Колись давним-давно, влітку 1973 року, приїхав я поступати на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Все там починалося з так званого творчого конкурсу. Збирають в одній великій аудиторії університету всіх претендентів на папаху стати професійними газетярами, радіо-телевізійниками і задають тему для вільного викладу. До прикладу: ’’Чим мені подобається Київ?’’. Дві години часу в твоєму розпорядженні, чистий аркуш паперу і ручка, здається, навіть з чорнильницею…

Після цього викладачі журфаку читають ті твори і виясняють, чи мислиш ти на папері, чи є поняття загальної логіки, вміння викладу фактажу, як у тебе зі знаннями мови й орфографії, який твій життєвий кругозір взагалі. Себто, чи є клепка в голові. Чи можна з тебе зліпити сякого-такого літературного працівника...

Якщо в тобі помітили Божу іскру творчої надії, значить допускають до вступних іспитів на факультет журналістики . Бездарним кажуть ''До побачення''.

Біля мене поруч за партою виявився хлопець приблизно мого віку. Мав, як я помітив, м’яке й тонке русяве волосся, злегка рудаві вусики, кольору спілих каштанів швидкі очі. Примітний, білолиций. Петро Толока. Потім, звернув я увагу, мимо котрої з молодих панянок не пройде, зиркне вона на нього та ще й траплялося оглянеться. Працює в одній із районних газет півночі України. Говорить злегка з білоруським акцентом, закидаючи вряди-годи говіркою сябрів. А ще на кожен незвичний випадок у нього завжди буцімто припасена приповідка чи жарт. Тому, там, де Петро, завжди сміх і весело. Хоч мій начебто суперник у творчому конкурсі, але подружилися ми з першого ж рукостискання. Пам’ятаю, що коли він присів біля мене з своїми чистими аркушиками, я подумав: ’’Бог послав…’’

Так ми навчалися на факультеті журналістики, разом мешкали, торби із домівок поспіль ділили, іноді на ’’Вермут’’ їздили на Голосіївську площу в гадючник над озерцем. Потім Петро відвідав мій Джурин на Вінниччині. Мене ж він привабив розповідями про те, що найкраще у світі цвіте наш український… льон. І неодмінно за його рідним селом. Я ж такого дива не бачив. Дуже захотілося помилуватися тією неймовірною красою...

Відключити

Поїхали ми й туди якось. Зійшли з автобуса на гомінливій міжнародній трасі. Почимчикували немовби піщаними дюнами до домівки його батьків. А це крокувати аж у наступний населений пункт. Тільки пустились у дорогу, з-за паркану чоловічок гукає мого Петра Івановича. А через хвильку й мені вже обидва махають. Мовляв, зайдемо на хвильку. Однокласник якраз кабанчика заколов, просить посмакувати гостини. Сіли ми до чарчини. По штук сім махнули за комір. Нарешті лунає весела команда: ’’Подякуємо хазяям…’’

Не пройшли й кілометра все тим же першим селом, назустріч мандрує колишній учитель Петруся. Яка радість, щирі чоловічі обійми. Чуємо: ’’ні, ні, відмовлятися, хлопці, їй-право, не гоже. Я хоч і сам мешкаю, але закусити у мене завжди є що. А випити – на вибір: домашнє вино, по яке до мене бігають ледве не всі сусіди, ну, звичайно, й самогонка замашна в льоху є… перший клас… зараз перевіримо…’’

Там ми й заночували. Проснулися вже як по радіо ‘’Останні вісті’ читали о восьмій ранку. Була в людей така мода, слухати їх брехливі випуски...

А нам же ж треба було на самому світанку, годині о четвертій встати, щоб сходити до веселкового дива в полі. Побачити, як льон цвіте від обрію до обрію. Буває, що синьо, а трапляється — біло, жовтаво, жовтаво-оранжево, навіть, читав, якось — лососєво. Що то насправді за колі такий — не скажу, не знаю. А льон, розповідають, відкриває свої коробочки з ніжними пелюстками лише на десяток-другий хвилин під перші ніжні промені Сонця, котре на горизонті тільки-тільки вимивається літніми росами. Як мовбито, підзарядку рослин здійснює.

Так мені хотілося помилуватися тим дивом, я навіть свій старий фотоапарат з собою прихопив. Та він лежав без потреби у студентській торбі...

Відключити

А льон цвіте синьо-синьо...

Тільки після обіду дісталися Петрових батьків. А там справжній переполох. Мати мого друга зіграла тривогу і в селі зразу всі забігали. Рідня почала курей, гусей рубати, патрати їх. Прилетів на авто якийсь близький родич Толоки в міліцейському картузі.

— Я зараз, хлопці, — по-змовницьки підморгнувши нам, сказав, — катну на той бік річки, привезу ящичок пива та відерце раків…

За селом потічок, на протилежному березі його вже Білорусія… А там і пиво, і раки…

Відключити

По обіді, як сіли за столи з родичами та сусідами. Дуже весело і смачно, по сьогодні пам’ятаю, було. Наступного ранку з мокрими рушниками на головах проснулися ще пізніше попереднього. Який льон, яка польова краса? Тут мислити не можна уже. Треба негайно в Київ тікати. Тверезістю рятуватися. Завтра іспит у найвимогливішого викладача журфаку Марії Устимівни Каранської з української мови. Ні, цей рубіж так легко, без підготовки не здолати. Тому негайно потрібно за підручники сідати. Навіть пиво з раками вже не йде. А родичі збираються знову…

Так я, звісно ж, і не побачив, як цвіте красень льон. І все життя шкодую. А мій університетський побратим повернувся до рідних країв. Трудився у районній газеті. Вибився у редактори. Мав дружину, сина й дочку. Коли я працював головним редактором газети ‘’Правда України’’ взяв на роботу власкором Петра Івановича. І був він хорошим кореспондентом по області...

Не везло Толоці з сім’єю. Вже давно відійшла в інші світи дружина. Залишився вдівцем. Син поселився в обласному центрі. А він у невеличкому селищі, котре до недавнього часу було райцентром, мешкав з дочкою. Напевне, що на початку цього літа Петро Іванович зізнався мені, що у неї великі проблеми. Їй 49 літ, з діагнозом цироз печінки вона потрапила до реанімації. Звідти вже не вийшла.

Так мій побратим залишився взагалі одинаком, позаяк у сина своїх питань зі здоров’ям повний оберемок. Я затефонував колишньому однокурснику, запропонував приїхати до мене в село у гості. Над річкою й озером походимо, риби зловими, по гриби сходимо…Відмовився:

— Залишився кіт, на кого я його покину? — знайшов причину на відмову.

— Так забирай свого кота з собою. Мій французький бульдог Арчі, хоч страшенно не любить м’явкунів, нашу кицьку Нору все ж поважає, з нею дружить, відганяє від неї нав’язливих кавалерів. Здружимо твого кота з моїм гавкуном зубатим…

І це, на жаль, йому було не до шмиги.

Тут в Україні, як і по всьому світу, піднялася нова хвиля ковіду-19. Виявилося, що мій приятель ревний противник вакцинації. Скільки разів я просив пояснити причину цього його переконання, арґументів ніяких, але висновок щоразу один і той же: ’’я колотися не буду…’’

Якось, щоправда, обмовився, що начебто котрийсь із лікарів йому порадив утриматись від такого кроку.

Кажу панові Петру:

— Друже, ти ж грамотний чоловік. Знаєш, що сто років тому тиф і іспанка в наших краях буквально косили людей. Щоб не ходити далеко за прикладом, відкрий мою книгу ’’Під рясними вишнями’’, котру тобі нещодавно прислав я, знайди там розділ, озаглавлений ’’Українська Галицька армія йшла подільським краєм…’’ Там є уривки з щоденників молодого поручника УГА Левицького, майбутнього відомого священика нашої славної діаспори, який розповідає про становище в тифозних бараках у Вінниці, де й сам перебував автор записок, але чудом вижив. Як помер від цієї хвороби Микола Євшан, особистий і багатолітній секретар Михайла Грушевського, котрому перший український президент пророчив велике наукове майбутнє. Юний військовий написав, що хронологія подій у лічниці (так колись величали шпиталь) була такою. Протягом доби з їхньої семимісної палати п'ятьох стрільців виносили до моргу...
 
Ознайомся з тим, як лікували військових…І від тих болячок українців врятували тільки медичні препарати… Це ж незаперечний факт...

Ти ж, — говорив я Петру Івановичу, — сам залишився. З рідні вже теж практично немає нікого. Не дай Бог захворієш, хто тобі води подасть, ліки принесе? Немає кому, чи не так?

— Так, — глухо відповідає…

— Тим паче, — продовжую, — що як ось свідчить найсвіжіша статистика, 97 відсотків людей, котрі захворіли нинішнього літа й осені на коронавірус — це саме НЕ ВАКЦИНОВАНІ особи. До того ж, відомо, що щеплені проти хвороби пацієнти лікарень значно легше переносять болячку.

Нарешті було я таки, здається, переконав його. Петро Іванович заявив, що його домашній лікар мешкає в сусідньому під’їзді і він уже домовився із ним, щоб той записав його на вакцинацію 15 вересня ц.р.

Я з нетерпінням чекав присмерку вказаної дати. Набрав телефон Петра Толоки, коли за вікном була уже ніч.

— Тебе можна поздоровити? — після привітання справився я. У відповідь — тривала тривожна мовчанка. Нарешті все та ж дурнувата його фраза ’’Ні, я не піду колотись…’’

Тут я й вибухнув. Казав своєму побратиму все, що хотів. Не добираючи виразів. Він теж подеколи злобливо відгризався. Одне слово, вельми неприємна була ця чоловіча відверта розмова. На закінчення я йому крикнув на вухо, що нехай не подумає, що для мене в його вакцинації є якийсь інтерес. Я просто турбуюсь про нього, як про побратима, з котрим поспіль прожив у тісному спілкуванні баз малого пів віку. А тепер і не поцікавлюсь, як йому там, оскільки це він сам себе заганяє на ковідний лід… Дуже шкода, що начебто й розумний чоловік, а вчиняє так безвідповідально. Наче браконьєр у ставленні до свого здоров’я…

Думаю, що ви знаєте, друзі: сказати з пересердя щось смальке, гаряче, це одне, учинити відповідно до заявленого значно складніше. Ось і сьогодні вже знову 15, 16 числа нового осіннього місяця. Не набираю номер телефона Толоки, а подумки з ним. Звичайно ж, переживаю за колегу журналіста. Життя в поліській глибинці все-таки деградує людей. Тим паче, що Інтернету пан Толока не читає. Газет не має, вважайте, шо вони й не видаються тепер. А телевізор лише одурманює людей.

З огляду на все, мені нині конче потрібен переконаний майстер діалогу, хто б з незалежних позицій, але все-таки від мого імені, бо інакше розмови не вийде, набрав номер цього упертого чоловіка, переконав його в тому, що жити і рятуватися треба до тих пір, поки є змога. Сподіваюся, що я зрозуміло висловився.

Бажаючі посприяти нам розв'язати цю психологічну проблему можуть написати мені на електронну адресу, вказавши свої координати. Ось моя електронна адреса - 33jyra@ukr.net.

Сподіваюся, що ковід нас із Петром Толокою все-таки не розлучить…