Маю констатувати, що уже два з половиною місяці (конкретно з 27 липня ц.р.) в державі відсутня головна гуманітарна особа держави – Міністр культури та інформаційної політики України. Понад три роки цей визначальний урядовий пост займав, сказати б, аніякий, казна-який діяч, вічний хлопчик на побігеньках Олександр Ткаченко. Певний виученик Д. Табачника і вічний підлеглий переслідуваного каральними органами головних економічного розвинених країн світу І. Коломойського. Ви ж, сподіваюся, бачили, як 25 серпня захекавшись примчав цей молодик до Київського апеляційного суду, щоб брати на поруки того, хто буцімто, як оголошують про це правоохоронці, обібрав нашу державу не менше, мабуть,, ніж, декілька місяців грабіжницької війни московитів проти України. Значить чомусь вигідне це, даруйте, відверте мародерство Олександру Владиславовичу. Якби не ласий шкурний інтерес, дідька б лисого будь- хто заманив кого персонально, перед камерами ганьбитися в тому суді -- така моя думка щодо цього.

Прибігши фізично рятувати пана Коломойського від персональної камери СІЗО на час слідства, пан Ткаченко чітко і однозначно тим самим на весь голос заявив, що він НЕ ДЕРЖАВНИК в Україні. Що йому по борту інтереси країни, де він щойно значився членом уряду. Він однозначно на стороні олігарха, який уже роками висотує соки з держави, її банківської системи, безбожно грабує всіх, як таке публічно стверджують НАБУ, САП і БЕБ, а водночас і правоохоронні органи ряду світових економічних лідерів .
Якщо все це, друзі, насправді так, тоді я вас запитаю. А рівно за місяць до 25 серпня, тобто 25 липня, коли пан Ткаченко був іще на посту міністра, він був державником в оцінці своїх службових дій щодо справи Коломойського? Він що, можливо, засуджував непомірне збагачення олігарха і його поплічників за рахунок держави і громадян, якось, можливо, перешкоджав цьому, боровся проти цього? А за рік, за два, за три до цього ? Хіба хтось не знав, що Ткаченко — це надійна рука Коломойського на пульті управління нашою культурою, щільні і непроникні шори імені Ігоря Валентиновича на всій інформаційній політиці України. В угоду, підкреслю, олігарха. А це читайте — звуження україномовного контенту через якісь штучні телемарафони, запуск у час війни проти росіянців російськомовного телеканалу за державний кошт. Що насправді є, як на мене, лише підтримкою наших ворогів. Бачиш, мовляв, без нашого «язика, ані і висказатся нє в состоянії…» Хіба ж не так це все виглядає?
А ще постійна, нехай не завжди відверта, відкрита підтримка у Верховній Раді всіх антиукраїнських сил щодо звуження використання української мови в освіті. Тільки героїчний захист патріотами бастіонів українства не дала змогу знести стражденні завоювання в цій царині. При чому українці завжди знали, що профільний міністр буцімто національного слова, пісні, розвитку культури завжди грає не на їхньому боці. Що від нього завжди не можна очікувати нічого хорошого, окрім «рашопакості». При ньому все українське росте вниз, як коров’ячий хвіст…
Тому гадаю, що ви сміливо проводьте, пані й панове, паралель між серпневим-2023 Ткаченком на суді і тим, котрий тривалий час був у кріслі міністра, і ви не знайдете різниці в двох цих персонах відносно оцінки діяльності колишнього свого грошовитого патрона. І нинішнього також. Не-розлий-вода!
(Як мовиться в одній веселій приповідці: біля олігархів пупа чортів купа!)

Андрій Смолій власною персоною.

Тому три роки з життя держави за 17-го з часу відновлення української Незалежності інформміністра Ткаченка це безцільно змарнований для України час. Пора безладного, хаотичного топтання на місці в розвитку національного інформаційного простору. Суцільне його просторове і внутрішньо національне згортання. Зникнення з публічного простору газет, як остаточний акт деградації одного з колись потужного носіїв інформації. Мабуть таки, зумисне знищення частини телевійзійного простору з контенту через впровадження прокрустового ложа у вигляді якогось дикунського телемарафону, який знищує незалежні телеканали, залишає без роботи, засобів до існування сотень професійних журналістів, майстрів телекомунікації. Насаджування через нього обов’язкових російськомовних передач, вип’ячування їх на мапі добових телепередач цього так званого інформаційного марафону. Фактичне блокування розвитку вільної, незалежної теле- і радіожурналістики. Що я особисто вважаю свідомими провокаціями проти свідомих українців. Відтак, збереження в суспільстві міжнаціональної напруги…
Два з половиною місяці життя в період жорстокої війни з агресором без міністра Інформації, коли кожне слово на інформаційному полі на вагу золота, це нечувана розкіш влади, або зрада інтересів України. Вибирайте, що вам тут зрозуміліше і ближче за суттю.
Я лишень скажу, що подібного не потерпів би у війну ні Гітлер, ні Сталін. Хоча, одначе, раджу орієнтуватися не на них.
Беріть краще за зразок… волелюбну Ічкерію. Колись там міністром інформації був такий собі чоловік на прізвище Доку Умаров. У жорстокій, немилосердній війні гірського народу з росіянцями він фактично залишався уже один. І кожного дня своєю чесною, правдивою, мужньою інформацією перемагав на полі бою ті величезні армади й вояцькі полчища, котрі нині поки що окуповують невеличку частину наших територій. Він практично доказав, що і один воїн може бути переможцем, якщо він ідейний боєць. Якщо він любить свою землю, свій народ, захищає її, як своє гаряче серце в грудях.
Якби ви мене нині запитали, а хто в Україні міг би очолити інформаційний фронт, не зважаючи на політичні уподобання і симпатії, я б відповів: є така людина!
Це молодий, 1991 року народження, і амбітний політик. Трудиться в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та Національному університеті імені Т.Г. Шевченка, відомий громадський діяч, політичний експерт, блогер (має понад 121 тисячу підписників), кандидат юридичних наук, юрист міжнародник Андрій СМОЛІЙ.
Андрій завжди перший там у Києві, де потрібна його кипуча енергія. Заступник голови товариства «За український Київ», координатор ініціативи «Геть від Москви», до чортиків писучий і справедливий в усіх своїх діяннях. Такий не побіжить підтягувати кальсони олігарху…
Думаю, що в такі відповідальні моменти життя суспільства, коли вирішується його доля влада, глава держави, зокрема, повинні прислуховуватись до гласу народу при зміні відповідальних осіб в уряді, щоб на місце порожніх, аморфних посланників олігархів приходили не подібні їм, а на арені життя держави негайно з'являлися активні та рішучі молоді люді, котрим болить велика справа України.