Тих, кого засудили за “політичними” статтями або формально за щось інше, але насправді — за “політику” вже перевалило за 600.



Вирок — домашній арешт

Тим, хто ніколи не стикався з домашнім арештом, може здатися, що це покарання не таке вже страшне. Все-таки не карцер і не тюремна камера. Насправді це випробування, яке здатне поламати життя.

Два роки (!) провела під домашнім арештом журналістка Анастасія Шевченко. Вона була першою росіянкою, проти кого порушили кримінальну справу за звинуваченням в участі в діяльності небажаної організації — “Открытой России” Михайла Ходорковського. В її долі — затримання, перебування в СІЗО без їжі та води, той самий домашній арешт, потім смерть доньки…

Настя розповідає, що з якогось моменту силовики в Росії перестали навіть зображати видимість законності. Наприклад, у день народження Путіна журналістка хотіла вивісити плакат зі словами “Щасливої пенсії”. Але її затримали… за грабіж. Сказали, що схожа на жінку, яка зривала золоті ланцюжки.

Перед підготовлюваними акціями — затримували знову і знову, теж не обтяжуючи себе приводом. А потім — обшук, кримінальна справа, і дві доби без води — у СІЗО, де “політичних” намагаються зламати морально.

“Вони мені почали погрожувати, що моїх дітей заберуть у дитбудинок. Потім вони кажуть: ми тебе відправляємо, і подивишся, як там. Там будуть клопи, там будуть таргани. Ти там не зможеш. Ну, камон, я виросла в Росії, я з Бурятії, я бачила багато тарганів. Але без води, звісно, неприємно. Навіть елементарно тому, що тобі відкочують руки, у тебе всі долоньки чорні, і ти не можеш навіть руки помити, не можеш не помитися, не вмитися і, природно, пити”, — розповідає Анастасія Шевченко.

Причому рішення про арешт Насті ухвалили, коли цю статтю кримінального кодексу РФ “про співпрацю з небажаними організаціями” ще навіть не встигли внести в електронну базу. Але все було як у розхожій фразі — мовляв, була б людина, а стаття знайдеться.

“Коли мене заарештували й оформляли документи, відкочували пальці, забирали речі, почали вбивати статтю в комп’ютер — виявилося, що такої статті немає, тому що це перша справа в країні. І тут відразу було зрозуміло, що справа політична. І коли мене везли до суду, сказали речі із собою не брати, тому що я все одно повернуся в ізолятор. Сказали, що це 100%-й арешт, політична справа, всі розуміють”, — згадує Шевченко.

Уявіть: жінка, журналістка, мати трьох дітей. Політична справа… Але коли Настю привезли до суду, заходи безпеки були такі, яких і під час процесів над серійними вбивцями не вживають. Стягнули, кого могли, чи то намагаючись вислужитися, чи то для залякування.

“Коли мене привезли до суду, охорони було дуже багато, вони викликали додаткову охорону навіть до клітки, в якій я сиділа, приставили додатково людину і посадили мене перед камерою. Судові пристави запитали мене: що у вас за стаття, відчуття, що вас за людоїдство судять? Я відповідаю: та ні, просто я була на мітингу з прапором над портретом Путіна. Мене в суд доставили в наручниках, посадили в камеру десь метр на метр. Одразу зателефонували приставам, і сказали взяти під посилену охорону. Після цього мене пересадили в камеру поменше, в якій можна тільки встати і сісти. Навпроти камери — відеокамери, і ще додатково поставили пристава. Теж чомусь не давали мені води. Мета була — стежити, може, я можу втекти. Не знаю, що вони думали про мене. Ну, я не вмію відмикати кайданки, а камери тим більше”, — згадує Анастасія про свої перші судові слухання.

Далі було СІЗО. І Насті важко дається розповідь про те, як до неї там ставилися. Є термін “професійна деформація”. У реальності він означає, що співробітники СІЗО (принаймні ті, з якими довелося зіткнутися журналістці) перестали ставитися до ув’язнених як до людей. Начхати, що люди в слідчому ізоляторі ті, чия вина ще не доведена. Плювати, що нерідко в процесі судового розгляду з’ясовується, що людина невинна. Але ставлення до ув’язнених таких як Настя — не просто як до “ворогів народу”, скоріше, ти взагалі для них не людина.

“Там немає ні симпатії, ні емпатії, нічого. Вони ставляться до тебе як до істоти, навіть як не до людини. Уся система на цьому побудована. Вони не називають тебе на ім’я. Я пам’ятаю, був найпринизливіший момент, коли відкрили це маленьке віконце у дверях, там решітка і передають мені застиглий холодний суп. І я кажу: “Дякую, здрастуйте”. Вони не розмовляють, це з тобою поводяться як із собакою. Просто дали їжу — і закрили віконце. Їхнє завдання — зламати людину і ніби стерти твою особистість, ніби тебе немає. Вони заходять у камеру, ніби тебе немає. Або ставлять до стінки, і ти повинен дивитися в стіну, піднявши руки, і не дивитися на них. Це в них усе роками відточено. Така система, там не знайдеш співчуття, співчуття”, — зазначає Анастасія.

А потім — домашній арешт, який кілька разів продовжували. Анастасія провела в ув’язненні два роки. Приказка — “вдома і стіни допомагають” — точно не для цього випадку. Їй не просто не можна було виходити, була також заборона на розмови телефоном, на користування інтернетом. І навіть бригада “швидкої допомоги” в разі потреби не може зайти ні до самого ув’язненого, ні до членів його родини. Захворіла дитина — випрошуйте перепустку для медиків, а їхня допомога буває потрібна терміново. Незабаром після арешту старша дочка Насті захворіла — бронхіт, дівчинку госпіталізували…

“І вона буквально за два дні “згоріла”. Не дозволили прийти до неї в лікарню. Вона померла через тиждень після мого арешту. Вони відпустили мене в лікарню, тільки коли вона вже була в реанімації після двох зупинок серця. І то, поки ми їхали в лікарню (мене везли знайомі), слідчий дзвонив і питав, чи не звернули ми в бік України. Вони боялися, що ми перетнемо кордон, і я сховаюся там. Вони вважали, що я зможу кинути дитину в реанімації помирати і сховаюся. І ось вони відпустили мене потім на похорон. Але мені для цього потрібно було писати запит на дозвіл — куди я їду, якою машиною, скільки я там пробуду, з якою метою”, — ділиться Анастасія.

Вижити фізично Насті вдалося завдяки тому, що у квартирі вона все-таки жила не сама, з нею були її мама і діти, вони купували продукти. А якщо людина самотня і під домашнім арештом сама — це майже вирок. Виникає не просто проблема на що жити — незрозуміло, де взяти найнеобхідніше. Кур’єра ж не викличеш…

Через деякий час Настя дізналася, що в її спальні, в кондиціонері, поліція встановила приховану камеру відеоспостереження. 120 днів Анастасію та її маму таємно знімали. Дівчина дізналася про це випадково, знайшовши в матеріалах кримінальної справи свої фотографії в спідній білизні. Потім виявилося, що було ще й прослуховування.

“Цю камеру не знайдеш, просто білий кондиціонер. Де там була камера, я не знаю. Я жодних правил не порушувала, я читала книжки, вирощувала рослини на підвіконні, вивчала мови, але, загалом, займала себе, як могла, готувалася до судових засідань”, — згадує журналістка.

Кількість політв’язнів у Росії вже перевалила за 600, і їх стає дедалі більше. Як і “політичних” статей кримінального кодексу. Приводів для арештів також стає дедалі більше. Точніше, навіть не приводів, а зачіпок — від постів у соцмережах до одягу в синьо-жовтих тонах або випадкової фрази. Досить і комбінації зірочок — три плюс п’ять. Так у Росії шифрують слова “Нет войне”.

“Так зростає атмосфера страху в країні. І я по собі це відчувала. Коли я поїхала, потрібен був якийсь час, щоб я цього почуття позбулася. І від усіх моїх друзів, які зараз залишилися в Росії, я цей страх відчуваю. Тобто страшно все, коли додому стукають до тебе, коли поліцейську машину бачиш на вулиці, коли говориш і постійно контролюєш себе. Ось це відчуття страху вони культивують у людях”, — пояснює Анастасія Шевченко.

Журналістка щиро не може зрозуміти тих росіян, хто говорить зараз — мовляв, “ми поза політикою”. Настя вважає це лицемірством. Загалом вона вважає, що телебачення зробило свою справу. І так багато людей “прикривають” свій страх фразами, почутими в новинах чи ток-шоу.

“Їм не потрібно нічого вигадувати, бо всі аргументи їм дало телебачення і пропаганда. На будь-яке, що ти скажеш, у них буде контраргумент. І щось змінюється, але змінюється в бік агресії. Бо коли вони відчувають, що війна йде не за тим сценарієм, який вони в себе в голові напридумували, вони стають агресивнішими. Уже пішли погрози. Мені в приват пишуть “щоб ти здохла” і так далі. Тобто відчувається, що зростає агресія, тому що вони програють”, — продовжує журналістка.

Щойно почалася повномасштабна війна, Насті вдалося виїхати з Росії, вона зараз у Вільнюсі. Вдома ж — 4 роки умовного терміну, розшук і заочний арешт. І вона — людина, яка найменше винна в розв’язанні війни, — щоразу, спілкуючись з українцями, просить вибачення. Хоч робити це мають зовсім інші люди.

“Щоразу, коли говорю з українцями, прошу вибачення. І сьогодні не буду змінювати традиції. Прошу вибачення, я знаю, що це складно пробачити. Але я завжди почуватимуся винною. Я сподіваюся, що коли-небудь щось зміниться і вийде спокутувати те, що сталося”, — зізнається росіянка, колишня політв’язень.

Вирок — обмеження свободи

У багатьох із нинішніх російських політв’язнів зовсім не політичні статті. Мабуть, у Кремлі хочуть уникнути гучної статистики. Так з’явилися “санітарні справи”, коли незгодних звинувачували… у порушенні коронавірусного маскового режиму. Наталію Резонтову якраз і засудили за порушення санітарно-епідеміологічних правил. Цю статтю застосували до 13 організаторів та учасників акцій на захист Олексія Навального.

Дочка політв’язниці, Марія, розповіла, що в лютому 2022 року її мама брала участь в акції протесту проти війни. Жінку затримали, але спочатку обмежилися лише усним попередженням. А потім усе визначив… колір сумки Наталії.

“Затримали нас на виході з магазину. Причому, риторика поліцейських була просто абсурдна. Вони казали, що у вас колір сумки відповідний. Дивіться, ви брали участь в акціях, у неї дійсно була синьо-жовта сумка з собою. На основі цього згодом як запобіжний захід їй обрали домашній арешт”, — розповідає Марія Гарайс, донька політв’язниці Наталії Резонтової.

П’ять місяців домашнього арешту. Потім — вирок. Півтора року обмеження волі із забороною залишати місто.

“Мамі заборонено виїжджати з міста, змінювати місце проживання і брати участь у масових заходах масових акціях. На її житті це позначається. Це позбавляє її роботи, оскільки вона була гідом екскурсоводом до цього часу. Це також обмежує її в роботі в ЗМІ. Оскільки вона не тільки політик, а й насамперед журналіст”, — каже Марія Гарайс.

Може здатися, що начебто обмеження не таке й суворе — лише не можеш виїхати з міста. Але влаштовано все так, що людина стає ізгоєм. Роботи — не знайти, бояться. Коло спілкування теж стрімко рідшає — залишаються тільки найближчі. І люди, які потрапляють у жорна системи, вважають, що влада намагається використати їхні справи як залякування для решти.

“Безумовно, перш за все, залякати все населення, щоб воно сиділо вдома і мовчало. І, звичайно ж, кожна політична справа, кожне покарання, кожен епізод репресій, безумовно, на це дуже впливає. По-друге, у той момент, я абсолютно впевнена, це було і способом змусити конкретно маму замовкнути, що вийшло, не повністю. Вона, звісно, стала трошки обережнішою, можливо, але я нею пишаюся. Вона волелюбна людина”, — продовжує Марія Гарайс.

Вирок — 25 років суворого режиму

Найбільший термін для політв’язня в сучасній історії Росії — 25 років колонії суворого режиму. Навіть за вбивство кількох людей максимальний термін за ґратами — 20 років, а ось журналісту, історику і публіцисту Володимиру Кара-Мурзі присудили чверть століття.

Володимиру Кара-Мурзі 42 роки. Яскрава біографія. Перші свої статті він написав ще під час навчання в Кембриджі. Працював у газетах і на ТБ. З 18 років — в опозиційному русі. Знайомство з Борисом Нємцовим, участь у виборах до Держдуми РФ. Разом із Нємцовим Володимир лобіював у Конгресі США ухвалення “закону Магнітського” — перших, ще довоєнних персональних санкцій щодо російських чиновників. Це була одна з причин, чому Кара-Мурзу в кремлівських коридорах стали вважати особистим ворогом.

“Це найбільший термін, який людина може отримати – 25 років. І Володин злочин для нинішнього режиму абсолютно очевидний. Я говорю, зокрема, про “закон Магнітського”, завдяки якому можуть притягувати до відповідальності порушників прав людини. Тепер уже не тільки, до речі, в Росії, а в усьому світі. Бо “закон Магнітського” мав притягнути до відповідальності через заморожування активів і через візові плани тих людей, які були особисто винні в смерті Сергія Магнітського (російський аудитор, який заявив про існування схем для масштабного розкрадання бюджетних коштів через незаконне повернення податків, організованих російськими чиновниками і силовиками, — ред.). Цей закон переріс у глобальний закон”, — каже Євгенія Кара-Мурза, дружина політв’язня Володимира Кара-Мурзи.

Позбутися журналіста система хотіла давно, але, що називається, “по-тихому”. Через кілька місяців після вбивства Бориса Нємцова – Кара-Мурзу отруїли. Володимир вижив просто дивом – мабуть, не розрахували дозу. Через два роки ситуація повторилася. Знову “пронесло”.

Після початку повномасштабної війни Володимир приєднався до Антивоєнного комітету Росії. Здавалося б, після всього цього летіти до Москви — неймовірно ризиковано. Але він на це наважується. Уже за кілька днів — арешт на подвір’ї його будинку на 15 діб, нібито “непокора поліції”, а потім одразу справа за статтею про “фейки”. Далі — додали ще й співпрацю з “небажаною організацією” та держзраду.

“Не дивлячись на всі погрози, не дивлячись на спроби вбивства, віддавати нашу країну цим людям, які вміють тільки красти і вбивати… Тому 25 діт. Тому що таких людей нинішня російська влада повинна ізолювати від суспільства, повинна покарати як злочинців, зрадників, представити їх у такий спосіб російському населенню. І ізолювати від суспільства, щоб вони більше не могли займатися своєю діяльністю”, — зазначає Євгенія Кара-Мурза.

Кара-Мурзу утримують зараз у блоці московського СІЗО №5, що найбільше охороняється, разом із кримінальниками. Прогулянка в маленькому дворику — одна година на день. Дружина і троє дітей Володимира живуть у Сполучених Штатах, приїхати на побачення — ризик величезний. Телефоном за весь цей час дали поговорити лише двічі, та й то — нещодавно. Тому Євгенія все дізнається тільки від адвокатів.

“Володя утримується з найжахливішими злочинцями. Він сидить у камері, де три замки на дверях, включно з “годівницею” з ґратами і колючим дротом на вікні. Я так розумію, що його виводять гуляти окремо від усіх інших ув’язнених на годину на день, у закритому дворику, де він не міг би спілкуватися з іншими камерами, з іншими людьми. Тому що для нинішньої російської влади такі люди — це найнебезпечніші”, — каже Євгенія Кара-Мурза.

Те, що відбувається з журналістом, схоже на витончені тортури. Після двох отруєнь він тяжко хворіє, розвинулося ураження периферичної нервової системи. З таким захворюванням у Росії навіть за ґрати не можна саджати — але тут, схоже, все робиться з умислом. І просто чекають — щоб списати найстрашніше — на хворобу.

“Його відправили в карцер, де ліжко пристібається до стіни, і єдиним предметом меблів був табурет без спинки. Коли Володя вийшов із цього карцеру через кілька днів, ніг не відчував узагалі. Він волочив ноги. Це таке повсякденне повільне болісне знищення людей”, — розповідає Євгенія Кара-Мурза.

Міжнародний тиск, щоб Кара-Мурзу звільнили, — величезний. Але тут системі потрібен був не просто “показовий процес”, як із багатьма політв’язнями. Тут уже, схоже, справа принципу. Інакше не було б ні цієї історії з отруєннями, ні цього терміну, коли система хоче сказати тому, кого вважає ворогом: мовляв, якщо колись і вийдеш — то глибоким старим.

“Це, звичайно, викликає в мене лють. Володя має бути вдома з сім’єю. Він не повинен бути у в’язниці. Володя — патріот своєї країни, який бореться за те, щоб у Росії було майбутнє, відмінне від того майбутнього, яке для Росії намалював режим Путіна”, — акцентує Євгенія Кара-Мурза.

Такі різні історії — але вони показують, що стати політв’язнем у Росії сьогодні може практично кожен. За пост у соцмережах, за плакат, за власну думку. Хтось у цих умовах просто замовкає, “пропадає з радарів”. Хтось вважає, що бути собою і не мовчати — важливіше.