Як же ж стрімко і безугавно міліє наша життєва ріка. Не стало серед сущих, як на мене, останнього достойного класика сучасної української літератури — Олега Федоровича Чорногуза. Неперевершеного майстра пера на всі відомі та оригінальні жанри, високого митця ювелірного вербального покрою. Гумориста, поета, публіциста, романіста. Письменника ФЕЙЛЕТОНІСТА…
З виданням романів у нього взагалі виявилася цікава історія. Серед українських письменників до недавнього часу у найбільш шанованому жанрі літератури корифеєм вважався шановний пан Юрій Мушкетик. Але як казав мені Олег Федорович років чотири-п’ять тому, саме тоді вийшли вони з відомим золотоустом на однакове число цих фундаментальних творів. Молодший за віком Чорногуз перевершив у цьому неформальному змаганні Юрія Михайловича, позаяк він, як мінімум, щорічно видавав по роману. Вони як млинці вилітали з різноманітних друкарень.
Творчий почерк Чорногуза вельми прикметний: мова в автора блискуча, виразна, запашна, завжди на грані сатиро-гумористичного фолу, котра кожного зацікавить, поведе за собою, образи героїв разючі, легкі на запам’ятовування. Читачі просто-таки влюбляються в його книги.
Що вам сказати: перший гумористичний роман Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки» вийшов 1979 року. Того року я закінчував трирічну свою службу на посаді власкора газети «Вінницька правда» по Тульчинській групі районів. З 1 вересня мав відправлятися на навчання до відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ.
Відтак, якогось літнього дня я з Тульчина, де містилася моя службова резиденція, доїхав автобусом до Вапнярки. За домовленістю з головою колгоспу села Велика Русава Томашпільського району А. Чепурним, на привокзальній площі мене мало очікувати їхнє авто. Я дістався крайньої станції Одеської залізниці, напевне, на години півтори раніше встановленого терміну. Знічев’я зайшов до зали очікування пасажирів залізничного вокзалу станції, направився до газетно-журнального кіоску. І тут побачив щойно виставлену на реалізацію книгу Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки».

Лауреат багатьох літературних премій, письменник Олег Чорногуз

Ще один примірник твору прихопили якісь дівчата, мабуть, студентки, бо вони голосно сміялися, виловлюючи замашні фрази з гумористичного роману. Це мене розтривожило і заохотило до чтива. Я сів на тверду пасажирську лаву і поринув у справи ЄвГрафа Сідалковського, новоявленого українського Остапа Бендера.
Я так захопився перебігом справ героїв Олега Чорногуза, що отямився лише за декілька годин, що називається, в одну мить проковтнувши добру частину роману. Отямившись, чимдуж вискочив із залізничного вокзалу. Водій, як виявилося потім почекав мене хвилин 40-50 до встановленої межі і поїхав додому, доповівши голові колгоспу, що кореспондент до Вапнярки не прибув...
Я тим часом, невеселий сів до автобуса і знову повернувся до Тульчина. Там, на верхньому поверсі «білого дому» у мене була маленька робоча кімнатка з телефоном, диваном і друкарською машинкою, я до опівночі дочитав роман. А до ранку, уже не відправляючись до свого холостяцького помешкання, віддрукував рецензію на «Аристократа» із Вапнярки». Шматочок ночі доспав на дивані і вже на світанку був на автобусній станції Тульчина. Звідтіля о шостій 05 відправлявся перший автобус до Вінниці. Я вручив водію пакет. За домовленістю нашого керівництва з автобусниками, їхні люди в центральній диспетчерській станції Вінниця вкидали до спеціального ящика листи від власкорів газети з різних кінців області, передані пасажирськими авто. Редакційний кур’єр двічі на день приїздив за ними на автовокзал над Бугом-рікою.
Олег Чорногуз був особливою, колоритною фігурою для «Вінницької правди». Звідси він починав свій творчий шлях сатирика і гумориста, створивши відповідний профільний відділ «сатири і гумору» в обласній газеті. Звідси його забрали на роботу безпосередньо до журналу «Перець» у Києві: старшим фейлетоністом, а за тим завідувачем відділу фейлетонів цього вельми авторитетного журналу, ким він беззмінно трудився упродовж дев’яти славетних років. Ім’я його тоді гриміло на всю республіку. Це був фантаст, з влучних, хльостких, дотепних висловів котрого сміялася-потішалася вся зачудована Україна.
Розповідали, що тоді мою рецензію привезли в редакцію і відповідальний секретар одразу заніс її для прочитання редактору Володимиру Орлику. Це був дуже мудрий, авторитетний і відважний по тих часах журналіст, керівник газети. З кабінету він вийшов несучи оригінал отриманого матеріалу з жирною позначкою червоним олівцем на першій сторінці, в іншій руці він тримав свій портфель...
Відповідальному секретарю Володимир Якович сказав: «Усе зніми з четвертої полоси, у центрі став — рецензію… А я поїхав додому. Хочу прочитати подаровану мені Чорногузом книгу…А то тиждень уже лежить на столі… Горобець заохотив до цього».
Коли ми з Олегом Федоровичем траплялося іноді бували в кампаніях друзів, Чорногуз обов’язково оголошував усім, що саме «пан Горобець був першим рецензентом мого антирадянського роману-фейлетону «Аристократ» із Вапнярки». А в мене, їй-право, то вийшло зовсім випадково, бо ж мав я щось написати, не втрапивши черз гави на прислане по мене авто...
Щоправда, я завжди, зізнаюся нині, вельми гордився і нині благоговійно величаюся цією першістю, яку визнавав і сам Великий Автор. А ще мені на душі приємно і лоскітно від того, що кілька років тому саме на пероні станції Вапнярка, де вперше я зустрівся з ЄвГрафом Сідалковським, який на сторінках роману-сатири часто повторював, що «в житті головне сісти в правильний вагон і не попастися на очі начальнику потяга», шанувальники творчості Олега Чорногуза на власні кошти спорудили і відкрили пам’ятну скульптуру головному герою нашого відомого гумориста. Автором скульптури є знаний подільський скульптор і письменник Микола Крижанівський з сусіднього з моїм Джурином села Сліди Могилів-Подільського району Вінниччини.
Цікаво, що лише перший роман Олега Чорногуза, який можна вважати гротеском на соціалістичну форму комерції зі схрещування їжаків і ондатр, з 1979 року витримав в Україні уже сім (!) перевидань, його загальний наклад склав майже мільйон примірників. Неодноразово виходив він друком і в десятках країн світу.
Мені здається, що всі інші книги Олега Федоровича, то немовби доповнення до критики соціалістичного реалізму «Аристократа» із Вапнярки», яку принесла в Україну безглузда радянська окупація. Кріпкий, статурний, широкоплечий, сказати б, примітної акторської зовнішності, немовби людина-криголам, пан Чорногуз для багатьох був, як творчий зразок для наслідування. І для мене також.
Я знав його робочий розпорядок. Він обов’язково щоночі працює над новими творами. Йому не можна було телефонувати вранці. Фактично до обіду, в цей час після старань за письмовим столом, Чорногуз відпочиває.
Я вдячний Олегу Федоровичу за те, що він колись дав мені рекомендацію для вступу до Національної спілки письменників України.
Усі свої 86 з половиною літ життя пан Олег Чорногуз сповна використав для служіння українській літературі, утвердження українського духу в народі. Він точно був головним підривником потворних підвалин радянського, соціалістичного способу життя. І спасибі йому за це...
Схиляю голову над прахом мого літературного вчителя.
***
П.С.
Уже поставив я крапку в слізному нікролозі, коли згадав ще одну важливу деталь, яка, думаю, яскраво характеризує душу і серце, життєві уподобання відомого художника слова. Якось знічев'я розповів я пану Чорногузу про те, що мої домашні молоді люди прикупили песика дорогої породи Французький Бульдог і він потішає всю нашу сім'ю.
Послухав те все Олег Федорович і відповідає мені:
- Я теж люблю собак, - каже. - Померла дружина, я в калинівському дворі на нашій милій Вінниччині залишився один. Поїхав до Вінниці і в тамтешньому сиротинцю для тварин взяв собі песика... Хлопчика інваліда. Йому міський трамвай відтяв ногу... Отож, мешкаємо удвох...