У моєму журналістському житті 15 лютого, Божий День Стрітення особливоважлива, визначальна дата. 26 років тому, 1992-го, Українське радіо свій випускранкових нових о 8-ій годині, які тоді, до речі, слухали всі, почало словами «Сьогодні газета «Правда України» всю своюпершу полосу присвятила статті, яка називається «Чому в української гривніканадійська прописка?» Чому?..»
Уся ця історія почалася трохидивно і зовсім неординарно. Напередодні, 13 лютого увечері, вже по закінченіробочого дня, на моєму робочому столі враз обізвався міський телефон. На томукінці проводу якийсь чоловік сказав, не представившись: «Знаємо, що ви молодий і сміливий редактор, тому передали вам сенсаційніматеріали для публікації. Вони знаходяться, запишіть, будь ласка, у камерісхову залізничного вокзалу, номер кабіни ____, код ____...» Розмова нацьому обірвалася… Я ледве встиг усе записати…
Що було робити? Після десятилітькомуністичного затишшя в Україні тоді бурхливо розпочинався справжній розгулбандитизму і вседозволеності, вже лунали вибухи і звучали постріли. Зрозуміло,що їхати на вокзал і відкривати скриньку було б просто безглуздо і вкрайнебезпечно. Тим паче, що ми якраз опублікували тоді цілий ряд матеріалів протиперших зародків молодої мафії і злочинців. Редакції і мені особисто уже погрожували.Тому забирати матеріали зі схованки самим було вельми ризиковано.
У мене на столі, ще з часів, коли«Правда України» була головною газетою попереднього режиму залишалася «сотка» -урядовий телефон прямого сполучення з усіма найвищими посадовими особамидержави. Він зв’язував з абонентом через набір лише трьох цифр (№ мого телефону,до прикладу, був – 150) - хоч би з главою держави, зі спікером парламенту,різними міністрами. В акуратній книжечці з красивою червоною цупкою обкладинкою звставними сторінками на роз'ємній металевій пружині, які регулярно мінялися, бо ж керівники вищого ешелонувлади постійно з'ялялися нові й нові, СБУ присилала кур'єрскою поштою свіжо віддрукованіаркушики, завбачливо забираючи старі, позаяк саме вона відповідала за цей зв'язок, я відшукав телефонміністра внутрішніх справ, і тричі крутнув диск телефона з гербом. Трубку тутже підняв Андрій Володимирович Василишин. Я йому коротко переповів ситуацію, вяку ми потрапили. Він заявив:
-Ні в якому випадку не їдьте на вокзал самі, не посилайтетуди своїх людей. Я зараз пришлю вам підмогу…
Через деякий час прибуло двоєосіб у цивільному. Представились полковниками міліції. Разом із нашимпредставником виїхали на центральний вокзал столиці.
Як розповідав наш колега потім,міліція очепила камеру схову, вивела звідти всіх людей. Відкрити скриньку ідостати звідти послання нам взявся старшина міліції. Всі керівники операції сховалисяза стінкою, а він ввійшов до зали і почав через паузи вигукувати:
-Підійшов до скриньки… Набираюномер… Замок спрацював… Відкриваю дверці… У камері лежить сірий пакет стандартуА-4… На ньому навхрест наклеєно назву газети – «Правда України»… Дістаю… Уконверті чотири аркуші машинопису… Більше нічого… Несу…
На трьох з хвостиком листках, безпідпису, було викладено історію того, як начебто група осіб, з числа представників законодавчої і виконавчоївлади, керівництва Національного банку України, буцімто в супереч логіці іздоровому глузду, почали підготовку до випуску української національної валюти –гривні в Канаді, на фабриці «Канадієн-Банк-нот», яка не мала для цьоговідповідних ресурсів, і перш, ніж запустити лінію, підприємству потрібно ниніспорудити за наші гроші відповідне виробництво. Уряд Канади на ці потреби відкрив кредитнулінію Україні у 50 мільйонів канадійських доларів, котрі з часом доведеться повертати.Ставилося питання: чому ми свій монетний двір будуємо не в Україні, а заокеаном? Тут же говорилося і про те, що є і значно простіший, дешевший спосіб виготовленнянаціональної валюти, здається, в Італії, якщо так швидко потрібна нашанаціональна валюта. Але справу мовбито осідлали представники національно-демократичногокрила парламенту, котрі були тоді при владі у Верховній Раді, які з усіх силпроштовхують лише канадський варіант друку грошей, абсолютно не вигідний, багатозатратний.Для цього там створено спільне україно-канадське підприємство, котре очолилалюдина, котра до цього працювала на фірмі… з очистки води…
Звичайно, що друкувати все це,без відповідної перевірки фактів, викладених у листі, не можна було. І томунаступного ранку я вже зустрічався з посланням у руках із першим заступникомголови Національного банку України. Він уважно перечитав усе, подаючи меніаркуші сказав:
-Усе відповідає дійсності на стовідсотків. Мені нічого ні спростувати, ні добавити… Але ж ви повинні уже зараз знати:якщо опублікуєте, це буде вибух неймовірної сили… Я навіть не можу передбачитинині, чим це все закінчиться…
Я запитав:
-Якщо виникнуть судові процеси,ви в суді повторите ці слова, які щойно сказали мені, як фахівець і один знайперших керівників Національного банку України?
-Обов’язково,- була його тверде запевнення. – І несумнівайтесь…
-У такому разі, якщо ваша ласка,напишіть унизу своє прізвище, свою посаду і розпишіться, - я знову простягнувйому чотири злощасних аркушики паперу. Моя рука на якусь мить зависла уповітрі, він, напевне, розмірковував, як йому учинити, за тим обережно узяв цю «бомбу»,і на нижньому листі учинив свій розмашистий підпис. Під ним вивів прізвище іпосаду. Ще за мить вище свого підпису написав: «Ознайомився». Поставив число – «14.02.1992року». Мій візаві при цьому дістав із стола свою візитівку і подав усе разоммені. Це була моя гарантія того, що фактаж перевірено, що я на свій ризик, якголовний редактор можу надзвичайно резонансний матеріал публікувати. Якщо,звісно, не побоюся наслідків оприлюднення таємниці, котру як зіницю ока оберігаютьті, хто з усіх сил проштовхували проект у дію. Або порвавши, викинути до корзини ці папірці,звичайно ж…
Такі ось банкноти, які за вартістю свого виробництва сягали, здається, долара США, виготовляла для нас Канада. Дуже важко було доставити її моярми-океанами до України з того кінця світу.
Пізно увечері в друкарні япідписав наступний номер у світ, взяв із собою півсотні примірників газети іпоїхав на Хрещатик, 26. На прохідну Національного радіо. Я тут повторюсь, можливо,ще раз скажу, що тієї пори, 26-ть років тому, Україна починала кожен свійтрудовий день з прослуховування випуску новин радіо. Не телебачення, не зперегляду новин в Інтернеті, як зазвичай робить це багато людей тепер, а саме зранкового випуску новин радіо. Він тривав, здається, 50 хвилин, але колеги моїзробили їх настільки насиченими, привабними, цікавими, що те привертало увагубільшості мешканців держави. Попередньо я дізнався, що 15 лютого, на Стрітення,випуск буде вести добре відома уже Алла Мазур. Розшукав її. Сповістив, щоввечері передам газету з сенсаційною новиною. Вони відповіла:
-Залишате на прохідній кілька номерів, я подивлюся…
До самого вечора була таканеймовірна колотнеча, що як згадаю, мені аж нині серце починає активніше працювати.Скільки ж було різноманітних дзвінків – від величезних похвал за сміливість, довідвертих погроз. Увечері я відімкнувши усі телефони сидів дома і дививсявипуск телевізійних новин. Враз показали молодого і ще зовсім юного на ційновій для Україні посаді Президента Леоніда Кравчука, якого обрали на цей пост лишедва з половиною місяці тому. Кореспондентка його запитала: «А як тепер усе буде після сенсаційної публікації «Правди України» проспорудження нашого монетного двору чомусь у Канаді, а не в Києві?» Главадержави відповів:
-З цим має розібратися, все з’ясувати Верховна Рада. Для цього їйпотрібно створити тимчасову слідчу комісію, як те передбачено її регламентом,- була його спокійна відповідь.
Так я уперше в житті, та й,мабуть, усі інші громадяни України також, почули це дивне словосполучення – тимчасова слідча комісіяВерховної Ради, новий Конституційний орган...
Таку комісію очолив тоді першийзаступник голови Верховної Ради Василь Дурдинець. Ой же ж потягали вони мене потому своєму, даруйте, органу… Допитували декілька разів. Викликали двохполковників МВС, котрі організовували вилучення пакету з камери сховузалізничного вокзалу. Все зводилось до того, що шукали, як я зрозумів, тих, хтовиніс сміття з хати.
Усе закінчилося доволі несподівано.Уже й не пригадую, чи то закінчилася каденція Верховної Ради, чи її достроковорозпустили. Справу, казати б, просто покинули посередині дороги з розв’язанимишнурками, так нічого не вияснивши. Прийшлинові народні депутати, а що їм до того, чим займалися попередники. А мені кончехотілося докопатися до істини. І тоді я написав ще одну статтю про те, якзатиралася справа членами тимчасової слідчої комісії Верховної Ради. Додав тудидещо з того, про що дізнався після одного вечірнього дзвінка з телефона урядової«сотки» за номером 666. Знаєте, хто мав такий номер тоді? Ви можете неповірите, але число Звіра, Диявола, Сатани носив № телефона голови Службибезпеки України. (Смішно, чи не так!) Тоді ним працював Євген Марчук. Ось він івідкрив мені ряд подробиць цього сумнівного проекту. Щодо дороговизни, невигідності доставки валюти кораблями через весь світовий океан. Гривня відтак за вартістю перевершувала навіть долар США, здається.
Стаття називалася «Гангренасовісті». Це був ще один потужний вибух на Печерських пагорбах, який привів достворення нової тимчасової слідчої комісії парламенту. Власне, нової за складомнародних депутатів, яка продовжила почату їх колегами справу. Дуже скоровиявилося, що до цього проекту замішані багато осіб з верхівки тодішньої влади,і одного дня Верховна Рада проголосувала: справу про друкування грошей номіналом«одна», «дві», «п’ять» гривень у Канаді… засекретити. Було заборонено будь-щописати, згадувати про це у відкритій пресі.
Цей режим таємності існує й донині. Хоча, звичайно, все це повний абсурд, оскільки громадяни держави завждимають право, повинні знати, куди витрачаються кошти з їхніх податків. Адже цей «канадськийпроект» обійшовся країні у 50 мільйонів канадських доларів! І тепер, коли вУкраїні є свій монетний двір, вся грошова маса друкується лише в Україні, колидавно вже зносилися мілкі банкноти канадської селекції, які взагалі тут можутьбути секрети?! Через понад чверть століття! Нехай би хто нарешті прозвітував,або бодай розповів, пояснив українцям, яка така нагальна необхідність була в 1991-1994роках спорудити, обладнати лінію для виробництва українських грошей не у Києві,а в Отаві. Але хто переконає нинішніх вождів Верховної Ради, що бодай сьогоднітреба це оприлюднити?
З думкою про цей старий ібезглуздий секрет і зустрічаю уже котре Боже Стрітення…