Велика Палата ВС вирішила справу про відсторонення від роботи через коронавірус

У грудні 2019 року в Китайській Народній Республіці у людей були зафіксовані перші випадки раніше невідомої інфекційної хвороби. За короткий час вона поширилася у багатьох країнах і розвинулася у пандемію.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) 30 січня 2020 року визнала надзвичайну ситуацію в галузі міжнародної охорони здоров'я, яка може спричинити серйозний вплив на здоров'я населення, внесла заходи з боротьби проти захворювання до тимчасових рекомендацій згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами 2005 року, а також затвердила його офіційну назву – коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19).

У грудні 2020 року у світі почалася масова вакцинація проти цієї хвороби. Станом на 15 листопада 2021 року, за офіційними звітами ВООЗ, у світі введено 7,52 млрд доз вакцини від COVID‑19; 52,2 % населення світу отримало першу дозу.

В Україні заходи щодо запобігання, профілактики та лікування COVID-19 почали запроваджувати на початку 2020 року. Серед таких заходів також є вакцинація, у тому числі обов’язкове профілактичне щеплення.

Уряд визначив категорії працівників, які підлягали обов’язковій вакцинації. Ті, хто відмовлявся вакцинуватися, не маючи на це медичних протипоказань, підлягали відстороненню від роботи.

Особи, які вважали дії працедавців та Уряду необґрунтованими, почали звертатися за судовим захистом. Для прикладу, у 2022 році судами було ухвалено близько чотирьох з половиною судових рішень у таких справах.

Оскільки суди по різному вирішували справи, одна з них була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування єдиної і сталої судової практики. Очікуючи рішення Великої Палати, суди першої, апеляційної та касаційної інстанції зупинили провадження у близько 500 справах.

Оскільки рішення Великої Палати Верховного Суду має суспільний і практичний інтерес, хотілося б зупинитися на кількох моментах, що  здатні додатково забезпечити захист прав людини та сформувати єдину правозастосовчу практику в Україні.

a) Станом на кінець 2020 року на COVID-19 в Україні захворіло більше 1 мільйона 163 тисяч людей, від хвороби померло 18 680 осіб. На початок грудня 2021 року хворих уже було більше 3 мільйонів 450 тисяч, летальних випадків – понад 86 тисяч. В середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов’язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров’я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) є легітимною. Встановивши обов’язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов’язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

b) Відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є законним лише за певних умов.

c) Обмеження, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов’язані з оцінкою правомірності відсторонення від роботи, підпадають під дію статті 8 Конвенції.

d) Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

e) Критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

f) Застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.

g) Відмова поінформованого працівника від проведення обов’язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

h) При вирішенні питання про нарахування заробітної плати за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов’язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

i) У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов’язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (затверджений Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153), але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

– кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

– форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

– умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

– контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

j) При розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що  суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).