Коли Пригожин піде в атаку на Москву і як на це відреагує російське суспільство

Поки міністр оборони РФ Сергій Шойгу проводив парад у Москві, Євген Пригожин звинуватив російське Міноборони в тому, що підрозділи його ПВК “Вагнер” у Бахмуті так і не отримали боєприпаси, а один з армійських підрозділів “тікав із флангів”. Конфлікт між Пригожиним і Міноборони РФ загострюється. Компромісне розв’язання практично неможливе.

Пригожин заявив (відео було викладено 9 травня після закінчення параду в Москві), що ПВК “Вагнер” отримала боєприпасів не більше ніж 10% від обіцяного.

72-га бригада Міноборони РФ залишила позиції 9 травня: стратегічний плацдарм, де загинуло близько 500 найманців ПВК “Вагнер”, тим самим “оголили фронт завширшки майже 2 кілометри і глибиною 500 метрів”.

ЗСУ “рвуть фланги” і, судячи з усього, незабаром перейдуть у контрнаступ. Якщо фронт буде прорвано, ЗСУ можуть дійти до Ростова.

Обіцяна раніше нова газпромівська ПВК (приватна військова компанія) так і не прибула на місце боїв. “Вагнер” залишається в Бахмуті “ще на кілька днів”.

У нічному відео Пригожина головний озвучений ним меседж: “Країну просирають. Головний ворог — не ЗСУ”.

Наприкінці квітня Євген Пригожин, відповідаючи на запитання про те, чи може ПВК “Вагнер” розвернутися і піти на Москву, сказав: “Думка цікава, але не думали… Друге — якщо ви побоюєтеся, то йдіть воюйте в Бахмуті самі. ПВК “Вагнер” приїхала з Африки при повному бойовому комплекті, коли стало важко Батьківщині. Поки Батьківщині важко — ми тут. Якщо у Батьківщини все гаразд, то відпустіть нас на вільні хліби”.

Тим самим він натякнув, що, якщо Москва не буде враховувати інтереси “Вагнера”, то ПВК готова зі зброєю в руках захищати їх. Зокрема — шляхом “походу на Москву”.

Отже, Пригожин дає чіткий посил: Міноборони проводить парад у Москві, а в цей час на фронті “Вагнер” — єдиний підрозділ, який “воює за Росію”. Армійські підрозділи він прямо звинувачує в боягузтві.

Конфлікт на тлі Дня перемоги в Росії (в Україні 9 травня — День Європи, а 8 травня — День пам’яті та примирення) вийшов на пік гостроти. Компроміс неможливий. Або Міноборони РФ здасться і буде обслуговувати Пригожина, або Пригожин піде з Бахмута.

Пригожин готовий піти в Африку, де його ПВК використовують як нових білих колонізаторів. Якщо йому не дадуть це зробити — він готовий воювати проти Москви.

Монополію держави на насильство практично зруйновано. У РФ потенційно можливий внутрішній конфлікт за суданським сценарієм, де сили спецоперацій виступили проти армії, а в РФ будуть ПВК проти армії. Можливо, Пригожину не дають боєприпаси якраз тому, що бояться, що він їх використає проти армійського керівництва.

Отже, поки Шойгу проводить паради, Пригожин воює. Поки Шойгу красується на Красній площі, російські армійські підрозділи тікають із фронту. Для Шойгу в пріоритеті виявився парад, а не бойові дії. І “Z-патріоти” (по суті російські націоналісти та радикали) у своїх пабліках це оцінюють і коментарях негативно.

Якщо Пригожин піде на Москву, його можна буде зрозуміти. Що далі, то ймовірнішим є такий розвиток подій. Ще трохи — і він стане єдино можливим.

На думку дуже багатьох “Z-патріотів”, керівництво армії потрібно “чистити”. Якщо цього не зробить Путін, найімовірніше, це доведеться робити Пригожину.

Залишилося лише дочекатися, коли Путін втратить контроль над Пригожиним. Щойно це станеться — він втратить контроль над усіма.

Пригожин тільки каже, що у нього конфлікт із Шойгу і Герасимовим. Насправді це конфлікт із Путіним. Шойгу і Герасимов — не суб’єкти. Суб’єкт — Путін. Просто Пригожин ще не готовий крити матом Верховного.

Війна наближається до кордонів Росії, тоді як у Москві проводять паради. Одні бенкетують під час чуми, інший — погрожує громадянською війною.

У Росії дуже багато хто дотримується думки, що війну потрібно зупинити, інакше на ній спочатку будуть вбиті мільйони росіян, а потім країна загине. Причому, від рук самих росіян.

Що стосується оцінки військових дій Росії проти України, то всередині російського суспільства існують протиріччя підтримки цієї “спецоперації”.

Як ідеться в дослідженні, проведеному соціологами Світланою Єрпилєвою і Сашею Каппінен: “Коли ми почали вивчати підтримку вторгнення Росії в Україну всередині російського суспільства, то зіткнулися з парадоксом. Багато наших співрозмовників були шоковані звісткою про початок війни. Вони жахалися цієї новини. Вони не могли зрозуміти, як така подія виявилася можливою. “Було просто нестерпно важко”, “Мене переповнював жах”, “Так бути не повинно”, “Ми робимо страшну помилку”, “Це була істерика, я ревіла”, “Я дня три не розмовляв”, “Мій світ перевернувся”, “Я не очікував, що у XXI столітті спостерігатиму реальну війну і що моя країна виступить агресором у цій ситуації”, — говорили наші співрозмовники. Через місяць усі вони тією чи іншою мірою почали підтримувати війну — або, принаймні, знаходити їй виправдання”.

Соціологи кажуть, що “переживаючи моральну дезорієнтацію, наші інформанти почали докладати зусиль, щоб вбудувати війну в оновлену картину світу… Зрозуміло, вони зверталися до пропагандистських кліше на захист війни та привласнювали їх, але робили це не автоматично, а докладаючи когнітивних, риторичних і навіть фізичних зусиль. Ці зусилля дозволили їм подолати моральний конфлікт, розв’язати моральні дилеми, вийти зі стану шоку і повернутися до нормального життя. У результаті те, що ще вчора здавалося їм неможливим, сьогодні стало уявлятися як неминуче”.

Дослідники кажуть, що “підтримка війни більшістю опитаних (і значною частиною росіян) не є наслідком їхньої свідомої політичної позиції. Вона пасивна і реактивна. Вона не стає керівництвом до дії в повсякденному житті. Вона не є похідною від їхніх інтересів, потреб або моральних принципів (навпаки, вона багато в чому їм суперечить). В основі такої підтримки — деполітизованість російського суспільства. І це один з основних висновків аналітичного звіту нашої дослідницької команди, який готується до виходу в світ і який присвячений опису та аналізу цієї особливої, деполітизованої підтримки війни”.

Висновок, якого доходять соціологи: “Щоб стати противниками війни, політизація виявляється необхідною. Оскільки деполітизованість — це стан, у якому російське суспільство, в тому числі завдяки послідовним зусиллям влади, перебувало останні двадцять років, антивоєнна позиція вимагає від людини подолання інерції та здійснення зусиль для виходу зі стану аполітичності”.