Уся історія моїх благосних стосунків із привітним колективомбібліотеки імені Петра Панча міста Києва (розташована на вулиці ВеликійВасильківській, 90) почалася з однієї невеличкої публікації у Фейсбуці. Тоді поштивийбібліотекар із солідним досвідом роботи на хвилі стосунків «читач – письменник» Наталя Іванівна Недбайло передала мені «публічногопривіта», як пошану за мою книгу «Постаті з вирію». Видана вона, як переможецьконкурсу на кращий літературний рукопис серед членів Національної спілки письменниківУкраїни, мешканців столиці 2016 року (зайняла перше місце серед представленихна конкурс 86 творів) на кошти Київської міськдержадміністрації. (Осьдокументальний доказ цього - http://dsk.kievcity.gov.ua/files/2016/8/4/Protokol3-vytiag-VR-DSK-KMDA-04082016.pdf ).
Самечиновники муніципалітету завітали до бібліотеки Петра Панча з опитуванням, а якаж видана їхніми стараннями, передана до бібліотеки книга знаходить найбільшийвідгук у серцях читачів. Ось тут і виявилося, що отриманих закладом дві моїхкниги «Постаті з вирію» і є неформальними призерами читацьких симпатій.
Як тут, скажіть, не порадіти письменнику, не відважитись нателефонний дзвінок до бібліотеки, аби подякувати вірним слугам-челядникамкраснописьменства. Але виявилось, що того осіннього дня Наталя Іванівна Недибайлоякраз була вихідна. І вже лише в Різдво у мене випала сприятлива нагодазавітати до бібліотеки Голосіївського району столиці. З’явився я туди не з порожнімируками, приніс «хабаря» - десяток книг мого авторства. Серед них видана 2003року есея «Босоніж по битому шклу» - свого часу вона була своєрідним бестселером,позаяк має підзаголовок «Записки та роздуми опального головного редакторагазети «Правда України». Написана вона в основному у камері Лук’янівськогослідчого ізолятора, куди запроторили мене протиправно за вказівкою особисто Л.Кучми, чий продажний, антинародний режим ми, журналісти ПУ, буквально роздиралитоді своїми сміливими опозиційними публікаціями - в дев’яності роки минулогостоліття. За це, власне, мене й запроторили до в’язниці аж на сім місяців і 24доби, і звідти визволяла мене, дай Боже їй здоров’я на довгі роки життя, особистодоповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен та ще двоє їїколег, депутатів ПАРЄ, котрі, до речі, тоді вперше в історії пенітенціарної системи Україниприїхали безпосередньо до СІЗО. За матеріалами книги, на скільки мені відомо, захищеновже одну кандидатську дисертацію і десятки-десятки дипломів журналістів, позаякдана есея є своєрідним підґрунтям на кафедрах журналістики українськихуніверситетів для вивчення теми: робота редакцій в умовах опозиції до влади.
Приніс я у подарунок читачам бібліотеки ім. Петра Панча івісім книг «Свічка на вітрі», котра за результатами конкурсу 2016 року сталапереможницею Міжнародного літературного конкурсу в галузі літератури тапубліцистики імені Уласа Самчука, як кращий публіцистичний твір. Удостоєнамедалі письменника, якого ще називають Гомером двадцятого століття. (данукнижку можна розшукати за електронною адресою - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/140.pdf).
І як своєрідна та вельми примітна родзинкана торт од мене була книжка «Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця»(2010 р.), котру критики назвали «маленьким українським Декамероном». (Шукайтеїї за адресою – http://ozarinci1.narod.ru/download/zaruchnik-sp.pdf).
Слово за слово в бібліотеці вийшла розмова про стосунки книгозбірніта письменників. Я бібліотекарам Голосіївського району столиці чесно сказав, щопісля однієї події, а коли точніше – 29.10.2016 року, я просто таки не люблю заходидо подібного їхнього публічноих закладів, Боячись наштохнутись на подібне. Тоді я завітав до центральної районноїбібліотеки Солом’янського району. Мені й по сьогодні, даруйте, гидко від того:склалося враження, що потрапив до московітської стайні. Працівники, з якимизустрівся там, усі без винятку спілкувалися мовою нашого віковічного ворога. Моєзауваження про те, що це ж, пані, не В’ятка, не Воркута, не справило на них ніякоговраження: тому, либонь, що це була звичайна форма їхнього співжиття. ("А какая разніца: мипанімаєм і нас панімают?" - почув там). Більше того, бібліотека носить ім’я ФедораДостоєвського. Ну, й нехай собі, звісно ж, носить його, позаяк Федір Михайлович зародинним корінням чистокровний українець! Але для чого в бібліотеці (тієї порипідкреслю!) були всі стенди виготовлені російською, та оформлені ще в пору,коли відбувалися з ’ їздиКПРС. Щоб виявити це, варто було лише приглянутися до них!
Справжнійшок у мене викликало те, що в центрі великого і світлого читального залу, настолі стояв великий портрет (ви можете не повірити, але це, їй-Богу, правда,ніяка моя не вигадка), з якогось великого, лощеного журналу – самого Путлєра.Якщо за кличкою – то підлої Молі. Ви ж не забули? Надпис,зроблений працівниками бібліотеки, пояснював, що на цьому столі зібрані матеріалидо російсько-української війни. Яка новація!!! О-йой-йой!!! Хоч вручайте їм, солом'янцям, Нобелівську премію за цю новелу з життя провокаторів чи москофілів. Якраз тоді, підкреслю, коли на війні замало не щодоби гинуть наші патріоти…
Уявляєте,яке безумство?! Яке скудоумство?! А, можливо, й свідомий виклик українству! І все це у самому центрі української столиці! (Докладніше про це читайте тут - http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/24585.aspx).
Як, скажіть, мені, журналісту, письменнику, було реагуватина подібне? Порвати портрета? Затримають за хуліганство. Припишуть що завгодно.Що, приміром, був напідпитку, хоч незабаром уже виповниться 22 роки, як спритногоне вживаю взагалі…
Невже ж тоді промовчати, як підозрюю, вчинили подібносотні громадян, котрі, звичайно ж, спостерігали подібну картину не один день.Але ж ніхто не відреагував належно – патріотично, по-громадянськи – неспробував змусити працівників прибрати пропагандистське фото організаторамасового вбивства українців на нашому Сході, в анексованому Криму. Скажітьтепер, чим це була не московська стайня в центрі Києва? Звичайно ж, я не мігпройти спокійно мимо цього – негайно написав ряд статей до відомих ЗМІ. Адресиїх публікацій переслав в урядові структури. Для вжиття заходів…
Реакція громадськості була блискавична, дякую, друзі, запідтримку! Саме тоді я отримав і такого листа. Один з авторів писав приблизнотаке. Що ви, мовляв, пане письменнику, репетуєте з приводу цього. Ви ж звернітьувагу, які імена носять бібліотеки цього району української столиці.
Боже ж ти мій, виявляється, і справді, на сайтах цихзакладів культури нашим маленьким читачам аж до тих пір (осінь 2016-го) розповідалося,в дусі ленінізму і московського ортодоксального пропагандизму, про ПавликаМорозова і його подібних псевдо-героїв комуністичної доби. Бібліотеки і досі носилиїх замшілі, випрілі імена. Або ж навіть червоного бандита, активного розстрільникаукраїнців Василя Чапаєва.
Чим я можу зарадитицьому? Звичайно ж, розвінчувальною публікацією. (Стаття про це знаходиться тут,читайте –http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/24716.aspx).
Адреси цих матеріалів япозакидав у персональні комп’ютери міністра культури і його заступників, доприймальної віце-прем’єра міністра В’ячеслава Кириленка, голови міста. Дивіться, мовляв, як вибезглуздо керуєте, панове…
Тількитепер, під час розмови у бібліотеці імені Петра Панча я дізнався, що реакція наті мої публікації були блискавичною. Як розповідали працівники закладу, тодідуже швиденько, буквально в рекордно короткі терміни перейменували дитячібібліотеки столиці на імена українських справжніх героїв, хоча ця справа здійснюєтьсязавжди надто довго, іноді триває й по декілька років. Приємне відкриття длямене, зізнаюся. Cолом'янська районна бібліотека для дітей, яка бато десятиліть носила московіта-убивці Чапаєва, про котру я писав 2016 року, нині назвиається – іменіІвана Світличного. Чи не правда, приємно? Одразу начебто посвітлішало в кожному нашому домі. Переконайтесь самів цьому, будь ласка - http://kievchaplib.blogspot.com/
Ага, значить таки можемо,коли припече. Якби це було не в нинішні часи повної байдужості до всього, владаб давно повідомила, що вона по-діловому відреагувала на критику, ситуацію виправила. А тутя, ініціатор цих столичних змін про все дізнаюся з десятих уст, через рік, і то абсолютновипадково. Не вміємо ми жити чесно, по-українськи справедливо. На жаль!
Менівельми приємно з того, що я фактично виступив ініціатором, можна сказати двигуномдекомунізації назв окремих бібліотек у Києві. Значить не даремне готувавпублікації, псував нерви. Саме псував, чи швидше мені це робили й інші. Думав змовчатипро це, але все-таки скажу, позаяк воно варте уваги українців.
Коливийшла моя перша публікація про московську стайню в бібліотеці імені Ф.Достоєвського Солом’янського району мені почалися… погрози. Мене колись режимКучми арештовував, по підвалах централу безпардонно волочив, але й тоді подібного не спостерігав. Атут, не буду скривати, дехто з відомих письменників та поеток, яких я знаю,написали з натяками… Мовляв, не чіпай Іванну…
Хтотака, я тоді й не знав, пізніше дізнався. Виявляється, це новий, молодий керівник центральноїбібліотечної системи Солом’янського району. Не повірите, але це факт: робочимосідком її є якраз бібліотека імені Ф. Достоєвського. Значить, кожного дня вона персонально віталася з Владіміром Владіміровічем Путіним, чий портрет стояв у центрічитального залу. І їй було, мабуть, від того приємно. Про що далі можна говорити, друзі? За кого вважатизахисничків чиновниці, хоча, до речі, я її ніде навіть не згадав?
Пославя їх усіх захичничків далеко, разом з їхньою пані завідуючою, котра, мовляв, допомагаєписьменникам влаштовувати зустрічі з читачами. Гріш ціна вашим всім зустрічам,якщо на них хоч би яким боком присутній і Путлєр… А я правий тому, що особисто вигнав убивцю українців В. Чапаєва з Києва. Нехай це будь-хто заперечить...
***
А це фото з сайту бібліотекиімені Петра Панча міста Києва. Статтю до його на сайті книгозбірні можетепрочитати тут - http://petropanchlibrary.blogspot.com/
До речі, мою книгу «Постатіз вирію» можна почитати за адресою -http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf