових. Україна ж, опинившись у війні повного масштабу, лише формує власну.
Ізраїль: психологія як частина оборони
В Ізраїлі все починається ще до того, як хлопець чи дівчина одягнуть форму. При призові майбутніх військових тестують не тільки на фізичну придатність, а й на психологічну стійкість. Створюється особова карта з детальним профілем: мотивація, емоційні реакції, ризики.
Це не просто бюрократія — це інструмент, який визначає, у яких умовах людина служитиме, чи потрібні їй адаптовані завдання.
В армії працюють польові психологи та офіцери з психічного здоров’я, які присутні безпосередньо на передовій. Кожен батальйон має свого спеціаліста. Є гарячі лінії, цілодобові центри для ветеранів і бійців з ПТСР, програми реабілітації ще до демобілізації. Після будь-якої кризової ситуації — бій, втрата побратима, обстріл — проводиться післякризове тестування, аби вчасно помітити тих, хто “застряг” у травмі.
Результати говорять самі за себе: лише за перші місяці війни в Газі понад 30 тисяч ізраїльських солдатів отримали психологічну допомогу. 85% повернулися на службу, близько 200 були звільнені за станом здоров’я. Це системна робота, що рятує життя не тільки на фронті, а й після нього.
Українські реалії: запит більший, ніж ресурси
В Україні ситуація кардинально інша. Один військовий психолог припадає на 400–500 солдатів. В Ізраїлі на 70–90. Це означає, що наші фахівці часто просто фізично не встигають навіть поговорити з усіма, хто цього потребує.
Бракує і кваліфікації: у нас спеціалізацію військового психолога можна здобути за кілька місяців, тоді як в Ізраїлі це сотні годин практики під наглядом. У багатьох випадках психологічну підтримку намагаються компенсувати волонтерські проєкти, але вони не можуть замінити державної системи.
Централізована медична структура та бюрократія ускладнюють створення мобільних пунктів допомоги. У результаті солдату з ПТСР доводиться чекати тижнями, щоб потрапити на консультацію. А час у таких випадках — вирішальний: кожен день зволікання поглиблює травму.
Навчання та співпраця: перші кроки
Попри всі проблеми, рух у правильному напрямку почався. Ізраїль ділиться з Україною своїм досвідом, проводить тренінги та сертифікацію психологів. В українських військових частинах поступово впроваджують практики післякризових розмов та створення "психологічного портрета" бійця.
Але цього недостатньо. Ізраїльська модель працює, бо вона вплетена у всі етапи служби: від набору до демобілізації, а інколи — й після. Психологічна допомога там — не опція, а така ж частина боєздатності, як набої чи броня.
Психологічна стійкість — це теж оборонний ресурс. У короткостроковій перспективі недбалість у цій сфері призводить до втоми і втрати боєздатності. У довгостроковій — до зламаних життів і деградації суспільства, яке повинно відновлюватися після війни.
Досвід Ізраїля показує:
По-перше, психологічна допомога має бути невід’ємною частиною військової служби, а не "лікуванням після бою".
По-друге, кадрова політика має враховувати не лише фізичну, а й психічну готовність бійця.
По-третє, кількість фахівців повинна дозволяти працювати з кожним військовим, а не лише з тими, хто сам звернувся по допомогу.
Ну й нарешті четверте, суспільство повинно розуміти, що ПТСР — це не “слабкість”, а поранення, яке потребує лікування.
Для України це не лише питання гуманності. Це питання обороноздатності та виживання. Якщо ми хочемо мати сильну армію завтра, ми повинні подбати про її психічне здоров’я вже сьогодні. Досвід Ізраїля у цьому сенсі — не просто приклад. Це дороговказ.
