Український транзит та "Північний потік-2": що далі

Цього року Україна підходила до переговорів по газу підготовлена як ніколи. Можна було витримати кілька місяців переривання у постачанні газу – сховища були заповнені. Виграшні рішення по арбітражах, згідно з якими «Газпром» мав заплатити Україні мільярди доларів. І майже під ялинку – рішення США про санкції проти компаній, які будують «Північний потік-2», що зупинило прокладку останніх десятків кілометрів газопроводу.

Зупинка будівництва «Північного потоку-2», безумовно додала поступливості російській стороні. Ще у червні 2019 року «Газпром» підтверджував плани добудувати газопровід до кінця 2019 року – і це дозволяло б торгуватись з Україною «залишками» обсягів і на період, який «Газпрому» зручний. Реалізувати такий план не вдалось, відповідно, новий контракт з українським оператором повинен був ще якийсь період передбачати збереження великих обсягів транспортування.

Не допустити запуску альтернативного газопроводу допомогли три фактори. Перший – принципова позиція Данії, якій було «не все одно» щодо нарощування впливу Росії на Балтиці та в Німеччині. Протягом більше року Данське енергетичне агентство розглядало рішення про дозвіл на прокладку труби з межах своєї виключної економічної зони – і видало її лише наприкінці жовтня 2019 року, коли часу на добудову залишалось надто мало. Друге – рішення Суду ЄС щодо обмеження транзиту по газопроводу OPAL, де було засвідчено, що повне завантаження «Північного потоку» та OPAL стало порушенням засад енергетичної солідарності і суперечило принципам диверсифікації джерел і шляхів постачання. Третій – механізм санкцій проти компаній, які будують «Північний потік-2», закладений в оборонному бюджеті США, який призвів до зупинки прокладки труб швейцарською компанією Allseas в Балтійському морі.

Однак, реакція Німеччини і Росії на зупинку будівництва «Північного потоку-2» свідчить – виграний бій, але не битва. Хоча російські експерти та журналісти визнають, що добудовувати газопровід поки Росії немає чим, але зараз активно працює інша зброя росіян – інформаційна. Німеччину активно переконують, що санкції зачіпають її в першу чергу, адже є втручанням у внутрішні справи країни. Цю позицію вже активно озвучує і сам німецький уряд. А обговорення питання «Північного потоку-2» на рівні канцлера ФРН Ангели Меркель і президента РФ Володимира Путіна означає, що пошук варіантів виходу з нинішньої ситуації між сторонами триває. Про такий пошук свідчить також і обсяг газу, який «Газпром» зобов’язався транспортувати територією України – з 65 млрд. куб.м у 2020 року він знижується до 40 млрд. куб.м. у 2021-2024 роках. Ну, і зрештою, нікуди не дівається так звана «оптимізаційна програма», яку «Газпром» втілює ще з 2016-го року. Програма передбачає виведення з експлуатації трубопроводів та компресорних станцій «центрального коридору», після завершення якого транспортування газу через українську ГТС буде технічно можливим лише в обсягах 10-15 млрд м куб.

Тому, з одного боку, вітаючи підписання нового газового контракту і збереження транзиту, з іншого – варто пам’ятати, що загроза будівництва обхідних газопроводів і – згадаємо 2018 рік - порушення Газпромом своїх зобов’язань нікуди не дівається. І найкращим способом захисту своїх інтересів у цій ситуації може бути лише збереження проактивної позиції. Не тільки всередині країни, але і поза її межами.

Безумовно, найкращим аргументом збереження транзиту українською територією є надійна робота оператора з транспортування, до якого буде зростати довіра з боку європейських компаній. Якщо, наприклад, Uniper підпише угоду про транспортування газу напряму з українським оператором – це буде реальна перемога і свідчення, що Україна включена в європейський газовий ринок. Так, велику роль у цьому будуть відігравати і рівень тарифів на транспортування, і стабільність законодавства, і якість його виконання.  

Однак що ще варто врахувати Україні, захищаючи транспортування газу своєю територією?

1. Поширення європейських правил на «Північний потік-2».

Директива 2019/692/EC (що вносить зміни до так званої Газової директиви ЄС) покликана перевести газопроводи з «третіх країн» на європейські правові засади (забезпечення доступу для третіх сторін, анбандлінг, недискримінаційні тарифи та прозорість). Однак остаточні рішення щодо правового режиму таких газопроводів мають ухвалювати країни, де розташована «точка входу».

Відповідно до закону, який в листопаді 2019 року був проголосований в Бундестазі та який покликаний перенести нові європейські правила в німецьке законодавство, остаточне рішення щодо правового статусу «Північного потоку-2» ухвалюватиме німецький регулятор – Bundesnetzagentur. Важливо не допустити «звільнення» з-під правил ЄС для «Північного потоку-2», адже це надасть газопроводу преференційні умови.

2. Обмеження використання газопроводу EUGAL.

«Північний потік-2» не зможе функціонувати без свого наземного продовження – EUGAL. Відповідно, обмеження щодо транзиту по EUGAL означатимуть обмеження для «Північного потоку-2».

Подібне вже сталося з першим «Північним потоком». У вересні 2019 року Суд Європейського Союзу відмінив рішення Єврокомісії про збільшення доступу «Газпрому» до потужностей газопроводу OPAL. Застосування принципу енергетичної солідарності в рішенні Суду ЄС є прецедентним, і є всі підстави стверджувати, що воно має бути застосоване і до EUGAL.

3. Росія може бути не лише постачальником, але і транзитною країною.

Насправді, відкриття доступу до постачання газу з Узбекистану, Казахстану та Туркменістану було б перемогою для не лише для країн ЄС, але і для України. Це – реальна диверсифікація джерел постачання газу. І немає нічого поганого в тому, щоб європейські політики ставили Росії прямі питання про доступ до транзиту. Звучить малореально, але так само малореально звучало багато планів та цілей, які сьогодні реалізуються – тому давайте брати їх в роботу.