Коли б не прозвучало це оповіщення у динаміку приміськоїелектрички: пораненьку, в полуденок, у повечірню сутінь – «Наступний - «Сорочийбрід!», я мимовільно липну до вікна. Всемене пориває вийти з вагону тут же і пройтися за кілька старезних приміщень приколійногоґаздівства, за кущі та дерева зупиночного пункту, котрі затуляють виднокіл, абирозкумекати для себе: хто й чому так поетично і загадково назвав цю чудернацькумісцину. Тут, здавалося б, на під’їзді до Фастова, мали б бути і ставки-озера, і пташинігнізда-кубла по деревах. І порхання стрекотливих, довгохвостих птахів, якіходять у брід через заплави. Одначе все це просто мої фантазії на пояснення романтичноїназви зупинки при чугунці. А розгадку знайшов у творі українського письменникаБориса Антоненка-Давидовича «2х2=4?». Без малого дев’яносто років тому віннаписав: «я люблю українські залізниці зкумедними назвами станцій… Де ще ви знайдете отакий «Сорочий брід», що на ньомуні сороки, ні броду…»
Я теж боготворю шукати розгадки життєвих історій з допомогою літературнихтворів. Ось минулими вихідними взяв до рук і не міг відірватися дві доби від записок зі щоденника майжестолітньої давнини (стосуються подій 1919-1920 років) хорунжого Українськоїгалицької армії (УГА) Володимира Левицького. Молодшого офіцера, якому на час створеннязаписів тільки виповнилось двадцять літ: народився 1 січня 1899 року. Книжка,думаю, мало кому відома, а тим паче читана ким. Для мене ці спогади були цікавиминасамперед тим, що вони повідували, як Галицька армія опинилася на Поділлі, яквоювала начебто з Денікіним, а потім стала союзником білогвардійськогогенерала, годувалася з його рук, а особливо ж це – що змусило гордих галичанпіти на співпрацю з більшовиками, нашивати під тризуби червоні ганчірки,запроваджувати в своїх військових частинах посади комуністичних комісарів, наякийсь час взяти поганську назву ЧУГА – Червона Українська Галицька Армія?Повірте, усе надзвичайно цікаво.
Зперших сторінок твору, попри все, у мені проснувся просто таки юнацький запал –звірити маршрути просування долі хорунжого Левицького по стежках-доріжках моєїрідної Вінниччини, котру свого часу, працюючи в тамтешній обласній газеті, гетья сходив-з’їздив. Уявно пройти услід за автором спогадів, майже через шістдесятліт (!) після уважного, як письменника, галичанина. Коли він описував окремінаселені пункти, хто і з якого боку наступав, де була організована оборона,звідкіля вівся наступ, то мені все це легко було уявити, бо в багатьох тих місцяхя бував. Подекуди й не один раз.
Молодийгаличанин (родом з-під Коломиї) у деталях відтворив страшенну біду тієї пори -як їхнє добровольче військо безпощадно косив смертельний тиф. І сам хорунжий,до речі, був уражений цією, тоді майже не виліковуваною болячкою, але на щастя залишивсяживим. Видряпався від смерті у Вінницькому шпиталі, з тифозного бараку.Прочитавши ці спогади учасника бурхливих подій, я ще раз прийшов до того висновку,що, як мені видається, та вразлива епідемія виникла була не сама по собі.Боюсь, що боєздатна, високо організована, українська патріотична армія галичанстала об’єктом біологічної атаки більшовиків. Бо, напевне, ніде в світі такжорстоко одна хвороба не винищила здорових і обережних вояків, як на початкуминулого століття учинив це висипний тиф щодо жертовної УГА. Ось коли вперше,як мені видається, поганська московія почала гібридну війну проти українців.Біологічним модусом. Уявіть собі: тільки в Українській Галицькій армії відвисипного тифу вимерло у муках понад десять тисяч осіб! Але, на жаль, і через сто літ ніхто не хочедослідити цю проблему.
Якописував Володимир Левицький шпитальну дійсність, за добу у їхній семимістнійпалаті в середньому мінялося п’ятеро пацієнтів. Такою жахливою була«працездатність» «молотарки епідемної смерті» на межі 1919-1920 років. Буквальноодиницям вдавалося вистояти проти гарячки, яка буквально знищувала міцних ікріпких як дубів вояків.
Узаписках хорунжого читаємо: «СотникМелько, що так дуже боявся тифу і зі страху перед зараженням утік зхірургічного відділу до міста на приватну кватиру, вже небіжчик. Вчора йогопринесли сюди, а на рано тільки труп, і то зовсім голий — все обчистив якийсь„лапайдух", не здаючи собі справи з того, що й завтра така ж його доляжде. Тиф не пощадив і команданта лічниці (керівника шпиталю – О.Г.), полковника Ямполєра, котрий, незважаючи на старанні заходи дезінфекції та санітарії з боку nopучника Нагляка, не витримав критичного моменту і помер. Поручник Нагляк – цейдобрий дух, правдивий опікун, невтомно день і ніч несе свою вахту у шпиталі,надає геройську поміч конаючим Героям Галицької Землі…»
Висипнийтиф валив і молодих, і старших віком, не вибираючи ні статусу, ні рангу людей.Одного дня автор занотував свою бурхливуемоцію з приводу смерті в сусідній палаті, буквально за стінкою від нього,тридцятилітнього поручника Миколи Євшана-Федюшка (1889-1919 рр). Галичанина,родом із селища Войнилів Калуського району Станіславщини (нині –Івано-Франківщина). Була це вельми оригінальна, унікальна особистість. Нанього, його виняткову працездатність, уміння творчого аналізу, свого часу ще у Львові звернув увагу МихайлоГрушевський. Тоді він особисто прилаштував цього бідового хлопчину одночасно знавчання у Львівському університеті на роботу до наукової бібліотеки Науковоготовариства імені Т. Шевченка (НТШ). Через деякий час Микола Федюшко, котрийдоволі часто свої публікації підписував прізвищем-псевдонімом Євшан, став секретаремНТШ, а згодом і особистим секретарем М. Грушевського. За якийсь час відомий історик,голова Центральної Ради Української Народної Ради став чи не повністюорганізаційно, документально залежний від молодого, так би сказати,джури-науковця. До того ж, у своїх тридцять літ він в українській літературітого часу виплекав собі ім’я одного з наймудріших літературних критиків. Йоготворчі аналізи завжди відзначалися оригінальністю викладу, формою і змістомподачі матеріалу, а наймудріше – об’єктивні та винятково доскональні.
Євшанблискуче перекладав твори з німецької, італійської, польської, чеськоїлітератур і через кращі з них прокладав шлях України в Європу. Не зважаючи насвою молодість, завдяки блискучим літературно-критичним працям був добре знайомийз Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Ганною Барвінок, Ольгою Кобилянською,Василем Стефаником, Осипом Маковеєм та іншими знаменитостями того часу. Заполітичним ухилом - був переконаним прихильником Західно-Української Народноїреспубліки (ЗУНР). Неодноразово відзначався особистою мужністю. Якось, доприкладу, в Журавиці (біля польського Перемишля), де служив у війську,організував арешт усього офіцерського складу поляків. Полк під орудою поручникаМ. Федюшка тут же склав присягу на вірність ЗУНР. Хто б ще подібне мігдозволити собі?
Навітьуже погано почуваючись перед тим, як потрапити до шпиталю, Микола Євшан взявучасть у величезному мітингу в Вінниці, на який зібралися і вояки УГА, імісцеві жителі. Відзначалися чергові роковин ЗУНР. Сталося це 31 жовтня 1919року, що, зверніть увагу, менше ніж за місяць до смерті поручника. Федюшковиголосив знамениту свою промову «Великі роковини України», яка й по нинівельми актуальною.
Ужев шпиталі, борючись з приступами задухи і високої температури, ВолодимирЛевицький прочитав знамениту книгу М. Євшана «Під прапором мистецтва». Чим мігдопомагав побратиму у тифозному бараці. З твором у руках він прощався у коридорі над тілом згорілого у гарячцістаршого побратима… Було це 23 листопада 1919 року.
Нинішні вінничани навряд чи знають, що у кінцілистопада 1919-го у їхній землі, (на горі за колишніми казармами), як стверджуєхорунжий Левицький, поховані тілесні останки талановитого аналітика з українськоїісторії та літератури, незрівнянного критика того часу, перекладача МиколиЙосиповича Євшана, з родини Федюшків. Поручника УГА. Особистого секретаряМихайла Грушевського.
Переборовшитиф, Володимир Левицький повернувся до служби у рідній Галицькій армії – другийкурінь, восьма бригада, третій корпус. Галичани на Поділлі і далі воювали зденікінцями і більшовиками. В своїх щоденниках, озаглавлених «Останній акттрагедії Галицької армії», він описує шлях підрозділів по нинішній Вінниччині.Вступ і перебування в селищі Погребище, селах Андрушівка, Оратів, базування вселах Кожанка, Кошлани. Там вояків УГА очікували не просторі, комфортабельнівійськові казарми, а влаштування на постій до бідових хат українських селян. Галичанинхорунжий описує добре загалом, привітне, іноді навіть вельми щире ставленнямісцевих мешканців до західняків. Подоляни загалом гостинно вітали українськихвояків у своїх домівках, сердечно ділилися власними набутками з прибульцями. Можливо,вони бачили в УГА своїх захисників. Перед цим на Погребище, приміром, налетілаорава отамана Зеленого, яка влаштувала тут справжній єврейський погром,«пощипала» набутки окремих заможніших селян. Під шумок банда остаточно почистилапречудові палати фільварку графа Адама Адамовича Ржевуського – рідного братаЕвеліни Ганської, яка свого часу вийшла заміж за Оноре де Бальзака.
Тутже, 2 листопада 1919 року, хорунжий Левицький записує: «Село Погребище причепилося, як це звичайно на Україні буває, домістечка; однак само село дуже бідне й опущене. Причиною цього є виріб селянамисамогонки зі збіжжя й картоплі, котра розпивається до нестями. Це має у собіподеколи жахливі наслідки і часті бійки до ќрови (вчора порізали одного),аморальне життя та крайня матеріяльна нужда. Це останнє видно особливо повнутрішнім уладженні хат, що крайньо занедбані та брудні…»
3 листопада пополудні покидаємомістечко Погребище і попри села Василівку і Плисків, в якому над рікою вузбіччю є велика цукрівня, приходимо до села Андрушівка. І курінь нашої бригадизробив тут побір 60 місцевих хлопців.»
Авторзауважує: «Це велике село. Усе в густиховочевих садах. Має воно гарний вигляд серед густих фруктових дерев, овочевихгородів. Буйно родючі сливові сади дають населенню значний дохід… Симпатично донас настроєні селяни, пригощають чим можуть…»
«4 листопада їдемо через селоКожанку, в якому обідаємо, прямуємо до села Медівка Липовецького повіту, дезатримуємось на декілька днів… Ми натрапили на гарячу пору сільських весіль,які почалися в Медівці. Весільні торжества тут традиційно відбуваються упродовжп’яти діб. Хто бідніший – вдовольняється трьома днями. Але всім хочеться гулятимайже тиждень. Цікаво, що під час весільних свят тут водять хороводи. А загаломя зібрав цілий опис усіх подій на цій подільській оказії. Колись опишу…»
«У церкві завжди, - зауважує автор,- повно людей… Війна, але народ співає. Вийдеш ввечері на вулицю, а з одногокінця, то з іншого чути гарну українську пісню… Наші вояки весело почуваютьсясеред місцевої молоді».
«8 листопада вирушаємо далі…Минаємо села Малу Растівку і Мервин. В останньому є розбитий старий фільварок.На двірськім полі за селом знаходиться старий стовп з польським написом, датований1733-ім роком. Біля нього великий дуб, тепер великий, посаджений колись дідичемцього села. Минаємо станцію Оратів, на якій стоять поїзди нашого галицькогоетапу, будь-якої миті готові у дорогу… Після короткого перепочинку поблизустанції Оратів, проходимо мимо села Кошланів і наближаємося до села Кантелина,де маємо заночувати (нині це Іллінецький район Вінниччини- О.Г.)…»
Іось вельми цікавий запис від 9 жовтня 1919 року. Володимир Левицький зауважує,що Кантелина, це багате і велике село. Одначе дуже швидко стає зрозуміло, що йогонаселення доволі вороже налаштоване проти республіканської і загаломукраїнської влади. Йому зовсім не до шмиги вояки УГА, котрих з великою неохотоюприймають під дахи. Фактично з принуки. Читаю: «Це тип людей багатіїв, що хочуть повороту царського режиму. З неутаєноюрадістю надіються на швидкий прихід денікінської влади. Відверто радіють зтого, що все активніше чути громи фронту, який насувається на ці краї, а мирухаємось на південь, відступаємо…»
ХорунжийУГА підкреслює: «Це перше село, якевиразно заявилося на нашому похідному шляху за різкий поворот до старогорежиму. Причина цього – заможність селян та страх щодо нової української влади,при якій, напевне ж, можна втратити свою кревну землю. Годі переконати хазяїна,в якого квартирую, що українська влада не відбирає землю в селян. Він не віритьмоїм словам, постійно покликується на політику центральної влади в Києві, яказа головування Винниченка внесла проект повної соціалізації України … Це йогозовсім не влаштовує…»
Авторпише, що мешканці цього села здебільшого високі, статні чоловіки. Більшість - простокрасені, як з картинки. І всі – один в один. Звідсіля завжди молодих і дужих чоловіківбрали служити в царську гвардію. На набір приїздили безпосередньо з Петербурга. І вони, ці парубки, напевне б, гарновиглядали в українському війську. Але майже всі як один, за винятком сільськоїголоти, котра об’єдналася в комітет бідноти, швидше б сказати – босоти, котра чекаєтого, аби порівно поділити всі довколишні ґрунти, настроєні агресивно протиреволюції, наступних змін в суспільстві, за які воює, життя кладе на плаху часуУГА. І як виправити ситуацію, зрозуміло ж, юний хорунжий не знає. Так ізізнається в своїх записках.
Алев кінці розповіді про цей населений пункт приводить такий промовистий аргумент.На ранок стало відомо, що тієї ночі, з 9 на 10 жовтня 1919 року, з селаКантелина, обминувши дозорні пости УГА, в бік наступаючих військ генералаДенікіна втекло восьмеро молодих людей. Вони не бажали служити в українськійармії, хотіли стати білогвардійцями…
Такіяскраві і правдиві картинки стану подій, настрої людей довкруги походуГалицької армії Поділлям пан Левицький демонструє зі сторінки у сторінку. Осьуже оповідь торкається і тих сіл, котрі я колись сходив своїми ногами.
«15 листопада виїжджаю підводою зГнівані до села Потоків (15 верств), де квартирує наш курінь. Дорогою минаємосело Ворошилівку, знаменитий тут населений пункт. Його дядьки якось стріляли поукраїнських військових. Таке у них ставлення до всіх військових, які відступалиі були ослаблені, залишилися без помочі регулярних частин. Щоб поживитися. Ворошилівка – це велике село, замешканенеспокійним елементом; після упадку царизму та демобілізації вже революційнихросійських військ, проголосила себе самостійною так званою «Ворошилівськоюреспублікою». Так на їхній печатці написано було, мені показували. Ця«республіка» довго не признавала нікого, до тих пір, зрозуміло, поки в їхніхкраях не було надійної військової сили. Населення за цей час озброїлося. Ще йпо сьогодні дядьки гордо згадують, як втікали від них «германці й угорці»,покидавши зброю та свій багатий реманент, награбоване…
Минаю с. Рижавку, союзницюВорошилівки, люди якої також вороже виступають проти всіх відступаючих військ.В селі місцевий фільварок розібраний зовсім місцевими дядьками. Перед тимкілька днів приїхали було підводи наших частин, щоб забрати рештки деревини зрозгромленого фільварку для кухні, однак озброєні місцеві чоловіки не далиуламків лісоматеріалу: «це наше іменіє…»
Тутмаю зробити уточнення і, так би сказати, осучаснений коментар.
Зауважу,що Ворошилівка, ніяк не, приведи Боже, похідна назва від ленінця Ворошилова. Історіязначно глибша, стосується вона часів давньої козаччини. Начебто, жили тут,службу несли з охорони людей і їхньої маєтності від набігів татар давні козакиВороша і Шило. Дуже вправні були молодці. Татарва боялася їх і обходила цімісця стороною. Ось імена цих лицарів і уплелися в назву поселення…
Менів цьому селі довелося побувати 1994 року. Тоді мої односельчани в сусідньомурайоні висунули мене кандидатом у народні депутати України по Шаргородськомувиборчому округу. До його складу входило два сусідні райони, вище поіменованийі – Тиврівський, до складу якого і входить село Ворошилів. Коли збиравсянавідатись в цей населений пункт, знаючі люди казали: «Туди можна й не їхати.Там проголосують, як влада скаже. Нікого не послухають. Народ дуже капризний…»
Приїхаввранці на тракторну бригаду колгоспу. Бригадир зібрати людей для зустрічі зкандидатом у народні депутати відмовився на відріз. «Ми уже зустрічалися зодним… нам досить одного…» Дядьки почули його думку – усі у розсипну… Точно такеж сталося і на тваринницькій фермі. Голова сільської ради, забачивши мене здовіреними особами, сів в авто і буквально втік. А один місцевий сільський чоловічок,оглядаючись, щоб хто не побачив нашого спілкування не почув розмови, повідав:
-Щови дивуєтесь… Та вони вже всі хабарі взяли від чоловіка, за котрого будутьголосувати, бо так районне і сільське начальство сказало…
-Неможе бути…
-Єйбо-сєйбо,- піддакувала йому худенька, зморщена від часу прожитих років жіночка, що тежбула присутня.
-Іякий же хабар вручили? – запитую.
-Ажінкам видали по гарній терновій хустинці. Чоловікам - по кашкету…
Чоловікдля переконливості зняв з голомозої голови новенького картуза. Покрутив ним перед мною. Мовляв, полюбуйся…Справді, це було щось загалом жахливе і мало пристойне. Але в селі якраз такеносять.
-А-а,нехай буде, - видавив на виправдання із себе мій візаві. - Буду голосувати чи не буду за нього, але все жне купляти…
Якви гадаєте, хто переміг на тих виборах? Та, звичайно ж, той, хто уповив головивиборців у своє вбрання. Бо ж усі на вибори йшли у тернових хустинках та унових кашкетах. Повне безголов’я, але всі тоді були задовлені…
Тількиж чи побагатшав від того мій рідний край? Думаю, що ні. Бо невдовзі той депутатвиявився у числі тих, хто складав основу злодійської бригади Януковича. Йомупотрібні були нові гроші на капелюхи для виборців, а їх чесно не заробиш…
Рухаючисьмоїми рідними краями услід за пером хорунжого Володимира Левицького, я зтрепетом у душі прочитав, що їхній курінь завітав до села Горишківці. Подумалося: «Знову ця моя Горишківка…»
Ценевеличке село загубилося між подільськими лісами і садами, розмістилося закілометрів 16-17 від мого рідного Джурина. Від наших хат воно розташувалося убік станції Вапнярка. Десь у класі сьомому, а, можливо, і восьмому я з запоємпрочитав повість Михайла Коцюбинського «На віру». Чудовий і вельми виразнийтвір. В ній мене подивувала і вразила одна місцина, один особливий абзац. Осьвін:
«Явдоха, - написавМихайло Коцюбинський, - почала оповідати,яке чудо недавно сталося в Горишківці. У тому селі жив один чоловік та мавчетверо дітей; діти єсть, а годувати Їх нічим, бо звичайно у переднівок рідкохто має свій хліб, а у того чоловіка й скибочки не було. Ото як докучило йому,що діти пищать їсти, він ухопив ніж та хотів їх порізати з тої розпуки… А дітий просяться: «Не ріжте нас, тату, ми будемо спати до нового хліба…» Полягалипокотом на печі та й поснули. Сплять день, ба сплять другий. Вже томучоловікові й моторошно, вже й будить їх, а вони сплять, як мертві… Вже й острахузяв того чоловіка, почав він богу молитись, а діти сплять. Пішов до попа,найняв молебень, нічого не помагає… Пораяв хтось тому чоловікові піти у Київ,До святих печер; от він і пішов, а діти сплять і досі… Ох, боже наш, божемилосердний! Тяжкі гріхи наші перед тобою!»
Янастільки був вражений прочитаним, тим, що подібне відбувалося, як повідомленописьменником, у Горишківці, що одразу почав штурмувати своїх домашніх, чи нечули вони бува що про цей випадок. Мати відповіла, що це, мабуть, якась казка,тітка Сандра, мамина сестра, котра любила оповідати мені подібні історії, тежзаперечно хитала головою. До вчителів я не міг звертатися, тому, що вони у насбули такі, що, здається, книжок взагалі не читали. Ще піднімуть на кпини передкласом. А там нікого література взагалі не цікавила. І це, повірте, не вигадка,а суща правда.
Тієїосені мені нарешті купили велосипед. Батько з матір’ю рано викопали картоплю нагороді, найняли машину і весь урожай завезли на продаж до Кишинеу. Молдованидуже любили нашу вінницьку бульбу. Реалізовували її батьки на тамтешніх ринкахцілий тиждень. А звідтіля привезли справжнє чудо – велосипед. Ні-ні, не традиційноговиробництва харківського заводу «Україна», який мали вже чи не всі наші хлопці,а щось особливе. Мав він світло-брунатий з кремовим відтінком колір, на такий іще кажуть – бежевий. І були внього особливі ручки на кермі – рожеві. Чимсь схожі на щойно очищені морквини, алетільки значно яскравіші Це було щось неймовірне – розмальоване чудо! Ні я,ніхто інший з моїх знайомих хлоп'яків нічого подібного не бачили, і це бувпросто шик. Кожен пацан, навіть окремі дорослі, просили покататися…
Ядавно вже розвідав у сільських водіїв, як від нас добиратися в Горишківку,котра згубилася у крутосхилах Поділля, в стороні від трас і битих трактів.Потрібно було від моєї хати Голинчинським яром промчати кілометрів п’ять долісу. За віковічними деревами з’явиться село Голинченці, де я вже колись бував:ми там грали у футбол на першість району. Від них податися на хутірПетровського. Звідти знову через ліс… А за ним уже розпочнеться роздоллягоришківських полів і лук, що належать до сусіднього району.
Щомав я там виясняти? Звичайно ж, дізнатися чи справді був у селі такий випадок,який описав його Михайло Михайлович Коцюбинський? Мали ж би люди про це щось знати,говорити поміж собою… Якщо нічого не довідаюся, то хоч би побуваю у селі прокотре писав такий славетний письменник…
Якогосьнедільного дня, згодивши такого ж як і я пастушка Васю Гавазюка, аби вінприглянув за моєю коровою і пригнав її на обід, напоївши в річці, я фактичновикрав із дому велосипеда і щодуху дременув у бік Голинчинець. Спершу все йшлочудово. Як не лячно було самому, промчав по-під дубами прастарого лісу, всусідньому селі розпитав дорогу у якоїсь привітної жіночки на Горишківку. А навиїзді із їхнього села моє заднє колесо враз затарабанило…
Однеслово, шина вхопила іржавого вухналя. Він безсоромно, зробивши свою чорнусправу, випав тут же з неї на дорогу, а я гірко розплакався. Йти назад черезліс мені було страшно… через примітний бежевий колір велосипеду, через рожеві принадніручки на кермі, які зривали очі всім, особливо старшим хлопцям. Я за порадоюодного доброго голинчинського дядька, котрому щиро під його тином розповів просвою біду, свого спішеного коня з ушкодженим колесом повів через поля досусіднього з Голинчинцями села Вербівки, котра впритул з іншого боку межувала з моїм Джурином, і кудими іноді влітку бігали купатися на став з великим млином.
Аісторія ця завершилася так. 1986 року я почав працювати власним кореспондентомобласної газети «Вінницька правда» по південній групі районів, у тому числі іпо Томашпільському. Якось у справах перебував у колгоспі села Колоденка, щопоруч із Вапняркою. Головою правління колгоспу тоді трудився молодий, симпатичнийчоловік - Микола Яровий. У тамтешній місцевійбібліотеці взяв я повість Михайла Коцюбинського і зацитував йому абзац, з якимви, друзі мої читачі, ознайомилися вище, розповів, як хлопчаком з іншого краюГоришківки добирався до того заповітного для мене села. Він ураз пройнявсямоєю щирістю, цікавістю до абзацу Коцюбинського, ухопив мене за руку Микола Васильович, і зовсімпо-хлопчачому, з веселими іскорками в очах, каже:
-Ну,поїхали в Горишківку. Це ж зовсім недалеко, через поля Поговоримо з людьми. Можей справді хто і щось пам’ятає. Я теж хочу бути при цьому…
Іось ми уже їдемо тихенько по геть древньому, якомусь вельми архаїчному селу.Всі тини з лісового матеріалу, на них повилазили молоді гарбузи і огірки. Та йхати, здається, теж були здебільшого дерев’яні. Буйно цвіли на городах соняхи імаки. Всі межі густо позаростали коноплею. Обійшли ми з книжкою всю сільськувладу, учителів. Я вже, здається, не читав текст, а на пам’ять його цитував.Усі, хто послухає, дивуються:
-Щоневже так і написано – «що це сталося в Горишківці»? А ну, покажіть…
-Можливо,це не в Коцюбинського написано, бо ми ж би почули про таке?
Поїхалидо найстарших діда і бабці у селі.
-Діду солом’яному брилі, геть пропахлий медом, бо знаменитий пасічник, послухав мійчерговий виступ і каже:
-Вимашинкою своєю катніть у село Жолоби, вони тут недалечко, там живе мій другВасиль, також пасічник, він штири місяці старший від мене. Може він щопригадає, а я про таке ніколи не чув…
Абабця, було їй уже за дев’яносто літ, усе життя вчителювала та й сказала:
-Думаю,що Коцюбинському просто сподобалася назва нашого села. Він тут недалеко, уЛопатинцях Шаргородського району вчителював. Бо вся повість його – творчавигадка. Так що хлопці не паліть колгоспного бензину задарма…
Цюісторію я запам’ятав на все життя.
(Далібуде).
На знімках: ХорунжийУГА, сотник УНР, доктор філософії ідоктор богослов’я, піонер запровадженняукраїнської мови в богослужіння, священник, соратник Митрополита Василя Липківського,автор спогадів про похід Української Галицької армії по Поділлю – Володимир Левицький; МиколаЄвшан-Федюшко – особистий секретар історика і політичного лідера українців МихайлаГрушевського, знаменитий літературний критик початку двадцятого століття,поручник УГА, жертва епідемії висипного тифу, похоронений у Вінниці 23листопада 1919 року.