Верховний суд вказав, коли не можна виселяти з іпотеки
31.10.2018 року Верховний Суд у складі Великої Палати розглянув справу № 753/12729/15-ц, яка стосувалася виселення колишнього власника з квартири, яка була придбана на прилюдних торгах. Основним питанням правозастосування, що розглядав суд, було визначення співвідношення прав колишнього власника поживати у квартирі, яка фактично йому вже не належить та прав нового власника усувати перешкоди у користування набутим майном шляхом виселення осіб, які порушують його права.
При розгляді справи у суді першої та апеляційної інстанцій судді прийшли до висновку, що відносини між колишнім та новим власником майна регулюються положеннями Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а саме, положеннями статті 391 ЦК України, яка надає право власнику майна усувати перешкоди у його користуванні та розпорядженні. При цьому, на думку суддів положення Житлового кодексу УРСР (далі – ЖК УРСР), зокрема стаття 109, яка визначає порядок виселення особи без надання іншого житлового приміщення, застосуванню не підлягає. Така позиція обумовлена думкою суддів, що між позивачем та відповідачем відсутні договірні відносини, позивач не виступає іпотекодержателем, а відповідач іпотекодавцем, а спір фактично виник не з відносин пов’язаних зі зверненням стягнення на предметі іпотеки, а як спір між власником майна та особою, яка порушує його права на користування та розпорядження таким майном.
Не погоджуючись з такими висновками суддів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу у якій посилався на останню практику Верховного Суду України по аналогічних правовідносинах зазначену в постановах № 6-1049цс15 від 02.09.2015 року, № 6-1484цс15 від 21.10.2015 року, № 6-1033цс15 від 21.10.2015 року, № 6-1469цс15 від 16.12.2015 року, № 6-3064цс15 від 02.03.2016 року, № 6-197цс16 від 22.06.2016 року. У даних рішеннях суд неодноразово підтримував позицію, що при вирішенні питання про виселення з іпотечного майна суди повинні окрім статті 40 Закону України «Про іпотеку» враховувати положення статті 109 ЖК УРСР, яка говорить, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Після відкриття касаційного провадження колегія суддів Касаційного цивільного суду вирішила передати справу до Великої Палати на тій підставі, що вважала за необхідне відступити від правових висновків зазначених у постановах Верховного Суду України № 6-197цс16 від 22.06.2016 року та № 6-1731цс16 від 21.12.2016 року, які містять вищезазначений правовий висновок. Свою позицію суд обґрунтував положеннями статей 319, 321, 391 ЦК України, які вказують, що власник: володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Окрім того, суд зазначив, що дані норми права повністю узгоджуються із нормами статей 13, 41 Конституції та статті Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження. Визнаючи право кожного на безперешкодне користування своїм майном, стаття Першого протоколу до Конвенції по суті є гарантією реалізації права власності.
Таким чином, колегія прийшла до висновку, що наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду (на підставі статті 109 ЖК УРСР), нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням.
Проте, Велика Палата Верховного Суду не підтримала позицію колегії Касаційного цивільного суду та вирішила не відступати від правових висновків викладених у постановах Верховного Суду України № 6-197цс16 від 22.06.2016 року та № 6-1731цс16 від 21.12.2016 року. При цьому рішення суду першої та апеляційної інстанції були скасовані, а у задоволенні позовних вимог було відмовлено у повному обсязі.
Свою позицію суд аргументував тим, що дійсно є стаття 41 Конституції України, яка встановлює правило, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Проте, є і стаття 47 Конституції України, яка вказує, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Крім того, згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11.
На підставі зазначених принципів та норм Велика Палата проаналізувала і історію внесення змін до статті 109 ЖК УРСР. Так, зміни були внесені Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Підставою для прийняття такого закону стали масові позови банків про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла і, як наслідок до створення напруги в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
Колегія Великої Палати прийшла до висновку, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
На вищевикладених підставах суд і вирішив, що відступати від правових позиції Верховного Суду України по зазначеному питанню підстав не має. Також, суд встановив, що квартира була придбана позивачем за результатами прилюдних торгів з реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Тому, суд вирішив, що ці відносини і підпадають під дію статті 109 ЖК УРСР. З цього всього випливає, що єдина можливість виселити колишнього власника з займаного житла це одночасно з виселенням надати такій особі інше постійне жиле приміщення. Єдиним виключенням є звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані колишнім власником за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Окремо цікавою є позиція Великої Палати щодо захисту прав покупця у даній справі. Колегія зазначає, що державний виконавець при підготовці квартири до реалізації повинен був встановити, що у квартирі є зареєстровані особи і зазначити про це при виставленні квартири на торги. У свою чергу банк, коли надавав згоду на реалізацію предмету іпотеки повинен був на підставі положень частини другої статті 109 ЖК УРСР надати іпотекодавцю та членам його сім’ї інше постійне жиле приміщення. На думку суду новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про зареєстрованих осіб, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Така позиція дійсно є цікавою, але не думаю, що її буде легко реалізувати шляхом стягнення збитків. Я б навіть сказав, що це нереальний механізм захисту, який неможливо реалізувати.
Прогнозую, що це судове рішення порадує позичальників, так як вони зможуть «виторгувати» собі кращі умови погашення кредиту, а от банки та фінансові установи будуть не в захваті. Ще один момент, який особисто мене насторожив, це те що суд відмовив позивачеві у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. При цьому однією з вимог було вселення власника майна до належної йому квартири. На мою думку, суд не міг відмовити у цій частині, адже фактично це позбавляє власника майна права володіння і користування належним йому житловим приміщенням. З урахуванням того, що між сторонами цієї справи не має ніяких договорів з приводу порядку використання спірного майна, то думаю, що новий власник має такі ж самі права володіти і користуватися спірною квартирою, як і попередній. Тому, на мою думку, у цій частині Верховний Суд порушив та обмежив права позивача.
