Звʼязок із домом через театр: як ми тримаємося за спогади
У реаліях повномасштабної війни, коли інформаційне поле емоційно напружене та наповнене бентежнми новинами, триматися дозволяють спогади. Через них можна відновити зв’язок із домівкою, родиною та відчути спокій тут і зараз. А особливо приємний посмак від згадок про дитинство, адже тоді проблеми були меншими, а сонце сяяло яскравіше. Ці спогади важливі, коли ви знаходитеся далеко від дому. Відчути їх можна в театрі. В цьому матеріалі ми поговоримо про роль театрального мистецтва в реаліях війни та як театр повертає нам звʼязок із «внутрішньою дитиною».
Яка сьогодні роль спогадів? Багато українців вимушено покинули свої домівки, а вулиці та архітектурні пам'ятки, що формували історію країни, зруйновані. Війна забрала спокій та зв'язок із домом. Та що залишається? Пам'ять. Для багатьох саме спогади про довоєнне життя є тим, що дає сили волонтерити, воювати, донатити та бути в більш-менш нормальному моральному стані — попри все.
Ностальгія і діаспора
Українську спільноту розкидало по всьому світу. Зараз за кордоном знаходиться майже 6 млн українців, що зареєстровані для тимчасового захисту чи мають аналогічний статус. Найбільше наших земляків знаходиться в Польщі — понад 1,6 млн, на другому місці Німеччина — понад 1 млн українців, далі йдуть Чехія, Великобританія, Італія. В межах країни також згуртовані маленькі діаспори. Наприклад, у Києв переїхали мешканці Маріуполю і через їхню спільноту кияни знайомляться з особливостями міста, а маріупольці пізнають культуру Києва.
Спогади переплітаються з культурою, в якій ми зростали та формувалися. І хоча для кожного українця цей досвід унікальний, проте він обʼєднаний національними культурними межами, традиціями та менталітетом. Хтось водив козу у дитинстві, хтось ходив по хатах або квартирах колядувати, хтось співав народні пісні, робив петриківський розпис, вишивав, грав на бандурі тощо. Це культурний код, який ми зберігаємо, як би далеко від рідного дому не були.
Один з таких прикладів — це родина Цісиків. Наприкінці 1940-х років вони переїхали до США, але продовжили розвивати українську культуру за межами дому. Володимир Цісик, український скрипаль і піаніст, був одним із засновників Українського музичного інституту в Нью-Йорку, а його донька, Квітка Цісик, отримала популярність як виконавиця українських пісень. Завдяки впливу батьків і пам’яті про своє коріння, вона зберегла любов до України, хоча й народилася за її межами.
Сучасні українські діаспори стали значно потужнішими. У першу чергу, велику роль відіграв початок повномасштабної війни, що спричинила значний потік виїзду за кордон. У цей час велика місія вже існуючих діаспор була допомогти та згуртувати свою спільноту. Наприклад у невеликому місті Градець Кралове у Чехії театр Драк створив спеціальну програму для адаптації українців у чеській культурі. Тож я як представниця з України була медіатором між чеськими театральними лекторами та українцями, що тільки но прибули.
Крім того, у Празі почали створювати вечори української поезії, ставити вистави для українців або ж за участі українців. Було засновано організацію “Спілка”, що влаштовує українцям культурні події. А у центрі міста у греко-католицькій церкві ведуть служби українською. Насправді спільнота, що наразі закордоном відіграє важливу роль у поширенні нашої культури. Вони відвезли частинку свого дому в іншу країну. Певно, що це важкий етап у житті – звикнути до нових реалій, або ж радше жити у двох реаліях, де одна – це твій дім у вогні, а друга – це іноземні краєвиди, мова, культура. Та маючи в середині крихту дому, яку ти захопив із собою, тримаючи її у пам’яті, ділячись своїми спогадами зі своєю діаспорою, ти здатний жити далі.
У цьому й особливість української діаспори закордоном. Це — спільнота, що виїхала в іншу країну, проте спогади у неї про один і той самий дім – Україну. На базі своїх спогадів та культурних цінностей й формується діаспора та її діяльність.
Роль театру в зв’язках із домівкою
Містком між Україною та українцями, що зараз перебувають за кордоном, може бути й театр. Через взаємообмін енергією, живе спілкування, відчуття спільності під час війни вистава переносить нас у безпечний простір, де можна відволіктися від реальності. Театр стає тими ж ліками, що і спогади, і важливо ділитися ними з тими, хто перебуває за кордоном.
Влітку 2022 році команда театру “Равлик” за підтримки Міністерства культури показувала вистави для української спільноти в Литві, Чехії та Польщі. І що спільне для діаспор — вони вибудовують культурний простір з власної пам’яті та розповідей земляків. Саме тому приїзд театру з батьківщини — це для них наче ковток свіжого повітря, що надихає відтворювати рідну культуру по-новому.
Життя розділилося на “до” та “після” повномасштабного вторгнення, а вістка дня впливає на самопочуття та підсилює тривогу. Єдине, де можна почерпнути стабільність, – це минуле. Ностальгія стає нашими ліками, щоб прожити теперішнє. І це поняття, власне, й виникло, щоб пояснити цей стан туги за батьківщиною, коли швейцарські солдати служили у XVII столітті далеко від дому.
Під час війни людина стає більш відкритою та щемкою до свого минулого. Через вистави-спогади про дитинство, як “Гарбузик” за повістю Олександра Довженко, можна згадати власні дитячі роки.
Крім того — це можливість відчути єднання зі своєю спільнотою, адже такі оповідання відтворюють історію дитинства в Україні. Читач поринає у спогади невідомої людини: візуалізує краєвиди річки, городину, яку висаджувала бабця, перші дні у школі, сінокіс тощо. Але через цю історію можна відчути особисту ностальгію, наче це ти сидів на Десні та пережив події, хоча й ніколи не був на Чернігівщині, звідки походить Довженко.
Тож як ми стаємо частиною ностальгії чужої нам людини? Кожен має особисту історію дитинства, проте є те, що нас об’єднує. Тому варто подивитися на повість Довженка, як на енциклопедію дитинства в Україні, бо ми виростали всі в одній культурі. Це й об’єднує нас у спогадах і формує нашу колективну ностальгію. А театр — дозволяє відтворити ці емоції на сцені та згадати, які ми були безтурботні, які ми були дітьми.
