Уранці нинішнього вівторка чалапаю на ранкову електричку. Ого, а тут завізно не менше, ніж у п’ятницю, перед вихідними: всі рвуться до земельки. В кого дача, в кого десь ділянка, котру треба конче обробити. Тільки на неї остатня надія в нинішні спохмурнілі часи. Он і геть старенька, згорблена бабуся причовгала. Чомусь із тортом у руках. Попросила молодика примостити його на бантині. Присіла, замружила очі, і, здається, заснула.
Останнім до нашого умовного купе на п'ятьох, ледве не на ходу вскочив на потяг, галайкуватий вусань з швидким поглядом глибоко посаджених очей. І, о, диво, також із тортом у руках. Щоправда, маленьким. Зате теж «Київським». Ні, либонь, «Рошен» не помре, ніколи не загнеться!
Новий пасажир потягнувся до полиці і акуратно поставив свій солодкий товар поруч із придбанням бабусі.
Поплили за вікном станції і зупиночні пункти: Боярка, Глеваха, 888 кілометр, Корчі, Півні.
Бабуся стрепенулася зі сну:
- Ой, Боженьку, чи не проспала я свій Сорочий Брід?
- Ні, ні, - зашуміли люди, які збилися в проході перед черговою висадкою, бо сиділи ми в останньому, так би сказати, купе…
- Сорочий Брід через одну зупинку, - чітко визначив хтось…
- Людоньки! А де ж мій любий котик? - майже заголосила та сама древня бабуся.
Люди здивовано дивилися одні на одних:
- Який іще котик? – дивувалися всі ми…
Старенька ж прийшла лише з тортом у руках. Великим тортом, з написом «Київський» на коробці.
Хлопчина, який піднімав ту солодку поклажу на полицю, враз каже:
- А її якраз рошенівського великого торта і немає. Погляньте… Тільки маленький…
- А де ж той вусатий чоловік, що останнім прийшов? Це ж його маленька поклажа залишилася…
- О, та він іще в Білках з тортом, як ужалений вискочив. І, мабуть, замість свого, бабусин зумисне прихопив. Бо її, бачите, більший... А вона, бідненька, спала...
- А скільки там того його торта їсти, такому, як він здорованю - лише на один раз лизнути вистачило б, а від цього геть об**реться… Злодюга нещасний, - резюмувала чорнорота молодиця з-під протилежного вікна.
Враз обізвалася бабуся. Підвелася сухенька, щоб вирушати до дверей:
- У мене вчора помер мій рідний котик, з яким прожили дев’ятнадцять років. Я положила його в коробку з-під торта, везла похоронити на дачі. А його украли…
Усі від несподіванки оніміли... Оце так чудасія! Як же ж незбагненно повезло тому злодію!
Хлопчина зірвався на ноги. Дістав маленького торта і сунув бабусі у руку:
- З чаєм пом’янете душу нещасного котика…