Ніхто й не гавкне, не лайне...

Ні, на жаль, нічого з цього мені не підходить. Винятково незручно. Занадто дорого. Я, либонь, скористаюся… Мені найліпше підійде переміститися — подумки. Еге ж, як тепер кажуть, — віртуально. На моєму улюбленому дивані верхи. В одну мить.

Але поки що я дещо повернуся назад. Років так, на 55-ть. Якщо вас не заморочить…

Ось я сиджу в редакції районної газети, в своєму, сказати б, робочому кабінетику. Дарма, що він знаходиться швидше за все у прохідному коридорі. Попри мене сюди/туди сотні разів сновигають за день усі кого лишень завіяло до редакції. Але моя конура все одно має вигляд обжитого кабінету. Про це свідчить своє вікно за спиною. Щоправда, виходить воно у двір дров’яного складу, який упритул примикає до великого овочевого магазину за металевою сіткою, звідки часто гукають: «Мойше, кинь ключі від підвалу…», або неголосно запитують: «Ти докинув наших помідор у херсонські?»

У кутку мого службового приміщення стоїть етажерка для книг, які постійно міняються, бо я їх, на відміну від багатьох, читаю, в протилежному кутку — завмерла до зими рогата вішалка. Стоїть тут і моя гордість — приставний стіл до робочого і два хисткі стільці. Подеколи тут ми граємо в шахи удвох з редактором. А ще, звичайно ж, знаходиться і явна прикмета потужного наступу цивілізації — телефон із диском. Я й по нині пам'ятаю його номер АТС — 9-14-69.

За боковими дверима відкривається зал. У ньому стоять чотири редакційні столи — робочі місця газетярів, а в дальньому кутку розташований великий, широкий стіл. На ньому лежить із півсотні підшивок районних газет із рідних країв і областей, районів. Їх ми отримуємо по творчому обміну, щоб учитися робити газету за прикладом сусідів. Знав би хто, яке це файне ліжбище моє на всю ніч, коли ніде переночувати в райцентрі, бо до рідного села 18 кілометрів…

Тут, у центрі кімнати, під грубкою знаходилося робоче місце мого безпосереднього начальника — завідувача відділом сільського господарства Василя Васильовича. В редакції він, як і я порівняно нова людина. Але я рік тому лише зі школи, а він уже попрацював агрономом, навіть головою колгоспу побував на тимчасових хлібах. Випадково сюди залетів, але авторитет у нього в районі колосальний. Кожна стаття його сприймається на аплодисменти. Я придивляюся до його публікацій, всьому навчаюся в нього, від того споглядання у мене часто зриває капелюха. Грамотний, досвідчений чоловік.

І ось одного дня до мого ВВ завітав незвичайний відвідувач. У розкішному платі, на високих підборах. У прищурених очах бавляться грайливі бісики. Проходячи через мої апартаменти тільки зиркнула, як вогнем пропекла. А на найвиднішому в неї місці примітні, панівні, красиві, наливні груди. Голова і шия поставлені гордо і високо. Струнка, довгонога. З прикметним пасмом сонцем припаленого русявого волосся. Грайлива русалка. Як бачите, головні зовнішні достоїнства дівчат я начебто оцінити уже умів. А щоб знати їх достеменну не лише візуальну ціну — зовсім ще ні…

Через якийсь час відчинилися бокові двері і на порозі виросли гостя у супроводі ВВ.

—Оце, щоб ти знав, Сашку, — сказав мені товариш начальник, — це є моя рідна сестра Таїсія. Твоя, мабуть, ровесниця. Повернулася щойно з Києва, поступила на навчання до університету імені Шевченка…

У цей час у його кімнаті різко й пронизливо, преривисто (так тоді озивалася лінія міжміського зв'язку) задзеленчав телефон. Василь Васильович миттю кинувся до апарата, міцно причинивши за собою високі двері. Ми з несподіваною гостею залишилися наодинці. Поглянули одне на одного, і щиро розсміялися. Напевне, добре розуміючи, що має бути далі за логікою наших молодих років. Вона стояла зовсім недалеко, гарно освітлена з вікна і я побачив, що шкіра в неї немовби ошліфована, з прегарною, привабною засмагою. Обличчя і руки, як бронзові. Білозуба посмішка… Очі? Не можу пригадати кольору очей тієї миті. Але точно знаю, що вони були часто ніжно примружені, позаяк ніжна дівонька доволі часто весело сміється. Що не слово, то хі-ха-ха, то хі-хо-хо. Голос ламкий, з ледве примітною чуттєвою хриплявістю… Вся така особлива, що лоскоче очі...

Аби не мовчати я враз запитую:

—А ви десь тут купаєтесь?

—Ні, цього року на водоймах ще не занурювалася. Не було часу, все вчила і вчила цю окаянну хімію. А сьогодні вже можна… Іспити позаду…

Я промовчав, а вона, схоже, вже вловила канву нашого спільного інтересу і тому поцікавилась:

—А що, може будуть пропозиції? Ха-ха-ха…

Мене вже пройняв дрібний циганський піт, це той особливий стан, коли все єство враз відчайдушно поглинає зрадлива трясовиця, в голові тим часом вертілося: «Ой, яка ж файна баришня», і я ледве чутно сказав:

—Я можу після роботи заїхати… тільки куди ж?

—За млином на гору. Моя хата біля самої школи стоїть. Я зачекаю…

Відкинувши одразу геть моє фамільярне «ви», Таїсія здивовано сказала:

—Ти їздиш велосипедом? Я що ж поїду на рамі?

—Та ні. У мене службовий мотоцикл з коляскою…

— О, як добре! — Ще за мить в’їдливо додала: — І у Васі з коляскою… Тут що у вас мотоциклетна рота стоїть? — Сказала і голосно, розливчасто розсміялася. Саме цієї миті бокові двері різко відчинилися і на порозі виріс ВВ.

Надвечір я переїхав біля млина річечку Мурашку, опинився на місцині, яка зветься в тому приміському селі «Біля Хаїма», і почав вибиратися під гору. Посередині пагорба почався неширокий вигул. Тут неподалік шляху і справді знаходилося одноповерхове приміщення місцевої школи. Поблизу неї стояла хата, з якої починалася вулиця попри школу, на котру я й прицілився. І не помилився. Лише притишився побіля воріт, як із хати вийшла у напіввідкритому сарафані Таїсія, з великим рушником у руках, а за нею й, певне, мати. Треба ж їй, мабуть, поглянути з ким вона на ставок відпускає дочку…

З того, що залишилося в пам’яті — високі і чисті серпневі зорі після запаморочливих вечірніх купань, гарячі й нестерпні поцілунки у запашній копиці соломи чи сіна. Дуже швидко нам цього виявилося замало, і коли я приїздив після роботи під ворота Таїсії своїм синім К-750, ми залишали триколісного коня біля хати дівчини і йшли за довгасте приміщення школи. Вона стояла довгим своїм крилом перпендикулярно до дороги з райцентру. Так що коли ми ставали в обійми під стінкою у дальньому кутку двору, звичайно ж, порожнього без дітвори навчального закладу, то нас могли бачити люди, котрі проходять вниз чи вгору на метрах лише п’ятдесяти центральної дороги, де залишався мотоцикл. Ті, хто прямує вгору, себто, в село, практично нас не помічають, бо їм би для того, щоб побачити парочку під школою, належало б для цього начебто оглядатися назад. А надвечір мало хто йшов у центр, в основному люди поверталися з роботи. Відтак, нам створювався певний комфорт позаконтрольності. Таким чином, ми почувалися буцімто у цілковитій безпеці. Саме тому обнімалися, цілувалися досхочу в дальньому закутку під стріхою освітнього закладу, і не дочікуючись смеркання.

Таїсія була дівчина росла, майже врівень зі мною. Попри високі, тісні груди мала й дужі руки. Вона завжди обнімаючись, майже налягала на мене. Кілька днів з незвички мене аж поболювали плечі та шия. Але я тим тільки гордився. Тому завмираючи кроликом в обіймах, я лише зиркав із тих лещат зусібіч, пильно спостерігав за тим, чи бува не йде хто, чи нікому ми не заважаємо. І якось, глянувши вправо, я замітив, що дорогою, практично повернувшись у наш бік, розглядаючи нас, сказати б, без бінокля як під лупою, йде одна райцентрівської дівчина. Вона фактично рухалася вперед, повернувши голову назад. І враз, бо тротуару там не було, а за дорогу там слугувала кривуляста, горбата шосейка, викладена нерівним гранітом, попри все, ще й украй розбита, в баюрах, та зацікавлена мандрівниця голосно зойкнула. Баришня, як стало зрозуміло, безвідривно дивлячись у наш бік, ураз спотикнулася і впала. При цьому, либонь дуже боляче забила великий палець ноги в босоніжку, може й навіть зламала його. Бо лежала й не підводилася. Біля неї тут же зупинився велосипедист, за тим авто, збіглися якісь прохожі. Було схоже на те, що дівчина їм усім показувала на нас, як на винуватців її трощі. Хтось із молодиків, напевне, жартівливо, помахав у наш бік кулаком і нам, зрозуміло, довелося ховатися за рогом будівлі.

Я потім завжди, коли зустрічав будь-де у місті цю милу й симпатичну дівчину, без слів виразно показував вказівним пальцем на великий палець своєї ноги і ми йшли з нею одне одному назустріч, весело сміхаючись. Як змовники. Згодом до цієї мімікомедії підключився і її молодий чоловік, за котрого вона вийшла заміж.

Одне слово, Таїсія вже давно у столиці не лише навчалася, але й влаштовувала своє особисте життя, а ми ще пересміювалися з того, як двоє цілувальників колись там мимохіть начебто пошкодили ногу дівчині, котра підглядала за ними.

Котрогось вечора я сказав Таїсії, що змушений наступного дня їхати на протилежний кінець району, в два крайніх села, щоб організувати кілька публікацій в газеті з тієї сільської глибинки, тому повернуся, мабуть, пізно.

— О, ні, — заявила сконфужена дівчина, — я так довго сиротлива очікувати не можу, краще за все поїду з тобою. Якщо, звісно ж, візьмеш мене з собою…

Ну, як же ж не взяти. І залопотів наш синій трилапий жеребчик через поля і луки, попід тінистими дібровами, попри рясні сади, на зернотоки і до жниварів, скиртувальників у полях. Села наші вкраїнські тоді ще були повні гарних веселооких людей. Гамірливої дітвори повні. Сказано ж: 52 мільйони осіб мешкало в багатій нашій республіці! В одному з місцевих колгоспів вже тоді дільнична лікарня на сто ліжок споруджувалася за господарські кошти. Мова подільська, як пісня повсюди бриніла. У дальньому селі, що уже й до Вапнярки недалеко залишилось, заглянули на тракторний стан. Молодиці в обід насипали нам по мисці густого наваристого борщу. Аж облизалися ми, їй-право. Каже Таїсія, що такого смачного наїдку ще не пробувала. А тут іще мамалигу несуть із молоком. Запитують: може з вареним чорносливом подати, якщо з молоком не до шмиги? Чи, мо’, під м’ясо з приправо?.. Взагалі, смакота. Як на заможному подільському весіллі.

—Це вони щодня так тісно обідають? — тихенько справляється у мене дівчина. — Ти ж поглянь, і товстих нема…

—Так вони ж тяжко й напружено працюють… Спробуй зараз хоч би допомогти їм, переконаєшся, що за труд такий. По обіді, до самої ночі трактори будуть волокушами на ожеред пожнивні рештки подавати, а скиртоправи без перепочинку повинні, щоб не зупинити жнивний конвеєр, вилами всю по скирті солому рівномірно розправити, розстелити, припасувати. Щоб зимові бурі, майже урагани, які, трапляються, бушують тут, не перевернули той ожеред потім, не рознесли його по полям і яругам… Тут і силу, і майстерність треба мати… І селянський гарт, насамперед… Міць у м’язах…

Уважно дивляться місцеві хлопці на все, смалячи цигарки у затінку горіха, гарна дівчина при такому молодому хлопаку, як же ж не зачепити, не куснути її ласу й апетитну. От ніби ненароком і запитують, а що, мовляв, товаришка кореспондентка все помовчує, нічого не розпитує у колгоспного селянства, не записує до свого блокнота? Мо’, гордує, чи що? Замість Таїсії голосно на всю бригаду відповідаю я:

—А товаришка головний кореспондент до відповідального інтерв’ю посилено готується. Зараз самому секретареві райкому партії буде ставити запитання і заганятиме ними його на слизьке…

—О, канєшне, тра, тра, — чути від хлопців. — Це справді дуже сурйозно… Нехай тоді відпочиває… бо це ж справжнього балакуна переговорити їй доведеться… молодець дівонька… і ладна ж яка!

І ось ми уже добираємося через тінистий ліс до гомінливої траси.

—Стій, стій! –кричить враз Таїсія. Гальмую, здивовано дивлюся на неї. А вона дзвінко на весь ліс розсміялася і каже весело: —Ми ж іще тут не цілувалися…

Нарешті виїжджаємо на асфальтовий путівець. Одначе вередлива моя попутниця не може без того, щоб не викинути викрутасу в дорогу — спершу стає на ноги в колясці, а тоді розвертається і сідає на передню частину мотоциклетної люльки лицем назад. Опиняється, сказати б, спиною до сторони руху, обличчям до мене. І весело мовить:

—Хочу їхати так, щоб тебе бачити…

І що ти їй скажеш. Такий ось має упертий дівочий аргумент. Починаю вмовляти, що так небезпечно. Можна не втриматись, і, не приведи Боже, на ходу випасти. Що тоді? І слухати не бажає. Кажу, ще, чого доброго, обласні автоінспектори зупинять, бо ж траса ця міжнародна, через Дністер веде до Кишинеу і далі аж до Європи, мотоцикл конфіскують. Відповідь: а ти так вези, козаче, щоб ніяка міліція нас не зустріла… І знову щиро, подразливо сміється, що й мені ця її задерикувата веселість передається. Відтак, далі їдемо заледве не стоячи на тому редакційному мотоциклі і починаємо, щоголосу вистачає, співати. Затягую я, улюблену наспівку моєї мами. Її часто виконують у гурті жінки з її буряківничої ланки:

Сидить голуб на дубочку,

А голубка на груші.

Ой, скажи, признайся,

Молода дівчино,

А що в тебе на душі?

І диво, чарівниця Таїсія у такт мені відповідає. Холєра ясна, ти ж поглянь, знає цю древню українську пісню. Ой, не порожня вона дівчина:

Сидить голуб на дубочку,

А голубка на вишні.

Ой, скажи, признайся,

Молодий козаче,

А що в тебе на мислі?

Їдемо, зо сміху заливаємось. Догоряє в нивах при калинах передосіннє літо. Здається, що все у світі чудесне і нескінченне…

Зустрічний вітер обнімає так виціловує мою милу та любу подруженьку, що я мимоволі, замісить того, аби уважно і сторожко дивитися під переднє колесо та колесо мотоциклетної коляски раз-по-разу зиркаю, зачудовано милуюся фігурою, поставою, оголеним від густого пасма русявого, сонцем підпаленого волосся красивим, білозубим, усміхненим обличчям Таїсії. «Ну, точно, немовби сама Царівна на колісниці», — думаю про себе…

—Ти зараз як Цариця на колісниці… — перекрикую вітер.

—На колісниці Зевса, — блискавично парирує моя елітна пасажирка.

—Вона ж запряжена орлами, — відповідаю.

—Так ти ж і є головний орел, ха-ха-ха...

Коли підвіз Таїсію додому, вона вистрибнувши з коляски, побігла додому, змусивши очікувати її під ворітьми. Вийшла десь за пів годинки потішна й усміхнена.

—Ситуація, значить, така, — заявила моя Царівна. — Завтра мати їде в гості до своєї сестри, яку давно не бачила. Аж у сусідню область. Хоче використати час поки я дома, щоб побула на хазяйстві, бо як поїду на навчання, тоді не буде кому за курми, псом, котом подивитись. Так що я завтра на вечір приготую вечерю для нас удвох. З чим ти, до речі, полюбляєш вареники?

—Головне, щоб парували вареники, — була моя поміж добродушний сміх відповідь. — І бажано зі сметаною…

—Значить вранці збігаю по сметану. А ти сьогодні їдь до своєї матері, ти ж хотів явитися до неї. Я тобі це перешкоджала зробити майже цілий тиждень. (Щиро заливисте сміється Таїсія.) А завтра після роботи, годині о 20-ій я на тебе очікую в гості…

Тільки заявився в село, мати загадала підчистити грушу при самому порозі. Її ще в революцію начебто посадив мій дід Феофан. Вона так уже розрослася, що замало не перевертає хату, а головне, вельми рясно щороку родить. Усе начебто позитиви, бо й від того ще й смачно свиням і людям. Але груші ті — гнилючки і після Спаса вони просто засипають вхід до хати. Неприємно, коли відчиняєш, до прикладу, із хати двері на вихід, а там і ступити ніде, все в медових гнилючках, які обсіли і мухи, і оси. От мені і поступило завдання: прибрати гілляки, котрі загиджують площу перед порогом. Бо й мухи там активно плодяться, табунами рвуться до господи.

Я приставив до груші драбину із сіней, прихопивши з собою і ножівку, забрався на дерево. Полетіло смарагдове гілля. Переступав із гіляки на гілляку, остригаючи кучмату деревину. Так захопився справою, що не дотримався всіх правил безпеки. Частина дерева піді мною несподівано затріщала. Я шуснув поміж гілляччя і зависнув на руках над землею. Благо, хоч зумів уже падаючи зачепитися за міцний вузол древа. При цьому виразно почув, як нижче спини красномовно затріщали штани і, здається, геть лопнули. Боже ж ти мій, це єдині штани для виходу в люди, котрі маю. В чому ж я завтра піду на роботу, а головне в гості, на вечорницю до Царівни?

Я спустився із дерева, зняв штати і замало не заплакав: вони не просто тріснули, а ще й порвалися у найбільш непідходящому місці. Позаду, там, де, сказати б, мав би бути хвіст, коли б такий носили люди. Явна моя репутаційна катастрофа, перед Таїсією насамперед.

На мене тут же налетіла мати. Я ж тебе, мовляв, завжди прошу, навчаю, що прийшов з роботи — переодягнися в робочий одяг. Маєш же ж для цього спортивні штани. А тепер що робитимеш? Дома ні рубля. До 1 вересня, до твоєї зарплати, щоб купити нові штани ще цілий тиждень. Позичити немає в кого, бо точно знаю, що в запасі ні в кого ні копійки. Я спробую заштопати, але це все одно буде добре видно, бо місце таке окате. До того ж самі штани сіруваті, а в мене лише чорна нитка є. Колись різноколірні нитки мала, берегла, коли рушники та подушки вишивала, а тепер зір упав, погано бачу, то навіщо вони мені…

Бідна мати мала мороку: як могла старалася, але, коли на дупі роздерті і залатані штани, то хто гляне — неодмінно побачить цей ґанч. Що за парубок у порваних шараварах?

—Сюди треба найкращу модистку звати, а не мене, що весь вік у полі буряки сапає, — казала, не заспокоюючись моя мила та люба Ликерія Феофанівна.

Дивлячись на заштопане місце моєї нижньої одяганки, я з слізьми в душі міркував: ой, не знаю, яким віртуозом доведеться бути, щоб перед усіма дзиґою крутитися-викаблучуватися, увагу заговорювати. А як же ж перед Таїсією я буду витанцьовувати, срамоту приховувати? «Спаси і сохрани мене, Господи!», — можливо вперше в житті віртуально хрестився я. Вона загалом дівчина така навдивовижу спостережлива, уважна, що перед нею дідька зо два вдасться будь-що затерти…

І ось приїжджаю під відомі ворота. Обійми й поцілунки. Царівна Т. моя радісна аж щаслива так і крутиться по всій хаті. Чую: «ось поглянь, який я стіл шикарний приготувала. І аж два види вареників — з вишнями і капустою… Товчена картопля з зеленню. Ковбаска, шпроти, апетитне м’ясце. Огірочки, помідори. «Шампанське»: Вася мені на день народження подарував, я відкрила для нас…»

І зупинилася.

—А що ти, як немовби мокрий? Усе мовчиш, — запитує зненацька.

—А що? Нічого… Та ні, такий, як завжди…

—Зовсім не такий… Неначе під якусь дівку у селі своєму попав, — напрочуд заливчасто і весело гиготить моя мила Царівна, насамперед, напевне ж, зі свого доладного порівняння…

Коли ми сидимо за столом, чаркуємось і апетитно закушуємо, все виходить чудово. Це не мішає навіть поцілункам, безберегим обіймам. А тільки вона каже, пішли, мовляв, до іншої кімнати, бо скільки ж можна їсти-глитати, я тобі покажу наші фотографії, мене замало не починає бити пропасниця. Вона мотається сюди-туди, я ж повинен постійно бути, як кажуть, на стрьомі, аби Таїсія, не приведи Боже, не опинилася у мене поза спиною, не побачила задню частину моїх скалічених штанів, де утворився несподіваний невмотивований продув чи навіть, сказати б, технічний форсаж. Я верчуся, як заведений перед нею, щоб траплятися їй весь вечір лише передком, бути лише фейсом перед нею. Ой же ж і марудна, скажу вам, друзі, морока…

Вам ніколи не доводилося, пані й панове, бути в такій кумедній ролі? Цей особливий технічно-репутаційний сюр, до речі, дуже легко перевірите на собі. От розірвіть свої найкращі празникові штани на дупі і одягніть їх, наче нічого й не сталося, на звані, до прикладу, вечорниці, а тоді спробуйте той свій ґанч успішно приховати від сторонніх зірких очей, беручи при цьому всю повноцінну участь у торжестві. Бо невдовзі в нашій хаті голосно заграла музика і чарівна Таїсія оголосила, що зараз будуть танці. Я оглянув кімнату, де мало відбуватися красиве казкове дійство, і замало не зомлів. Велика шафа в кутку була… дзеркальна. Ви уявляти, як мені доводилося того унікального вечора крутити-вертіти задом і своєю партнеркою водночас, щоб вона нічого не помітила, не зрозуміла. Як живо згадую кожну ту подробицю, кожен штрих того дійства, пишучи про все, між іншим, більш як через півстоліття… мене нервовий тік пробиває, їй-право, і зараз. Начебто й нині, тепер боюся, що про мою, так би мовити, задню ущербність, дізнається чарівна Царівна…

І тому годину десь під 23-ю я враз заявив партнерші по танцях, що мені треба невдовзі конче поїхати додому. Я повинен на ранок принести до редакції готову, написаною дуже вже серйозну статтю. А щоб підготувати її мені треба затратити на це не менше годин трьох-чотирьох.

Таїсія сконфузилася. На мить задумалася і відповіла:

—А я думала ти ночуватимеш у мене. Звісно ж, ми спали б у різних кімнатах. Але коли тобі треба їхати, я тебе проведу…

Більше я ніколи не бачив милу й чарівну пані Царівну усміхненою… Сонце її очей і ласкавість шляхетної, великодушної, незабутньої усмішки, схоже, зайшли за густі хмари назавжди. Персонально для мене, зрозуміло ж. Бо, до прикладу, наступного вечора, коли я під’їхав до воріт, вона не покинула свого обійстя. Розмовляла зі мною через браму. Мовляв, завтра вранці приїздить уже мати, а вже ввечері вона проводжатиме її до столиці із залізничного вокзалу у сусідньому місті. Прийшов, виявляється, лист з університету з повідомленням, що як першокурсниця, вона має прибути до 25 серпня для проходження виробничої практики.

—То, мабуть, для поїздки на збір яблук, — висловила припущення благоліпна Таїсія.

—Це означає, що кінець нашому райському літу? — замало не плачучи, ламким голосом заявив я. Побачив, як після цих моїх слів завжди бадьора і бойова моя Царівна, на мить знітилася, принишкла і відвернулася, швидким, ледве вловимим порухом руки стерла дві сльозинки з очей. І тут же весело, мовбито нічого й не сталося, безжурно глянула на мене. — Може ти вийдеш, пройдемо до школи? — продовжив я.

—О, ні, ні, — вибухнула враз на рівному місці моя дівчина-любка. — Тільки не за школу. Ти знаєш, що у селі після падіння тієї баришні робиться? Знайшли брата мого Васю, розумієш, його дружину, почали звинувачувати перед ними мене в тому, що ви ж погляньте, сяка не така студентка ваша, влаштувала виставу під школою, що люди заглядалися на те сороміцьке кіно, аж ноги повикручували. Чи то навіть пальці повиламували. Кров’ю стікали. І, уявляєте, не прийшла вона, себто я, на допомогу, хоч ця біда трапилася в неї під самими ворітьми…

—А Василь Васильович що? — із завмиранням серця справився я. Все ж таки мій начальник.

—Він сказав, що треба було їм усім дулю показати. Нехай не підглядають за молодими людьми. Цілуються, нехай цілуються, якщо їм так хочеться…

Поминуло після цього багато літ. Мене того ж таки року запросили на роботу до обласної молодіжної газети. В обласному центрі призвали на флот. І якось у Севастополі я отримав листа від Терези. Вона написала мені про те, що у неї з’явився молодий чоловік. Теж студент. І вони, мабуть, невдовзі поберуться. А в кінці стояла фраза, котру я запам’ятав назавжди: «Ти ж ніколи нічого не сказав мені про свої почуття, нічого мені не пообіцяв…» Каюсь, це була істинна правда, надто молодим і недосвідченим життєво був я тоді…

А в Царівни все далі було надзвичайно вдало. Просто таки фантастично успішно. Я вперше про удатне, тріумфальне подружжя нових київських бізнесменів вперше почув на зборах нашого земляцтва, де ім’я Терези прозвучало. Справився у знаючих людей про масштаби їхнього бізнесу. «Та ти що, не знаєш, нічого про них не чув? — казали мені приятелі, роблячи при цьому великі очі. — Дивно. Це ж нові власники, як ви пишете, — «заводів-пароходів», вони незабаром, мабуть, скуплять уже пів столиці».

Саме тоді я котрогось дня поїхав до матері на Поділля. В обласному центрі завітав на завжди багатий продовольством міський критий ринок, аби щось на гостинець ненці прикупити. І там мене враз окликнули. Оглянувся – за прилавком, заставленим десятками садово-городніх делікатесів стояв (хто б ви подумали?) сам ВВ – рідний брат пані Таїсії з моєї районної юності. Виявилося, з редакції його дуже швидко гукнули в райком партії, за півроку він уже був інструктором обкому. Чимось там керував в області. Вийшов на пенсію. Дуже вдало хазяює на власній дачі. І я враз запитую його: «А як там Таїсія?» «А хіба ж ти там у Києві не чуєш — усе кипить, гримить у них. Молодці обоє з чоловіком…» Тут я і справився про її телефон. «Пиши, — сказав ВВ, — передавай їй нехай телефонує й нам, бо про нас вони уже забувають за своїм великим підприємництвом…»

Коли я обізвався, пані Царівна надзвичайно зраділа. Ми довго розмовляли по телефону. Домовлялися зустрітися та все ніяк не виходило, бо я теж уже працював головним редактором центральної газети. Тисячі проблем щоденно. На мені лежали питання не лише політичного змісту одного з найголовніших видань молодої України. Але і економіка видання: ми набрали замовлень на тираж понад 700 тисяч примірників газети, а це означало, що тоді ми кожних півтора місяці в середньому спалювали ешелон газетного паперу (!). Це вартувало величезних грошей. Де ж було взяти кошти на цю силу-силенну затрат? Над цим я бився щодоби, позаяк особисто один у редакції займався питаннями економіки. А ще ж треба було щомісячно забезпечувати зарплатою 127 працівників редакції, майже сімдесят з яких були не останнього десятка провідні журналісти України. Так що моя клопітна справа це теж був загалом величезний бізнес. Та лише різниця, що мої візаві працювали виключно на себе самих, на свою сім’ю, на особисте збагачення, а ось заради чого старався, бився об лід проблем я — не було зрозуміло. Напевне ж, ради мізерної своєї редакторської платні.

І ось одного дня незмінні щоденні проблеми, які не відступали ні на добу роками, довели мене до того, що я опинився у кареті швидкої допомоги, а відтак у реанімації урядової клінічної тоді лікарні «Феофанія». У лісі під Києвом. За добу-дві, добре прокачавши мене медикаментами, лікарі перевели до відділення кардіології. Потрапив я до рук кардіолога, кандидата медичних наук пані Т.Д, Красуні неписаної, Вона б могла чоловіків лікувати, мабуть, своїми чарами зовнішності і душі. Та, власне, либонь, так воно й було насправді. Бо стала вона мене оглядати в палаті, а тут відчиняються двері і заходить ще один її пацієнт — Володимир Іванович Мальцев (1948 - 2008 рр.), мій добрий знайомий. Тоді він — заступник міністра охорони здоров’я України, невдовзі і керівник МОЗу. Мешкав професор у палаті люкс, що розташована поруч з медичним постом. Я ж лікувався поруч, у двомісній палаті, сусідом у мене був добре відомий Народний художник України Іван Васильович Макогон. Великого таланту людина. Ось він і сказав мені котрогось ранку:

—Маю вже багато літ, майже межу в дев’яносто років минаю. Поспішаю зробити якнайбільше такого, щоб нагадувало потім людям про мене. Так що, коли ви не проти, я намалюю на пам’ять ваш портрет. Еге ж, тут, безпосередньо в палаті, ви залишайтесь у спортивній майці. Вона яскрава тільки освіжить, скрасить вам обличчя. Але мені потрібно буде дещо трохи попозувати. Біля вікна, на освітленому місці. Хоча б годинку-другу впродовж днів трьох…

Отож, сидимо ми, працюємо, сказати б, малюємось. Коли відчиняються двері і заходить, ні, просто вихором до палати влітає завжди приємно гамірливий, веселун, щебетун, чудової душі людина Петро Юхимович Жданюк, керівник «Житомирінвесту».

—Що це ти надумав хворіти, козаче? — голосно п’є чарку до мене. — Ану, вставай, я казан шашликів привіз. Дрова нарубані з собою. Зараз у лісі засмажимо, коньяком всі болячки викачаємо…

Дякую за все, пояснюю, що найсвятіший і найвеличніший художник України наді мною і портретом ще має працювати зараз мінімум 45 хвилин, а тоді можна будь-куди прямувати. Реактивний Жданюк і тут знаходиться:

—Усе дуже добре. Я з водієм йду готувати шашлики. Ви домальовуєте портрета, берете з собою Мальцева, я по дорозі сюди його зустрів і уже запросив, запрошуєте пана художника і ще — кого вважаєте за необхідне, і приходите в ліс за прохідну клініки, ми розташуємося неподалік обсерваторії. У нас в запасі одна година… Час пішов…

І ось ми разом з Володимиром Мальцевим, у супроводі нашого з ним лікаря, пані Т.Д., виходом на ганок корпусу лікарні, направляючись на шашлики до П. Жданюка, і на сходах я ледве не падаю від несподіванки. Там назустріч нам підіймається моя Царівна Т. із ранньої юності, сама що не є панна Таїсія. Ми не бачились років із двадцять…

Тонкий психолог, вона чутливо все вловила, оцінила в одну мить, спостерігши, що ми прямуємо утрьох, а красуня лікар посередині між нами. Коли відійшли у бік, запитала лише:

—Ви далеко?

—За огорожу клініки, в ліс, там смажаться шашлики… Пішли з нами, — кажу їй…

Вона криво усміхнулася:

—У тебе є з ким йти… — За тим усміхнулася, і сказала вже доволі миролюбиво:

— Сьогодні вночі ти мені погано приснився. Ніколи не приходив у сни, а тут явився так, що я зрозуміла — у тебе є проблеми. Вияснила — в лікарні. Хоч ми давно уже навіть не друзі, вирішила приїхати, провідати. А тут, виявляється, тебе опікають кращі дівчата столиці… Що ж, нехай несуть свою складну і відповідальну вахту… І не слабуй, дівчатам таке не подобається! — Пані Таїсія вручила мені якісь пакети, напевне, із фруктами, повернулася і, як з лука пущена зацокала дзвінкими підборами по половій плитці входу до клініки. Як писав колись якийсь поет: «Каблучками гострими, мені в серце постріли…»

Я потім не раз думав про те, що не правильно, їй-право, не чемно вчинив, відпустивши пані Царівну з Феофанії. І коли ж це все відбувалося?

У нашому сільському будинку висить мій портрет роботи Івана Макогона. Я вияснив, на звороті малюнка є надпис: 07 1997. Ось і відповідь на поставлене вище питання.

Тепер ви можете, пані й панове, поцікавитись: а для чого мені, власне, іспанський берег, до якого шукаю шляхи? Написав я, знаєте, нову повість, яка озаглавлена: «Рейсом із Рабата, або Монастирська праля». Думаю, це зовсім не рядовий твір удався на щастя. У ньому зображена надзвичайно хвилююча доля жінки, котру життя довело до крайньої межі. І як вона вицарапується зі спрута проблем, за допомоги простих людей, повіривши у себе саму насамперед. Після завершення найпрестижнішого столичного вузу, ставши монастирською прачкою.

Кілька днів тому я написав декілька абзаців про цей новий свій твір, звернувшись через ФБ і свої блоги до моїх читачів допомогти у складчину з коштами для друку. Бо не зважаючи на війну, розруху, ми все одно повинні плекати свою культуру і літературу. Знаєте скільки мені поступило на рахунок за три з лишком доби: аж 36 гривень. А для випуску книги потрібно щонайменше в тисячу разів більше. Спасибі, звичайно ж, тому бідному чоловіку, котрий вчинив той крок милосердя, віддавши мені, як я гадаю, свої останні копійки. Я подумав, а може звернутися з таким же проханням до наших багатіїв, які «бідують» на узбережжі Атлантики?

Одначе мене зупинив, ви не повірите хто — сам Тарас Григорович Шевченко. На початку 1849 року, перебуваючи на засланні в Аралі, він написав в одній зі своїх поезій такі рядки:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо! —

Без неї, може, обійдусь,—

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь!

Мені, було, аж серце мліло,—

Мій боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

Одне слово, що там мені плакатись, коли колись і Кобзаря ніхто не читав, не друкував. Тому свою поїздку на узбережжя Атлантики скасовую зовсім. Сказано ж, багатий бідного не зрозуміє…

***