Високо на землі

Молоде літо далекого, немовби з туману 1966-го залишилося в пам’яті насамперед новими почуттями, турботами: треба було вирішувати, що роботи, чим займатися далі – вступати до вузу, чи йти на роботу. Випуск у школах того року був найпотужніший за всі попередні роки та й майбутні також часи. Шкільна реформа підвела під атестати зрілості одразу і десяті, і одинадцяті класи. Уявляєте, тільки в нашому селі виявилося аж 120 випускників! А скільки ж бо нас таких було в області, Україні? Яких вузів, технікумів вистачить на цю всю молоду ораву.

За рік до цього прошуміла чергова пертурбація районів. Ми нарешті попрощалися з далекою і відчуженою до нас Жмеринкою, до якої в один бік від мого села було майже 70 км – спробуй при потребі дістатися. Утворився, чи точніше б сказати, відновився новий/старий Шаргородський район.

Звідтіля чи не в кожен двір стала надходити районна газета. Відновлений район став запалювати свої доморощені зірки. Серед них чи не найяскравіше спалахнуло ім’я тодішнього райцентрівського випускника середньої школи Леоніда Андрійця. То він на якісь нараді виступить, то з якоюсь ідеєю, приміром, саджати молодий ліс, збирати жолуді для колгоспних свиноферм, металолом, сапати буряки і кукурудзу, чого вистачало у наших полях, виступить. Організований ним у райцентрі клуб веселих і винахідливих завітав якось і до нашої сільської школи, де ми, власне, і познайомились. А згодом читаємо – учорашній школяр вже працівник райкому комсомолу.

Справді, готових досвідчених кадрів для роботи в новому райцентрі не було, отож, залучали активних і неординарних. Нехай молодих і зелених, але головне, щоб з серцем гарячим. Енергійних, завзятих.

Я теж на тій хвилі прийшов у своїх шістнадцять літ на роботу до районної газети. Мені доручили вести молодіжну тему. Так що тоді високий і худорлявий Леонід Андрієць, що був весь у русі, його молодечі борсання з надією розворушити життя у подільській глибинці були, що називається, у мене на виду. Я і сам часто підпрягався до тих його рішучих і неординарних кроків. Ми проводили різноманітні рейди, все те висвітлювали в «Комсомольському прожекторі»…

Але хіба за буйними і мрійливими, яким удався Л. Андрієць, поспієш? Льоня за якийсь час - співробітник обкому комсомолу, випускник економічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, відтак уже й співробітник апарату ЦК комсомолу.

Якось із своєю домашньою парослю їдемо проспектом Науки у Києві, спускаємось з крутої гори до Корчуватого.

-Дивіться, - кажу всім, - вправо. Там унизу стоїть висотний гуртожиток. Здається, дев’ятиповерховий. Зверніть увагу на крайнє ліве вікно першого поверху, там містилася колись кімната Леоніда Петровича Андрійця.

-Це того, що тобі часто телефонує рано-вранці? – хтось з молодих уточняє в авто.

-Еге ж, - кажу. - Такий він – і непосидющий, і невсипущий. Завжди занаряджений на ідею і чин. Вельми комунікабельний. З усіма контактний. Коли в кого незгладні дати, важливі події - тільки він і пам’ятає те все… Ніколи не пропустить, аби не привітати, побажати удачі і здоров’я. А ще, живе, мабуть, за принципом, хто рано встає, тому Бог дає. Ось чому дзвінки його переважно ранкові…

Так ось, - не відриваючись від керма продовжую розповідь у ролі самозваного гіда, - як я приїхав поступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Батька нашого Тараса Григоровича Шевченка, мешкав якийсь час саме тут, у дяді Льоні. На Корчеватому. І по нині все ніяк не складу йому справжньої по мірі заслуженого щиру дяку за ту велику послугу. А він тоді вже працював секретарем комітету комсомолу, який діяв на правах райкому при споруджені ударної комсомольської будови ТЕЦ-5, яка мала давати тепло і електроенергію столиці. Благо, мій господар виїжджав на роботу поспіль з будівельниками, бо це, власне, був їхній гуртожиток, здається, о шостій ранку, і повертався після одинадцятої вечора – не раніше, а я посилено готувався до іспитів, бо через роботу в газеті зайнятися цим дома не мав коли…

Леонід Петрович завжди був вельми серйозною і відповідальною людиною. І коли покінчив справи з комсомолом, перейшов на відповідальну роботу за фахом. Керував економічною службою одного з видавництв республіки. Якби Андрієць не був чесною і праведною, добропорядною людиною, тодішні крутії при владі поклали б до кишень ще не одні круглі суми, нажилися б на загальному добрі. Але мій земляк виявився настільки пристойним і непідкупним громадянином, що відмовився від хабарів і підкупу. Всі ті махінації вивів на чисту воду...

Тільки вже й тоді крадіям і розтягаям було це все, як із гуся вода. А ось правдолюбу, звичайно ж, непереливки. Чесних бояться, але й страшенно не люблять, усяко шкодять їм. Але Леонід Петрович не злякався цього, був до кінця чесним і справедливим…

Те коштувало Леонідові Андрійцю вельми дорого, бо це лише на словах гарно виглядає – бути в опозиції до органів влади чи до злодійкуватого керівництва, і дуже, знаєте, складно жити в атмосфері постійної, неослабної опіки, підслуховування, підглядання, доносів на тебе. Коли ти повсякчас знаходишся у ролі білої ворони. В Україні праведних не люблять, особливо в верхніх ешелонах влади. Одначе честь свого прізвища Леонід Петрович не зганьбив. Крізь усе пройшов, і переміг. Відстояв правду! Честь і хвала йому за це!

Мабуть, саме у дні тих жорстких протистоянь з давніми мафіозі по-справжньому гартувалися доля і кредо Леоніда Андрійця. Пройшовши через десятки судів, він здобув такий надійний і вичерпний юридичний гарт, котрий і навіть досвідченим адвокатам не снився. А тут і син його Олександр здобув фах правознавця. Волі-поволі батько з потомком утворили в Києві надійний юридичний дует, який виступає вже не один рік у ролі представників юридичних і фізичних осіб під час складних судових процесів. Вони настільки підготовлені, всебічно обізнані в тонкощах судових справ захисники, що судді зачувши їхні прізвища уже заздалегідь, як мовиться, крутять носами. А все тому, що добре знають: ці хлопці не дадуть можливості юридично обскакати на козі своїх клієнтів, доведуть з фактами, аргументами у руках справедливість у судовій суперечці. Тому до батька і сина Андрійців повсякчас влаштована справжня жива черга клієнтів на участь у процесі.

Ось і останні дні перед ювілеєм батька вони провели у судах. Їм навіть немає змоги потелефонувати…

Справа їхня на ґрунті надання юридичних послуг, думаю, отримає нове дихання ближчим часом, коли Олександр Леонідович Андрієць отримає посвідчення адвоката.

Леонід Петрович не був би справжнім колишнім бойовим і метким Андрійцем, якби покинув активну громадську роботу. Він багатолітній і беззмінний голова Київського Братства шаргородців. Є такий, якщо, можливо, хтось і не знає, публічний, добропорядний кіш активних, ініціативних людей, котрі з-понад Мурафи і Мурашки, двох мрійливих, чудесних річок Східного Поділля, прибилися до берегів Дніпра у столиці. Мешкають тепер тут.

Аби ж не загубитися в морському велелюдді, вони всі з власної волі надійно тримаються свого острівця-оберега – Братства шаргородців. Уже десятиліттями їх беззмінно об’єднує цікавий, веселий чоловік – Леонід Андрієць. Вельми порядна і привітна людина. Надійний побратим, шанований авторитет у столиці. Добропорядний Кіш Київського Братства шаргородців є надійною і невід’ємною складовою славного нашого земляцтва «Вінничани у Києві».

Пан Леонід першим завжди привітає кожного з днем народження. Якщо проблеми і труднощі теж знайде можливість підсобити і словом, і ділом. Завжди поспішить на поміч.

Одне слово, Леонід Петрович Андрієць живе високо на землі. Зростом від інших начебто й не вищий. Зате значиміший багатьма гарними справами, теплими словами у спілкуванні, приязним, дружелюбним ставленням до друзів-земляків. І саме сьогодні, 20 червня, йому виповнюється славних сімдесят літ. 70-ят Кошовому Київського братства шаргородців, що є складовою земляцтва «Вінничани у Києві»!

Будь здоровий і щасливий, друже. Бережи себе, Леоніде Петровичу, ти дуже потрібен людям!

Олександр Горобець, 
письменник.

***
Зізнаюся, що надзвичайно складно виявилося віднайти світлину нашого ювіляра. У Леоніда Петровича якась дивна фобія до власних знімків. З цього приводу віджартовується: «я не фотогенічний…», «погано виходжу на фото», «не маю знімків для власної реклами».
Довелося заглянути до своїх архівів. Знайшов я світлину, котра зроблена 26 грудня 1999 року. За п’ять діб до нового століття! Вікопомна! Того вечора Братство Шаргородців у Києві зустрічало мундіаль у столичному ресторані «Щековиця» на Подолі, де традиційно ми зустрічалися. Приїхали дорогі гості з нашої малої батьківщини на Вінниччині на чолі з головою районної адміністрації Іваном Тимофійовичем Карлащуком. Серед інших декілька керівників тодішніх сільгосппідприємств, у тому числі і Олена Іванівна Подоляніна з Мурафи (вона сидить, третя справа). А ось за її спиною – у світлому піджаку, поруч із генералом, примостився голова Братства Шаргородців, організатор вечора і його душа, а нинішній ювіляр – Леонід Петрович Андрієць…