Чи готове українське законодавство до залучення іноземних працівників?

Дефіцит працівників на ринку праці в Україні становить понад 8 мільйонів. Це зумовлює постійні дискусії про важливість залучення іноземної робочої сили, створення належної правової бази та навіть окремого державного замовлення для іноземних працівників. Тема працевлаштування іноземців в Україні настільки складна й багатогранна, що всім простіше говорити про створення нереалістичних стимулів для повернення українців з-за кордону, ніж вирішувати актуальну проблематику на законодавчому рівні.

Існує певний нормативний масив, який начебто працює: роботодавець може працевлаштувати іноземного працівника, а останній - отримати посвідку на проживання на підставі такого працевлаштування.

На практиці ситуація абсурдна. Роботодавець витрачає кошти та час, які не є адекватними для забезпечення власних виробничих процесів і функціонування бізнесу, а іноземний працівник може не отримати візу для в’їзду в Україну або транзитну візу в Молдові (про цей етап розповім пізніше), а потім цього працівника можуть абсолютно законно розвернути українські прикордонники. Питання ж навчання, адаптації чи професійного розвитку іноземних працівників взагалі не на часі для нашої держави.

Фактично держава перекладає на роботодавця всю бюрократичну процедуру, а роботодавець має витрачати гроші й час, які потім треба закладати у собівартість продукції чи послуг, і при цьому мати конкурентні переваги порівняно з бізнесом, який працює в тіні або імпортує певні товари тощо. При цьому чинне законодавство про працевлаштування іноземців не вирішує навіть основного завдання, адже абсолютно не забезпечує інтереси національної безпеки України.

Як адвокат, я мав справу з рядом випадків, коли до України приїздили трудові мігранти з хронічними хворобами, а також з інфекційними захворюваннями, включаючи ВІЛ-інфекцію та віруси гепатиту. До України на роботу приймали осіб, які раніше відбували покарання за тяжкі злочини за кордоном, адже їхня кримінальна біографія в аспекті працевлаштування в Україні державу взагалі не цікавить.

Де-факто усі обов’язки щодо перевірки потенційних іноземних працівників покладаються на того самого роботодавця. Він має передбачити медичний огляд для працівників, зробити повну перевірку щодо їхніх минулих судимостей тощо. Але чи може він це зробити без фактичного в’їзду іноземців на територію України? Звичайно, ні.

Рекрутингові компанії за кордоном, особливо з держав міграційного ризику типу Індії чи Бангладеш, можуть «ліпити» будь-які документи тоннами. До того ж постає питання перекладу таких документів, проставлення на них апостиля, що зумовлює додаткові витрати для роботодавця, але не є гарантією достовірності даних у них. Перевірити такі дані може держава, яка їх видає, і консульство України в ній, але для цього потрібна законодавча основа.

Чинне законодавство не передбачає ані медичного огляду іноземних працівників перед отриманням дозволу на працевлаштування чи візи типу D, ані надання довідки про несудимість або її аналогу. Водночас видаючи Дозвіл на працевлаштування іноземців, держава стягує з роботодавця кошти за декларативний документ, який не гарантує останньому, що його потенційний працівник отримає навіть візу до України.

Давайте розберемо процедуру працевлаштування іноземців на практиці.

Спочатку роботодавець звертається до рекрутингової агенції, шукаючи, наприклад, водія для вантажного транспорту. З огляду на те що ринок праці в Україні не є достатньо конкурентним для цієї категорії працівників (та сама Туреччина пропонує водіям вантажного транспорту заробітну плату понад 2000 доларів США на місяць), пропозиція від рекрутерів зведеться до громадян Індії, Пакистану чи Бангладеш.

Для отримання Дозволу на працевлаштування іноземців роботодавець повинен дистанційно обрати працівника, перекласти його документи на українську мову й підготувати пакет документів для працевлаштування саме цієї особи до місцевого центру зайнятості. Такий дозвіл видається терміном від 6 місяців до 3 років і передбачає сплату адміністративного збору.

Якщо дозвіл видано, він надсилається потенційному працівнику для отримання візи типу D у консульстві України в державі проживання іноземця.

Віза типу D є довгостроковою і оформляється іноземцями та особами без громадянства для в’їзду в Україну з метою подальшого оформлення документів, що дають право на перебування або проживання в Україні на строк понад 90 днів.

Хоча умови отримання візи типу D можуть змінюватися залежно від країни походження заявника, її отримання для громадян Індії, Пакистану чи Бангладеш, які потенційно зацікавлені у роботі в Україні, є проблемою. Тривалий розгляд заявок та часті відмови займають місяці. Усі збори та витрати на візові питання покриваються з кишені роботодавця.

На жаль, візи типу D для приїзду в Україну працівникам з країн типу Індії в сучасних умовах недостатньо. Україна має наземні пункти пропуску на кордоні лише з однією державою, яка не входить до шенгенської зони ЄС, - Молдовою. Для приїзду через усі інші пункти перетину кордону робітники з Індії тощо потребують шенгенської візи, що фактично неможливо для громадян цих країн.

Молдова вимагає від іноземців, які їдуть працювати в Україну, транзитної візи типу B, яка дозволяє в’їзд з метою подальшого переїзду через кордон наземним транспортом. Прикордонні служби Молдови часто вимагають прибуття представника роботодавця прямо в аеропорти Молдови для зустрічі та супроводу працівника до кордону з Україною. Такі витрати додатково лягають на плечі роботодавця.

Прикордонна служба України теж вимагає, щоб роботодавець або його представники були присутні під час перетину кордону. Ризик, що працівник, маючи дійсну візу типу D, не зможе заїхати в Україну, несе роботодавець, хоча рішення прикордонника іноді зумовлене, наприклад, раніше вчиненим працівником порушенням термінів перебування в Україні - тобто фактами, які не залежать від роботодавця і які не перевіряють ані центри зайнятості, ані консульство під час видачі візи.

Припустимо, що наш водій з Індії отримує всі документи й прибуває через Молдову до України. Роботодавець подає документи для отримання тимчасової посвідки на його проживання, витрачає понад 1000 доларів на його переїзд, готує наказ про призначення. Втім виникає нова проблема. Наприклад, водійське посвідчення, яке дозволяє керування вантажним транспортом, не буде автоматично замінене на українське - треба пройти навчання та скласти іспит в Україні. Щоб скласти такі іспити, працівник повинен ідеально знати українську мову, вміти читати та розмовляти нею вільно. Отже, для отримання посвідчення водія цієї категорії роботодавець повинен ще й забезпечити навчання працівника, якому вже треба виплачувати заробітну плату та забезпечувати умови для проживання.

У цій ситуації постає важливе запитання: яка ж роль держави в працевлаштуванні іноземців та вирішенні проблеми дефіциту працівників? Що саме держава робить за кошти, отримані від роботодавців за видачу дозволу, візи типу D тощо?

Чому, розуміючи, що українська економіка не виживе без іноземної робочої сили, за останні роки ніхто не подумав запровадити процедуру медичного огляду під час отримання візи типу D у країні проживання іноземців? Для цього треба лише знайти медичний заклад належного рівня й підписати ряд угод. Крім того, можна налагодити координацію між центрами зайнятості та прикордонниками й не видавати Дозвіл на працевлаштування іноземцю, якого до України точно не впустять, бо щодо нього є заборона на в’їзд.

Професійна спільнота юристів може навести купу інших питань, які потребують негайного законодавчого врегулювання.

Можемо констатувати: українське законодавство не готове до нових реалій. Ринок праці має дефіцит, який зростатиме й неможливо буде закрити ні вітчизняними працівниками, ні - як виявляється - іноземними, доки законодавець не визначить, які саме пріоритети він переслідує.