Ми ніяк не можемо визнати ту серйозну штуку, що найдорожчою цяцькою нашого життя є все-таки… час. Час життя. Який непомітно пролітає над нами...

От у моїй робочій кімнаті на стіні висить велике і привабне фото. Я навіть розміри його скажу: 93Х67. З’явилося воно тут у жовтні 2014 року. Тоді в моєму житті сталася вельми помітна подія: вийшла у світ друком нова літературна праця — книга «Свічка на вітрі». Твір про причини і початкові дії гарячої стадії нової російсько-української війни. Свіжі начерки з життя нашої держави і окремих цікавих людей. 2016 року оцінені, як лауреатський престиж міжнародної літературної премії імені Власа Самчука за кращу публіцистику року.
Відбувалося все у понеділок, 13 жовтня, захід називався трафаретно — презентація доробку в осідку Національної спілки письменників України.
Той вечір мені запам’ятався густими пасмами туманів довкруги начебто кимсь невидимим притушених вуличних ліхтарів. На підходах до відомого маєтку колишнього цукрозаводчика Симхи Лібермана, побудованого 1879 року, що стоїть на теперішній вулиці Банковій,2, як вартовий перед адміністрацією глави держави, чомусь весь забитий людьми. Аж потім виявиться, що це майже збунтувалися вояки військової частини, котра дислокована у Василькові, прибули висловити свій гнівний протест проти начебто невиплат заробітку: у них не було за що годувати сім’ї. Їх оточила міліція чи вже поліція. Хто з моїх гостей прибув на захід раніше, встиг проскочити до спілки, окремих довелося мені проводити через кордон через умовляння людей в одностроях. Моїх шанувальників зійшлося доволі багато, і з сьогоднішнього дня їм у той уже далекий вечір велика і щира моя подяка за увагу: будьте щасливими, друзі!
Уперше зі мною на подібний захід поїхали дружина Ольга Іванівна і донька Тетяна, тоді вже столична студентка. Вона з нерозлучним тієї пори своїм фото-Ніконом. Ось тоді, коли вже всі вволю, донесхочу навиступалися, все з’їли і випили, що було доставлено нами на своєрідний літературний десерт, ми з Ольгою Іванівною стали під знаменитий камін Лібермана. Танюша нас і зафільмувала. Сказати б, для домашньої історії.
Цю світлину якось побачив наш один добрий знайомий і запропонував; «Давайте я вам максимально збільшу це фото. Візьмете його в рамочку, ото буде шикарна пам’ять навіки…»
Навіки чи ні, не знаю. Але справді, одного дня я поїхав у столиці за вказаною мені адресою і чарівна пані винесла цупкий паперовий сувій. «Боже ж ти мій!, яка чудова краса», - вирвалося у мене, коли заглянув усередину…

Світлина із незабутнього вечора недавнього минулого — понеділка, 13 жовтня 2014 року. На презентації нового мого твору виступили письменники Віталій Карпенко, Василь Губарець, Олександр Глушко, Іван Кокуца, Ніна Гнатюк, Валентина Козак, Олег Чорногуз (дистанційно, позаяк промову свою виголосив перед телефоном із села), інші літератори, імена котрих я вже, каюся, позабував, юрист-криміналіст Ганна Маляр, політолог Леонід Тупчієнко (царство йому небесне, дуже гарний був чоловік), люди з організації книголюбів. Але найбільше тоді вразила мене Ніна Юхимівна Гнатюк, відома українська поетеса, моя землячка з Вінниччини. На презентацію нової книжки вона прийшла з моєю книгою, виданою років 4-5 раніше перед тим, яка озаглавлена «Заручник спокуси, або Записки гламурного кохання…» Піднявши білолиций томик поперед собою, який весь зітканий із мало вигаданих любовних історій і бувальщин та пригод, вона казала (якби тут не помилитись, все сказати, як почув), що, мовляв, мало хто в Україні з такою повагою, любов’ю, милістю і закоханістю розповів про сучасну жінку, як автор даного твору. Книга явно недооцінена, як і майстерність автора володіти пером. По нині щиро горджуся оцінкою такої знаної майстрині слова. Дякую, пані Ніно!

Я тут же поспішив до багетної майстерні. Рамка під срібло обійшовся (запам’ятав же!) — 703 гривни. Дуже файно виглядає. Так у моїй кімнаті на стіні з’явилася зупинена мить із вечора понеділка, 13 жовтня 2014 року.

А друга світлина зовсім свіжа — зроблена 30 вересня 2023 року в містечку Іваничі на Волині (де всі хлопці носять сорочки лише сині-сині!). Там у нас із Ольгою Іванівною було родинне торжество. За понад 32 роки нашого спільного життя ми вперше, як не дивно, із Києва на оказію добиралися поїздом. Напевне, щоб добре запам’яталося, дорога в один кінець тривала… дванадцять з половиною годин. І все, до речі, відповідно до графіку руху! Маршрут нашої динаміки цього поїзда — Дніпро – Львів прокладений так, що він обходить замало не всі хутори й села Полісся, рухається не замало по кордону з Білоруссю, через Коростень, Олевськ, Сарни, Ковель, Володимир… Як сказав один гарний чоловік: це знаменитий "Північний експрес!"
А самі Іваничі, де бував уже не раз, я щиро полюбляю за те, що тут, їй-право, найвищі у світі (життя поводило мене по 41 країні планети, так що можу співставити!)… бордюри. Це те, що французи називають bordure, а ще одні тупі люди величають порєбріком, тьху!. У нас іще кажуть окрайок, межівка, берег, брівка. Насправді ж, бортовий камінь, котрий служить для відокремлення проїзної частини дороги від узбіч, тротуарів. (Ти хочеш на гору, а чорт за ногу! – приповідка на згадку для суті справи).
Отож, перш ніж виїхати до Іваничів, я два тижні ходжу на самопідготовку з, так би сказати, тренування на подолання перешкод. Щоб не впасти десь у містечку, перечипившись за бортовий валун. А люди падають, сам бачив...

Ми з моєю славною трудівницею Ольгою Іванівною, яка після десяти літ пенсійного відпочинку враз знову знайшла щастя роботи в одному з Київських знаменитих вишів, 30 вересня 2023 року опинилися під прицілом камери у містечку Іваничі Володимирського району Волині.

Але в цілому все виглядає доволі файно. Бордюри побілені. Ніяке авто на них нізащо не заїде, не займе тротуар…
... Одне слово, пролетіли дев’ять літ, як не було!
Хоча з'явилися за цей час, слава Богу, нові книги. Донька вийшла заміж. От відкрив для себе з нового боку чарівницю Волинь, хоч уже понад сорок років живу любов’ю до цього древнього і вічного молодого краю, від тих пір, як два роки поспіль в одній кімнаті гуртожитку ВПШ мешкав з найцікавішим, мабуть, волинянином, журналістом Святославом Крещуком, котрий безпам’яті улюбляв свій рідний край. Як уперше заспівав із ним божественну пісню "Волинь моя, краса моя сонячна!" Буквально сохну за незабутніми спортивними бордюрами Іваничів… Еге ж! Без лукавства!