Створення "Євро-НАТО": від Потсдама до Брюсселя

Контури політичного устрою післявоєнної Європи було визначено на конференції трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні - СРСР, США і Великої Британії, яка відбувалася в липні-серпні 1945 р. в німецькому місті Потсдам. Вони вирішили майбутнє (принаймні на більш як півстоліття) Німеччини й перекроїли кордони в Східній і Центральній Європі.

Президент США Гаррі Труман був набагато меншим симпатиком СРСР, ніж його попередник Рузвельт. Він був насторожений зростанням впливу Москви на країни Східної Європи. І хоча демонструвати в Потсдамі відверту антирадянськість він не став, напруження під час переговорів відчувалося. Територію Німеччини було вирішено визнати в кордонах 1937 р. (за пропозицією Гаррі Трумана), але при цьому поділити на чотири зони окупації (Францію, яка, за наполегливості Великої Британії, також була визнана державою-переможницею та отримала свою зону, на конференцію не запросили, хоча її представники підписали деякі підсумкові документи). Згодом це розділення врешті-решт призвело до створення двох німецьких держав – ФРН і НДР (і протистояння двох військових блоків - НАТО і Варшавського договору).

Влітку 1945 року, лідери держав-переможниць цілком усвідомлювали, що після спільної боротьби проти нацистської Німеччини ідеологічне змагання двох систем, яке на кілька років дещо відійшло на другий план, поновиться з новою силою. Причому, на боці комуністів діятиме, добровільно або під примусом, уже низка держав, а не лише Радянський Союз. Буквально невдовзі після завершення Другої світової війни почалося нове протистояння, що увійшло в історію під назвою «холодна війна». Підвалини для неї було закладено колишніми союзниками саме в Потсдамі.

Базове бачення післявоєнної архітектури безпеки обмежувалося необхідністю створення міжнародної організації, яка прийшла б на зміну Лізі Націй. Домовленість, досягнута на Ялтинській конференції за активної ролі президента США Ф.Рузвельта, була реалізована в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, де п'ятдесят держав підписали Статут Організації Об'єднаних Націй. Втім, система колективної безпеки ООН, в умовах зростаючих протиріч між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції, була очевидно безперспективною. Можливість вживання вето одним з постійних членів Ради Безпеки ООН практично блокувала прогрес з будь-якого вагомого питання.

Протягом 1945-47 рр. відбувалося поступове погіршення економічної ситуації в зруйнованій війною Західній Європі. У СРСР вважали, що такий розвиток подій відповідає радянським інтересам і підвищує шанси комуністичних сил прийти до влади в цих країнах. Відповідно, виник ризик, що в умовах наростаючих соціально-економічних проблем електорат може проголосувати за лівих, особливо в таких країнах як Італія і Франція. Великі побоювання викликала окупована Німеччина і перспективи її подальшого розвитку на комуністичних засадах.

Перехід з 1946 року до прямої конфронтації між Заходом і Сходом загострив проблему підвищення гарантій безпеки в Європі. Формальну можливість для цього відкривала стаття 51 Статуту ООН, що гарантує право на індивідуальну та колективну оборону.

На цьому тлі, в перше післявоєнне п’ятиріччя, представники європейських демократично обраних урядів мали запит на формування, поряд з економічною, безпекової інтеграції. В цьому ключі, в політичних колах західноєвропейських країн склалося два підходи до забезпечення європейської безпеки - євроцентричний і атлантичний. Перший - був популярний у Франції і припускав, що забезпечення безпеки в Європі є справою самих європейців. Другий підхід був глобальнішим. Він передбачав залучення США до вирішення європейських справ зважаючи на недостатність потенціалу європейців для забезпечення стабільності. До другого підходу тяжіла Британія.

Для британського керівництва, зокрема, пріоритетною сферою європейської безпекової політики була військова співпраця з державами континенту, яка могла гарантувати політичне лідерство країни в Європі. Уряд К.Еттлі, в період зростання відцентрових тенденцій у Британській імперії, розраховував на збереження за країною глобального статусу в системі міжнародних відносин.

Отже, у перші повоєнні роки зусилля західноєвропейських країн концентрувалися на розробці євроцентричного підходу колективної безпеки. Спробою здійснити давню ідею британо-французького союзу стало підписання 4 березня 1947 року двостороннього міждержавного Договору про союз і взаємну допомогу (Дюнкеркський пакт) строком на 50 років, який передбачав співробітництво сторін зі збереження миру і протидії агресії, взаємну допомогу на випадок відновлення німецької загрози за умови її можливого об'єднання під егідою СРСР. Вибір місця символізував намір Лондона і Парижа ніколи не допустити повторення Дюнкеркської трагедії 1940 р.

Слід визнати, що початкова інтерпретація назви та «антинімецька» направленість дії договору швидше приховують той факт, що головною загрозою безпеці країн Заходу була радянська експансія, тож укладання договору показало ступінь стурбованості відповідальних осіб провідних західноєвропейських урядів загрозою зі Сходу. Тож формальна мета укладання цього договору мала здебільшого тактичний характер. Голова Форін Офісу Великої Британії Ернст Бевін прагнув зайвий раз не провокувати СРСР, а його французький колега Жорж Бідо враховував сильні позиції французької компартії.

Таким чином, сторони Дюнкеркського пакту недвозначно дали зрозуміти, що формально договір був спрямований проти Німеччини, але по суті був антирадянським. Зміст угоди засвідчив першу в післявоєнній історії Західної Європи спробу її провідних держав започаткувати нову систему регіональної колективної безпеки і розпочати регіональну військово-політичну інтеграцію. Однак такий двосторонній альянс виявився недовговічним. Ускладнення міждержавних відносин Франції та Великої Британії унеможливили розвиток європейського інтеграційного об’єднання на базі британо-французького союзу. Все більш відчутною ставала лінія поділу між євроцентричним та атлантичним проектами системи безпеки (про який ми, згодом, поговоримо окремо).

Напруженість в Європі продовжувала наростати, і західноєвропейські демократії зробили запити до США про гарантії безпеки. Адміністрація Трумена наприкінці 1947 р. звертає увагу на те, що перш ніж звертатися за допомогою до США європейці повинні зробити «домашню роботу» і об'єднатися.

У січні 1948 р. Велика Британія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.

22 січня 1948 р., виступаючи в Палаті общин, Е.Бевін пропонує формулу Західноєвропейського Союзу. Після виголошення доповіді утворено групу, яка працювала над планом створення майбутнього європейського об’єднання. Міністр у своїй промові закликав якнайшвидше приступити до поглиблення відносин Британії з Францією і країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург).

На початку березня 1948 р. у своїй секретній урядовій записці Е.Бевін писав: «…фізичний контроль над євразійським континентом, а в кінцевому рахунку і над усім світом - ось чого прагне Політбюро, не менше. Щоб запобігти розпаду організованого суспільства на великих ділянках земної кулі, слід негайно прийняти позитивні та енергійні кроки». Задля справедливості зазначимо, що Ернест Бевін майже все життя залишався рішучим антикомуністом та критиком Радянського Союзу. У 1946 році, під час міжнародної конференції, коли радянський міністр закордонних справ Молотов неодноразово нападав на пропозиції Великої Британії, захищаючи радянську політику, і, в повному розчаруванні, Бевін підвівся і нахилився до міністра, виголосивши: "З мене вистачить цього, я сподіваюся!.." перед тим, як його стримала охорона.

Позиція французького колеги Бевіна – Жоржа Бідо щодо європейської системи колективної безпеки була більш витримана. Бідо, на відміну від більшості «Голлістів», був прибічником системи атлантичної безпеки. Виступаючи у лютому 1948 р. у Національних зборах Франції, він зазначав: «Незалежність не досягається у злиднях та ізоляції. Вона утверджується у людському співробітництві та добробуті». За його словами, йдеться про зняття бар'єрів між демократичними європейськими країнами, розширення поля взаємодії, вільний обмін товарами, ідеями, робочою силою. Однак у рамках Європи Бідо, насамперед, вбачав можливість вирішити «німецьку» проблему: «…Виникає можливість «інтеграції мирної Німеччини в єдину Європу, Європу, де німці знову здобули своє призначення і змогли б позбутися думки домінування в ній».

17 березня 1948 року в Брюсселі Франція, Велика Британія та країни Бенілюксу, врешті решт, підписали Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону (Брюссельський пакт), який заснував Західноєвропейський союз. Договір був укладений на 50 років і передбачав створення консультативної ради міністрів закордонних справ, військового комітету міністрів оборони та військового штабу. Приєднання нових держав було можливе виключно на підставі згоди всіх учасників Договору.

Прогресивними стали статті Брюссельського пакту щодо військово-політичного співробітництва і формування системи колективного захисту у випадку нападу на одну з сторін. Стаття 5 Пакту зазначала, що: «якщо будь-яка Висока Договірна Сторона стане об’єктом збройного нападу в Європі, інші Високі Договірні Сторони, відповідно до положень ст. 51 Статуту ООН, нададуть Стороні цього нападу всю військову та інша необхідну допомогу, що буде у їхній силі». Брюссельський договір проголосив створення Західноєвропейського союзу як багатобічного економічного і політико-військового об’єднання західноєвропейських країн, що воювали проти Німеччини або стали жертвою її агресії, водночас тут, насамперед, враховувалися «комуністична загроза», хоча про це прямо не йшлося у офіційних документах.

Міністр закордонних справ Великої Британії Е.Бевін виходив із необхідності створення «системи західних демократій». Крім учасників Брюссельського пакту, ядром цього військово-політичного об'єднання мали стати Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Італія, Греція, Португалія. Бевін бачив Європу як «третю силу» (перші дві - США та СРСР), де Лондон відіграватиме роль провідної держави. Париж дотримувався більш автономної точки зору і не виявляв готовності до швидкого розширення новоствореного військового союзу.

Тим не менш, багато-хто в Європі вже тоді розумів, що жодні військово-інтеграційні процеси в Європі неможливі без повноцінної участі в них ФРН та Італії, зокрема такої думки дотримувався У. Черчилль, який на противагу більшості вважав, що такий союз має будуватися не на осі Британія – Франція, а на осі Франція – Німеччина. Велика Британія, у свою чергу, мала виступати посередником у побудові цього союзу. Згодом, в 1950 р. на сесії асамблеї Ради Європи Черчилль висуне ідею створення єдиної «європейської армії», яка мала включати і західнонімецькі частини. Сам Черчилль уявляв собі «європейську армію» як коаліцію національних сил за типом альянсу часів Другої світової війни, з централізованим постачанням і стандартизованим озброєнням, але без підпорядкування органам наднаціонального контролю.

Для Радянського союзу будь яка економічна або військово-політична інтеграція європейських демократій була небажаним фактором. МЗС СРСР у своїй заяві від 29 січня 1949 р. викривав «агресивний характер» Брюссельського договору і звертав міжнародну увагу на небезпечні з т.з. Кремля наслідки, які він створює. У заяві, зокрема, наголошувалося, що «засновники Західноєвропейсьеого союзу із самого початку виключили можливість участі в ньому всіх країн народної демократії та Радянського Союзу, виявивши тим самим, що Західний союз створено з метою, яка не має нічого спільного з інтересами зміцнення миру та міжнародної безпеки».

Підбиваючи підсумки створення «Європейського НАТО», варто зазначити що між 1945-м та 1948 рр. в післявоєнній Європі сталася низка драматичних подій, які примусили західноєвропейські держави серйозно замислитись над проблемою колективної безпеки. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний комуністичний заколот у Чехословаччині, здійснений у 1948 р., про блокаду Берліна, розпочату СРСР в квітні того ж року. З огляду на вказане, підписання у березні 1947 р. Дюнкеркського договору та Брюссельського договору у березні 1948 р. стало свідченням рішучості п'яти західноєвропейських держав (Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції) створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці з боку Радянського союзу.

В той же час, дезінтегрованість та вразливість економічних систем країн Західної Європи, неспівставність їх військового потенціалу з можливостями СРСР, обумовила наступний крок у формуванні євроатлантичного простору колективної безпеки – залучення північноамериканських демократичних держав.

Події, досліджені нами за перше післявоєнне п’ятиріччя в Європі, руйнують радянський міф про насильницьке утворення НАТО «згори» під примусом США з метою «підкорення Європи». Ініціатива створення дієвої колективної оборони йшла саме від Західноєвропейських країн.