Скасування Господарського кодексу України: необхідність чи передчасність?

9 січня 2025 року Верховна Рада України прийняла за основу Закон України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» (надалі – Закон), яким скасовується Господарський кодекс України, що діяв з 2004 року та виключається із законодавства більшість організаційно-правових форм юридичних осіб, встановлюється порядок їх реорганізації, правовий статус їх майна.

На необхідності скасування Господарського кодексу України (надалі – ГК, Кодекс) тривалий час наголошували, як окремі вчені, так і різні політичні сили парламенту. Основними їх аргументами були: «архаїчність» положень Кодексу, динамічність розвитку економічних та ринкових відносин, приведення законодавства у відповідність до європейських стандартів. Дійсно, Кодекс застарів, його модернізація шляхом внесення точкових змін втрачає актуальність. Крім того, стратегія декодифікації та рекодифікації законодавства, за словами Голови Верховної Ради України Р. Стефанчука, є перспективним напрямком законотворчої роботи Верховної Ради України.

Поки прийнятий Закон від 9 січня 2025 року чекає на підпис Президента України, у юридичній спільноті не припиняються дискусії як щодо необхідності/потреби скасування Господарського кодексу України, так і щодо технічної можливості/своєчасності «корпоратизації» всіх державних та комунальних підприємств тощо.

Слід почати з того, що наразі на офіційному веб-сайті Верховної Ради України міститься лише текст законопроекту 6013 станом на 06.09.2021 року, тобто текст без врахування правок внесених під час розгляду законопроекту у другому читанні на пленарному засіданні 9 січня 2025 року та його прийняття як Закону.

Проте Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України у своїх Зауваженнях ще до законопроекту 6013 від 02.12.2024 року № 07/2-2024/269261 вказало, що Законопроект передбачає усунення із законодавчого поля такого учасника відносин у сфері господарювання як «підприємство», хоча у статтях 37, 46, 78, 86, 103, 120, 142, 143 Конституції України застосовуються такі слова як «підприємство», «державні підприємства», «комунальні підприємства». При цьому норми Конституції України мають пряму дію, а галузеве законодавство може лише розвивати, а не змінювати їх зміст.

Тобто Закон має певні питання щодо відповідності Конституції України. Більш того, передбачаючи зміни до Цивільного кодексу України, цей Закон прямо суперечить статті 4 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що зміни до нього можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України.

Якщо ж перейти від процедурних питань щодо прийняття Закону та лишити поки поза увагою скасування ним Господарського кодексу України, то запроваджене Законом правове регулювання державних та комунальних підприємств, статусу їхнього майна, а також зменшення переліку організаційно-правових форм давно потребувало уваги з боку законодавця.

За даними Звіту ОЕСР на державний сектор припадало понад 10% ВВП довоєнної економіки, що зважаючи на відсутність актуальної правової бази щодо умов їх діяльності, детальної звітності й аналізу даних про діяльність державних компаній призводить до неефективного розпорядження державним майном.

Крім цього, прийнятий Кабінетом Міністрів України План Ukraine Facility передбачає завершення трансформації комунальних підприємств у корпоративні структури до 2025–2026 року, а з 2027 року передбачено заборону дотаційного фінансування таких підприємств із державного та місцевих бюджетів, що стимулюватиме їх до самоокупності й запровадження ефективних бізнес-моделей.

Натомість Закон запроваджує перспективні механізми управління державним майном (наприклад операції з майном підприємств, де державі належить понад 50% акцій, здійснюватимуться через систему «Прозорро.Продажі»). Відповідно до положень Закону, державні підприємства зобов'язані публікувати фінансові звіти, а для активів, які не можуть бути приватизовані Законом запроваджується механізм узуфрукту, що має забезпечити їхнє раціональне використання під наглядом держави.

Статтею 20 Закону визначено, що з дня набрання ним чинності буде заборонено створення юридичних осіб в організаційно-правових формах приватного підприємства, колективного підприємства, державного підприємства, казенного підприємства, комунального підприємства, спільного комунального підприємства, дочірнього підприємства, іноземного підприємства, підприємства об’єднання громадян (релігійної організації, профспілки), підприємства споживчої кооперації, орендного підприємства, індивідуального підприємства, сімейного підприємства, спільного підприємства, підприємства з іноземними інвестиціями, колективного сільськогосподарського підприємства, малого підприємства, колективного підприємства. Виключенням стали лише фермерські господарства, які вирішено було зберегти у законодавстві, як форму підприємницької діяльності громадян для збереження стабільності у критично важливому аграрному секторі.

У Статті 22 Закону вказано, що протягом пʼяти років з дня набрання ним чинності власник (субʼєкт, що виконує функції власника підприємства) зобовʼязаний прийняти рішення про реорганізацію підприємства (злиття з господарським товариством, приєднання до господарського товариства, перетворення в господарське товариство) або його ліквідацію.

Отже, Закон передбачає, що усі існуючі підприємства, крім фермерських господарств, мають бути трансформовані в акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Дійсно, значна кількість організаційно-правових форм не сприяє ані економічному розвитку, ні ефективному застосуванню господарського законодавства. Потенційному іноземному інвестору та навіть вітчизняному підприємцю досить важко пояснити різницю між приватним підприємством і товариством з додатковою відповідальністю.

З іншого боку, реалізація Закону потребує додаткових ресурсів. Реорганізація підприємства, яка вимагається у статті 22 Закону, є складним\ і тривалим процесом, який, регулюється нормами цивільного законодавства України щодо припиненням юридичної особи, шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або її ліквідації та вимагає належного своєчасного повідомлення кредиторів про прийняті рішення, проведення інвентаризації, оцінки майна тощо.

Варто зазначити, що в Україні зареєстровано близько 3,5 тисяч державних підприємств, 14 тисяч комунальних підприємств та більше 200 тисяч приватних підприємств. При цьому на саму лише реорганізацію комунальних підприємств (враховуючи орієнтовні витрати близько 100000 гривень на проведення загальних зборів, прийняття нового статуту, розроблення та прийняття нової внутрішньої документації, реєстраційні дії щодо майна, його оцінку тощо) потрібно буде витратити близько 1,5 млрд гривень для виконання Закону.

Хоча відповідно до абзацу 2 ч. 4 ст. 22 Закону, дозволи, ліцензії, сертифікати, декларації, погодження та інші дозвільні документи, що були видані підприємствам, щодо яких було прийнято рішення про злиття з господарським товариством, приєднання до господарського товариства чи перетворення в господарське товариство є чинними для юридичних осіб - правонаступників на строк, на який вони були видані, я вважаю, що до більшості таких дозвільних документів варто буде зробити відповідні зміни.

Справа в тому, що актуальна судова практика, яка напрацьовувалась судами господарської юрисдикції понад 20 років втрачає актуальність після скасування ГК Законом. Тому, чинність дозволів та ліцензій цілком ймовірно доведеться доводити під час судового розгляду з «чистого листа». Це особливо стосується державних та комунальних підприємств, де сформовано чимало практики щодо специфіки діяльності та правового статусу їх майна.

Тож чи дійсно варто було скасовувати ГК, щоб запровадити до законодавства всі вищевказані зміни. Безальтернативне скасування ГК створить чимало прогалин у законодавстві, починаючи від спорів щодо підвідомчості судових справ господарським судам, закінчуючи відсутністю законодавчого визначення значної кількості термінів від господарської діяльності до господарського договору.

На мою особисту думку, створення належних правових умов для ведення бізнесу в Україні та ефективне управління державним майном варто здійснювати лише шляхом модернізації господарського законодавства із збереженням його кодифікованої форми. Можна змінити його назву та назвати його не Господарським, а Комерційним чи Підприємницьким кодексом, але слід зберегти кодифіковану форму із зазначенням загальних принципів господарського законодавства та актуальної термінології. Сподіваємося, що вищевказаний Закон є лише початком комплексної реформи господарського законодавства, яка завершиться виділенням та конкретизацією норм комерційного спрямування, вибором оптимальних форм та засобів управління державним майном для формування ефективного господарського законодавства.