Соціальне житло в Україні: досвід Німеччини, Австрії та Нідерландів

В Україні соціальне житло найчастіше асоціюється з непрозорими державними програмами підтримки при купівлі нерухомості, або зі старими об’єктами вторинного ринку. Натомість у світі, частка доступних осель для громадян з невеликими доходами становить від 3 до понад 20% від загального фонду житлової нерухомості, а деякі комплекси є справжніми прикладами авангардної архітектури та екологічного дизайну.

Поняття соціального житла в Україні має особливе значення. У нас так називають квартири або іншу нерухомість, яку людина може придбати за допомогою держави. До 2020 року діяло правило, за яким претендувати на допомогу могли люди, заробіток яких не дозволяє винаймати гуртожиток та мати залишок коштів на рівні прожиткового мінімуму. При середній ціні кімнати близько 800 гривень на місяць, гуртожитки є, фактично, доступними навіть для людей з мінімальною зарплатнею. Проте наскільки реально знайти місце та посилитись в гуртожитку, які там будуть умови та контингент сусідів – про це закон вже не згадував. На початку 2020 року цю норму змінили, і претендувати на житло тепер можуть люди, дохід яких не дозволяє забезпечити достойні умови проживання, що включає можливість винайняти принаймні однокімнатну квартиру.

Показовими та неспівставними за об'ємами пропозиції є кейси європейських країн, де кількість об’єктів соціального та доступного житла вимірюється в сотнях тисяч, або навіть мільйонах об’єктів.

В Німеччині спорудження соціального житла розпочалося після війни, коли від 20 до 25 відсотків всієї нерухомості виявилось зруйновано. Держава частково оплачувала компаніям вартість будівництва житла. Частка підтримки доходила до 50%. Але потім власник такої нерухомості мав здавати об’єкти за доступною ціною – не більше 20% він суми доходу орендаря. Після закінчення певного терміну – від 20 до 30 років, власник будівлі отримував право ставити будь-яку орендну ставку. Звичайно, в межах, що регулювались іншими законами та постановами.

На сьогодні, частка соціальної нерухомості в Німеччині постійно зменшується, і зараз сягає трохи більше ніж 3% від сукупного житлового фонду. Але це органічна ситуація, і влада слідкує за тим, щоб попит та пропозиція на ринку залишались збалансованими. Наприклад, паралельно із вибуванням частини житлового фонду з соціальної групи внаслідок закінчення терміну інвестиційних угод, щороку вводяться в експлуатацію нові комплекси. Навіть за відсутності вільного соціального житла, діють різноманітні програми компенсації вартості оренди, щоб вона не перевищувала певний відсоток від доходу домогосподарства.

Цікавий прикладом є столиця Австрії Вена, адже там 80% населення живе в орендованих оселях, та 23% користуються соціальним житлом. Всього на 1,7 мільйона населення, місто має майже 220 тисяч таких об’єктів. Також в столиці Австрії постійно зводять нові соціальні будинки. Наприклад, тільки у 2018 році було введено в експлуатацію близько 11 тисяч доступних квартир. Тоді як 2016 році, в столиці Австрії збудували аж 18 тисяч одиниць соціального житла, а 720 мільйонів з загальних 1,3 мільярдів євро були виділені з міського бюджету. Вена залишається одним з небагатьох міст, якому вдалося уникнути значного зростання цін на житло. В середньому, плата за квартиру сьогодні не перевищує 25% доходу людей.

Також цікавим є австрійський транспортно-орієнтований підхід до вибору локацій соціального житла. Соціальні комплекси зводять поблизу станцій метро або міської електрички, щоб мешканцям було зручно добиратись на роботу. Примітним є проєкт цілого нового району Aspern Seestadt, який зводять на місці колишнього аеропорту. До 2025 року цей район стане домівкою для двадцяти тисяч мешканців. А дістатися до центру міста вже зараз можна потягом – всього за 25 хвилин.

В Нідерландах загальна кількість соціальних квартир та будинків становить близько 2,4 мільйона, або 31% від всього житлового фонду країни. Частка такого житла значно вища у великих містах, таких, як Амстердам, і складає понад 50%. Самі ж райони із доступним житлом виглядають дуже сучасно та динамічно. Особливу увагу влада приділяє розвитку освітньої інфраструктури та об’єктів дозвілля. Завдяки цьому, навіть діти із незаможних родин отримують можливість відвідувати якісні школи та проводити час із друзями в парках і на спортивних майданчиках.

Ще в країні практикують змішану забудову, як в районі Vathorst, де тільки 30% квартир є соціальним житлом, а решта 70% – здається або продається на ринкових умовах. Так нідерландцям вдається мінімізувати ризики перетворення районів доступного житла на так звані “гетто”, що інколи трапляється з соціальною забудовою. Аналогічного підходу дотримуються у Франції та ряді інших європейських країн.

Світовий досвід роботи з соціальним житлом показує, що навіть в економічно розвинутих країнах, потреба в доступних об’єктах житлової нерухомості виміряється в сотнях тисяч, а подекуди в мільйонах осель. Очевидно, що Україні треба ще довго працювати над власними підходами, аби задовольнити увесь наявний попит.

Окрім прямого впливу на розв'язання житлового питання для найменш соціально незахищених верств населення, інвестиції в доступну нерухомість так само створюють робочі місця та запускають економічний мультиплікатор. Для цього необхідні різноманітні програми як на державному, так і на місцевому рівнях, які б включали не лише можливість отримати квартиру у власність, але також допомогу при оренді житла, або можливість винаймати квартиру в держави чи неприбуткових організацій за дещо зниженими тарифами. Нарешті, окрім прямих інвестицій, реальною допомогою може стати комплексний підхід по розвитку цілих районів, в тому числі на місцях колишніх промислових зон, що використовується в Австрії, Нідерландах та інших країнах.