Андрес Слапіньш, якого я добре знав
Колинаближаються двадцяті числа січня, я ось уже більше чверті століття завждизгадую один і той же вечір пізнього радянського минулого, класичну (аж хочетьсянаписати - античну) московітську програму "Час", слова, сказаністандартним диктором раша-телебачення: "Сьогодні в столиці Латвії ...ризький ЗМОП ... відкрили вогонь ... загинули ... кінооператор Ризькоїкіностудії ...»
Далі ямимоволі зриваюся на ноги і бігаю по квартирі, голосно звертаючись до всіхсвоїх домашніх по черзі:
- Ти чув.. Ти чула, як сказали?Невже Слапіньш? Андрес?
Усі здивованознизують плечима. Ну, хто ж міг запам'ятати? І прізвище, і ім'я такі чудні. Чуюу відповідь: «Здається… так і сказали ...»
У когоуточнити? Жантильний раша-диктор Ігор Кирилов уже читає щось про партійно-господарськийактив у Москві, про успіхи перебудови. На календарі - 20 січня 1991 року ...
Я не сплю всюніч. Як тут заснеш, коли все буцімто перед очима. До мене повертається юність.Літо 1970-го. Минулої осені мене забрили під нулівку, я - моряк. Але служитидовелося на березі - в так званих частинах бойового забезпечення флоту. Бувтакий, офіційна його назва – Чорноморський флотський екіпаж (ЧФЕ). Розміщувавсяна Корабельній стороні Севастополя. Трохи далі Малахового кургану. Військовачастина, яка під час весняного і осіннього призовів приймала і розподіляла попідрозділах та кораблях Чорноморського та інших флотів СРСР усе молодепоповнення, котре прибуває з союзних республік і країв.
Двічі на рік мивсі – кадровий склад в/ч 51330, по місяцю зазнавали примарної, безугавноїкатавасії з новоприбулим «молодняком», цілодобових нервових зривів. Кадровий склад ЧФЕ - це дві навчальні роти вяких служили по два офіцери – командир і замполіт, по п’ятеро мічманів та по двадцять старшин строкової служби, котріопрацьовували, приймали на флот, проводячи через медичну, технічну комісію 25-30тисяч призовників. Схема їх рекрутства була приблизно така. Сьогодні однакадрова рота ЧФЕ приймає ешелон хлопчаків з Сибіру, позавтра інша - з Кавказу.Далі по черзі обробляємо особовий склад з Прибалтики, з Москви і Ленінграду(вони завжди йшли вкупі, одним потягом), ешелон сибіряків, азіат і т.д.
Колизакінчувалася призивна пора, починалися навчання - обридлива місячна муштрадвох навчальних рот особового складу з числа призовників, що залишилися уфлотському екіпажі, приведення його до присяги, відправка у військові частинидо яких вони приписані. Тільки спорхнуть оперившись молоді матросики-пташата нафлот, починаються заняття на курсах молодших командирів – готуємо старшин строковоїслужби для флоту, сержантів для морської авіації. Я на призиві й тут - заступниккомандира взводу – це 35-40 осіб у підпорядкуванні. З ними кожну хвилину. Зновувиснажлива до запаморочливої ??нестями муштра. Стройовий плац, вправи зі зброєюі без неї. На дворі 35-градусна кримська спека, під ногами плавиться асфальт.Ніде ні деревина, ні навісу. Але щодоби одяг старшини-командира повинен бути випраний,відпрасований, немов з голочки – рубчики на штанах – мухи обрізаються.Стройовий крок зранку до ночі – «ногу вище, вище…» То з одного кінця маршовогополя чути: «З піснею, кроком руш…». І так постійно - три роки поспіль ... Невжетаке можна любити? Не розумію тих, хто марить подібним…
Якщо хтоськаже, що йому подобається військова служба, порядок, дисципліна, я дивлюся нанього, як на позбавленого розуму. Даруйте, але невже можна в подібномузнаходити щось людське? Гуманне? У банальному собачому дресируванні? Тим більшемені, по натурі своїй вельми волелюбній людині, котра вже до призову на флотскуштувала хліба журналістської вольниці ...
Мене інодікритикують за відвертий публічний пацифізм. Але мені, зізнаюся, так невимовноважко було у військовому ярмі, я ніяк не міг дослужитися до свого дембеля.Відкриваєш вранці очі, а над тобою знову ця остогидла сітка з ліжка верхньогоярусу. Знову казарма, ну, точно, в'язниця. Всі підйоми по різкому сигналусирени. За хвилину одягнутися і стати до строю... Три роки одне й те саме! Адже,що, приміром, кажуть служиві: мовляв, найважче на військовій службі пройти"учєбку", себто, перший місяць служби в навчальній роті, дотягнути доприйняття присяги. Тут повсякчас виснажлива, сутужна муштра, довбаний вишкіл наплацу, тренувальні відбої і підйоми, посередині ночі виснажливі марш-кидки впротигазах на відстань 10-15 кілометрів. Так ось мені в цьому котлі навчальноїроти довелося «варитися» в ролі командира відділення, заступника командиравзводу три жахливих роки - від дзвінка до дзвінка. Адже, що таке насправді вчитиінших крокувати, плазувати, бігати, долати перепони? Це насамперед самомупоказувати приклад, як потрібно все виконувати, повсякчас бути попереду ... Повірте- жахіття!
Андрес Слапіньш, оператор Ризькій кіностудії. Молодий, завзятий,чубатий. Зі свого апаратурою. Йому здавалося, що все життя ще попереду ...
Одного разу,пам'ятаю, напевно, під шосту годину ранку, приснився рідний дім. Підходжу начебтодо нього, душа аж співає, і раптом відчайдушний крик: "Відкривайворота!" Виявляється, ні, не "ворота", а днювальний на все горлопоруч верещить: "Підйом, рота!" Зриваєшся з ліжка казенного і думаєш:«Боже, коли це нарешті скінчиться?»
Любити подібнежиття – це надто примітивно…
Але був натериторії нашої військової частини і так званий 28-ий ОВСВВ. Розшифровуваласьця абревіатура так - Окремий взводсупроводу військових вантажів. Ми - дві навчальні роти моряків, і осіб сорок -солдат з цього окремого взводу, так у цілому виглядала ця військова частина –Чорноморський флотський екіпаж.
АндресСлапіньш: таким він був у житті. Живий, активний, постійно спрямований уперед.Хороший товариш, вірний друг ...
У солдатів28-го ОВСВВ, у порівнянні з нашою – старшинського складу навчальних рот ЧФЕ неслужба - лафа. Їхня задача така. Караул з чотирьох осіб, іноді з восьми,отримує на певній вантажній станції вагон спеціального призначення. Опломбований,зрозуміло ж, до того ж золотими печатками, що означає – всередині знаходитьсявантаж, який складає державну таємницю! Наприклад, з секретними торпедами,новітніми пристроями для підводних човнів. Його потрібно, до прикладу,доставити з Севастополя на Північний або Тихоокеанський флот, на Балтику. І осьсолдати ОВСВВ разом зі своїм спецвагоном, теплушкою для караулу, причепившисьдо одного, іншого потягу, направляються через весь Радянський Союз, скажімо, доМурманська, Петропавловська-Камчатського, або ще кудись там. На тривалих зупинкахпоїзда солдати виходять з карабінами, стають блок-постами довкруги свого вантажу, охороняють, чатуютьморську поклажу, нікого до нього не підпускають.
Ційнезвичайній світлині вже понад 48 років! Її прислав мені одного пізньогогрудневого вечора 2011-го мій давній побратим, відомий український поет, головаправління Вінницької обласної організації Національної спілки письменниківУкраїни Михайло Каменюк. Всі ці роки фотографія зберігалася в його архіві.Знімок зроблений 12 листопада 1969, біля ганку мого рідного дому в селі ДжуринШаргородського району Вінницької області. Це один з моментів проводів мене наслужбу в армію, хоча вийшло - на флот. (Отож, зліва направо): Михайло Каменюк,на той час - співробітник Вінницької обласної молодіжної газети"Комсомольське плем'я", нині відомий український поет, багатолітнійголова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України;Юрій Маришев, тоді співробітник Шаргородської районної газети, після цьогопереїхав до Чернівців, працював в тамтешній обласній пресі, уже відійшов засвіти); в центрі - у білій краватці – я - Олександр Горобець, на той час -співробітник обласної молодіжної газети "Комсомольське плем'я", винуватецьторжества; Василь Шевченко, на той час - співробітник Вінницької обласної молодіжноїгазети "Комсомольське плем'я", надалі поїхав на роботу до Криму, дужедавно вже доля його невідома; Іван Сайчук, все життя живе і трудиться водієм уселі Джурин.
Одне таке відрядженнятягнеться місяці півтора-два в один кінець. Потім повертаються хлопці назадтиждень-півтора звичайним пасажирським поїздом, в купе серед людей. Весело іцікаво. Дві-три таких поїздки і, дивись, року служби вже немає. Та й служити їмбуло, солдатам, «кірзакам», як ми, моряки, їх обзивали, всього лише два роки, анам - жахливих три... Де ж тут справедливість? З відчаю на місяць по-вовчомузавиєш…
І ось одногоразу, спекотним літом, мене зненацька гукає в штаб замполіт ЧФЕ підполковникТатаринов. У кабінет до себе закликав разом із солдатом-новобранцем з ОВСВВ,високим, як морська щогла, хлопцем. У того в руках фотоапарат. Я його примітивдещо раніше, він проходив загальновійськову підготовку якраз у нашій роті, в першомувзводі, через свій прикметний зріст, сантиметрів за сто вісімдесят п’ять -точно. Я навіть добре прізвище його запам'ятав: здається, Слапіньш. Його частовигукували мої колеги-командири, коли вишиковували на центральній палубі казарми свій навчальний підрозділ. Новобранець,мабуть, не встигав вчасно одягнутися, стати до строю. Адже йому одному з сорокаматросів-призовників взводу потрібно було, зістрибнувши з ліжка, загорнутионучі, перш, ніж взути чоботи. Слапіньш був єдиний солдат у навчальномупідрозділі, і вже навіть цим виділявся…
І весь він був якийсь зовсім невійськовий з зовнішнього вигляду: однострій сидів на ньому сторчки. Ноги, либонь,мав великої мірки, на 45-46-ий розмір, як мінімум, халяви для худих литок були явно широкими, коли він поспішав, вони хлопали, начеслон вухами… Гімнастерка висіла на ньому, як на опудалі… Волосся жорстке. Здається, сіроокий. Не вояка, а підстреленийдовгодзьобий чорногуз… Бо на обличчі виділялися товсті вогненно-червоні губи,які, здається були зовсім не пристосовані для того, щоб з них вимовлялися московітські слова. Вічна плутанина і з наголосами, і ззакінченнями. Сміхота та й годі.
Підполковник поставив завдання:
- Ось вивдвох, на додачу дам іще й столяра, повинні за місяць оформити музей історіїЧорноморського флотського екіпажу. Ти, Горобець, як колишній газетяр, підбираєшвсі історичні матеріали для експозиції, старанно виписуєш їх. Потім це виводитена планшети, які розвісимо на стінах. Щоб усе відповідно до хронології подійбуло. Будь уважний. На відкриття запросимо командування флоту. Напартачиш –підеш на гауптвахту. Слапіньш, за твоєю вказівкою з документів зробить фотознімки.Щоб все написане гарно проілюструвати. Матеріали добуваєте в місті, у Морськійбібліотеці, якщо буде потрібно, звертайтеся і до міського архіву. За перепустками-звільненнямина вихід з військової частини, будь-якими листами для отримання доступу доматеріалів, до архівних документів - звертайтеся особисто до мене...
Андрес розмовляє з Вайрі Віке-Фрейберг. 1999 року латиші оберуть цюжінку Президентом Латвії. Вона багато зробить за своїх два президентськихстроки, зокрема, й для увічнення пам'яті талановитого фото- ікінодокументаліста Андреса Слапіньша, якого завжди високо цінувала ...
О, це був місяцьказки серед трьох років майже щоденноїмуштри. Ми з Андресом три тижні поспіль, за декілька днів зробивши всі необхіднісправи, із захопленням читали книги і газети в Морській бібліотеці, гуляли поСевастополю, і розмовляли, розмовляли. Він оповідав про свою улюблену Ригу, пролатишів, їх волелюбність. А ще з більшим захопленням про фотографії, про те, щонеодмінно хоче стати фотохудожником, оператором кіностудії, якщо вдасться -кінорежисером. Це його стихія ... величезна мрія ...
Я в свою чергуповідав про своє неймовірне захоплення -журналістику. Адже з шістнадцяти років трудився в районній газеті, вдев’ятнадцять на флотську службу мене забрили з вінницької обласної молодіжноїгазети "Комсомольське плем'я". Та вся попередня робота в ЗМІ для менебула справжнім раєм на землі…
Пригадую, заті кілька днів ми з Слапіньшем переглянули, частково прочитали замало не всікниги фотокореспондента і нарисовця "Комсомольської правди" ВасиляПєскова. Його знамениті "Кроки по росі". Чудову одіссею - "Білісни" - про сувору природу Арктики. Якось, повертаючись у Флотський екіпаж,заглянули до книжкового магазину, і Андрес побачив свіжу ілюстровану книгу тогож таки Василя Пєскова - "Край світу" - про Сибір, тундру, Камчатку,сніги, морозяну безмовність. Але грошей у кишені хлопця не виявилося. Упорівнянні з ним, я тоді був багатою людиною. Солдатам і матросам тієї пори видавалина місяць всього три рублі і 70 копійок грошового забезпечення. Як би, на махорку.Я, прослуживши за Андреса більше на пів року, був уже старшим матросом, (що захохол без лички!?), перебував на посаді командира відділення і заступника командиравзводу, отримував 13 рублів 70 копійок. До того ж регулярно друкувався уфлотській газеті "Флаг Родины",заробляючи іноді солідні гонорари. Пригадую суми в 38, 47 рублів.Тому, казати, з панського плеча купив я іподарував приятелеві вподобану ним книгу…
Ще пам'ятаю той день, коли АндресСлапіньш йшов на ДМБ. Такою немилосердною для нас, матросів, була примхлива доля.Уявіть собі, латиш на півроку пізніше за мене прийшов на службу, і на піврокураніше за мене звільнявся... Як же ж то гірко було спізнавати. До сліз на щоках…
Наче знущаючись із мене, мічманГеннадій Килівник, земляк-вінничан із села з красивою, романтичною назвою Бритавка, що в Чечельницькому районі, казав: «За те він був простим солдатом учоботях, а ти носиш штани-кльош, тільник і безкозирку ...»
Цікаво, що в році 1970-му,можливо, 71-му, я написав великого нариса про мічмана Килівника з Чорноморського флотського екіпажу. Слапіньшзробив красиву світлину: він командує шеренгою моряків. Я відправив ці нашітвори в Чечельник, і незабаром нам звідтіля прислали районну газету з нашоюполосою про військовика, і по п’ять карбованців гонорару. Десь є ця стаття ісвітлина в архівах. Навряд чи живий уже мічман Г. Килівник: надто багато літпройшло з того часу…
Ми, як завжди, були на стройовомуплацу. Андрес прийшов попрощатися, підперезаний одразу двома фотоапаратами. Щепоклацав мене разом зі взводом новобранців. Пообіцяв: відгуляю, мовляв, трохи,знімки на пам'ять пришлю. Ми міцно обнялися. І пішов він, своїми великимикроками в великих халявах. За тим озирнувся і на прощання крикнув: "Якосьнапишу ..."
... Весь деньз роботи в «Правді України» 21 січня1991 року я замовляв Ригу. У мене там був один добре знайомий чоловік - ПетяАнтропов. Колись ми з ним познайомилися, подружилися в Литві, нажурналістському семінарі. Він працював власним кореспондентом газети ЦК КПРС"Социалистическая индустрия"по Латвії. Дуже умілий, просто таки блискучий журналіст. Його статті вирізнялисяособливою витонченістю, майстерністю. Напевно, за це його і взяв до себе нароботу й одразу першим помічником першого секретаря ЦК КП Латвії Борис Пуго.Зрозуміло, що в 1991, коли відбувалися події, в історії названі як ГКЧП, т.Пуго вже працював міністром внутрішніх справ СРСР, тому, можливо, П. Антроповтоді теж поїхав з ним до Москви. Цим я, власне, пояснював для себе туобставину, що жоден з відомих мені телефонів Петра Івановича того дня невідповів. А ближче до обіду я прочитав в одній з московських газет, що під часштурму ризьким ЗМОПом МВС Латвії загинувкінооператор ризької кіностудії А. Слапіньш. Майже ніяких сумнівів не було, щоця доля спіткала мого давнього товариша по військовій службі в СевастополіАндреса Слапіньша.
І тільки, коли в наше життяприйшов інтернет, мені стало вся ясно і зрозуміло.
Андрес такидомігся звершення своєї блакитної мрії: він став і фотохудожником, ікінооператором, і найголовніше - режисером. Після служби на флоті, вступив доВДІКу - Всесоюзний державний інститут кінематографії в Москві, який закінчив1976 року, майстерню Романа Ільїна. Його дипломною роботою став документальнийфільм, до речі, перший фільм з часів Другої світової війни про так звану лівськународність. Власне, це була пристрасна кінорозповідь про предків нинішніхлатишів. Андрес створив кіноповість про корені свого народу.
Слапіньшпевний час працював кінооператором на Ризькій кіностудії, з 1983 року -режисером.
Уже 1983-го,як оператор-постановник, він стає лауреатом премії Ленінського комсомолу Латвіїза документальний фільм "Сузір'я стрільців". Музику до цього фільму написав відомий композитор Раймонд Паулс.
Слапіньш двічіудостоювався премії «За кращу режисуру» на фестивалях кінодокументалістикиВсесоюзного кінофестивалю навчальних фільмів в Єревані (1986 рік, фільм«Крішьяніс Баронс»). Нагороджений спеціальним призом журі фільмів північнихкраїн в Анкориджі, 1987 рік, за кінострічку "Чукотка - берегпам'яті", а також на Міжнародному кінофестивалі фільмів про мистецтво іархеологію в Брюсселі (1989 рік), фільм "Листи з Латвії". Він - володарспеціального призу оргкомітету «За мужність кінодокументаліста», (1991 рік),фільм "Послання до людини".
УсьогоАндрес встиг зняти 22 фільми, як оператор, 18 - як режисер. Ще в нього є шістьфільмів, де він виступив у ролі сценариста. Проживши всього 42 роки, АндресСлапіньш став одним з найбільш відомих документалістів Латвії. Такий у мене бувприятель, підручний фотограф на військовій службі…
Можна сказати,що Слапіньш, як документаліст, серйозно захопився фольклором та етнографією,дослідженням історії зникаючих народностей Сибіру і Далекого Сходу. Побував наЧукотці, зняв як оператор і режисер фільм "Чукотка - берег пам'яті"(1987 р.), дістався і до самої Арктики. Недарма, напевне, захоплювався вінсніговими мандрами Василя Пєскова. Можливо, і подарована мною книжка допомоглаприлучитися йому до цієї теми…
Центрарктичних досліджень Національного музею природної історії у Вашингтоні(інститут Смитсона) 1991 року заснував Премію пам'яті Андреса Слапіньша зароботу кінодокументаліста, присвячену життю і культурі малих народів. Їївручають щороку… Світлини Андреса Слапіньша увійшли до складу експозиції трьохфотографів латвійського походження "Арктика - наш кришталевий світ"
Збираючи усі ці дані по крупицяхз Інтернету, пов'язуючи в єдину життєву нитку, я знову мимоволі повертаюся подумки в 1970 рік. Домене прийшов якось у гості, повернувшись з майже двомісячного відрядження зсупроводу військового вантажа Андрес. Ми присіли в курилці, що містилася міжнашими приміщеннями – другої навчальної роти і взводу супроводу вантажів. Хлопці поруч «травили» анекдоти. Слапіньш, тут у тіньочку, показав мені світлини, які йомувдалося зробити дорогою чергового свого маршрутуна Камчатку. Він ніколи не розлучався з фотокамерою. Я це давно помітив: Андрес, як справжній Майстер своєї справи, мав блискучу реакцію на сюжети. Були тамзображені люди з цікавими обличчями, які трапилися під об’єктив, привабні, колоритні дівчата і жінки, білі тумани над річкою, птахи в польоті, віковічна тайга. Коли це несподівано пролуналакоманда «Встати! Струнко!» Ми підвелися. Мимо проходив командир частини полковник Іван Шершень. Чинодрал, служака домозку кісток. Зайшов до курилки, махнув спроквола рукою, мовляв сідайте.
-А ну, скажіть, - мовив, - хто ізвас що читає? – і уперся поглядом у мене. Я підвівся й кажу:
-Якраз сьогодні закінчую читатикнигу «1036 днів президента Кеннеді».
Що тут почалося.Полковник Шершень, дорогий Іван Антонович, до хрипоти в голосі накинувся намене, став розпікати, що в СРСР, мовлялв, стільки своїх героїв, чудових людей, з яких треба робити себе, а він, радянський старшина, бачите, читає розповіді про ненависного американця, захоплюється якимосьКеннеді, котрий хотів було розпочати проти нас нову світову війну. Чому там,мовляв, можна навчитися? Це негайно потрібно винести на обговорення комсомольських зборів...
Я не встиг і слова вимовити насвій захист, як тут зірвався на ноги Андрес. Високий, губатий. Він підскочив, мовби ужалений.Став поруч зі мною, аж ніби попереду мене...
-Вибачте,товаришу полковник, вибачте, але ви абсолютно не праві. Це зовсім не «заокеанськабілібєрда», як ви собі дозволили висловитись. Автор цієї книжки син міністразакордонних справ СРСР Андрія Андрійовича Громика – відомий міжнародникАнатолій Громико. - Я тільки тепер пригадав, що коли ми оформляли музей, їзжиди в місто, я купивсобі цей твір. Поки ми їхали в тролейбусі на Корабельну сторону з центру міста,Слапіньш уважно гортав моє придбання. І, виходить, запам’ятав головне…
У полковникаШершня на лоб поповзли і брови, і окуляри.
-Цікаво!– промимрив він. – Ану біжіть несіть ту книгу і обидва до мене в кабінет…Бігом-марш…
Поки зказарми я виніс на вулицю книгу, де на мене очікував Слапіньш, звідкілясьбуквально прилетіли мій командир роти майор Лубський і замполіт лейтенантНагорний. Полковник Шершень уже був, мабуть, у штабі, в курилці його вже не було. Офіцер Лубський вихопив умене з рук томик з портретом Джона Кеннеді, і наказав залишатися тут. Мабуть, таким було останнє розпорядження полковника Шершня. Удвох ззамполітом вони буквально підтюпцем помчали до штабу, понесли книгу на суд командира ЧФЕ. За півгодини ці двоє повільно поверталися назад.Ми з Андресом спостерігали за ними з курилки.
-Можетезабрати книгу, - гукнув мені майор Лубський. Коли я наблизився до його, вінтихо сказав. – Молодець! Дасте мені почитати…
-Що тамбуло, у командира? – запитав я у замполіта Нагорного, коли відійшов майор. Лейтенант скривив свого завжди пісного фейса.
- Командир погортав книгу, почитав її окремі абзаци, і наказав тобі оголосити подяку... Сказав, що з тебе будуть люди…
-АСлапіньшу? – вирвалося у мене.
-Пронього нічого не чув… А він тут при чому?
Ще на четвертому курсі ВДІКу, якя вичитав, Андрес одружився на москвичці Наталі, дівчині з французькими національнимикоренями. Прізвище її Дюшен. Виїхавши зі Слапіньшем до Риги, вона викладаласценічний рух студентам тамтешньої консерваторії, а після загибелі Андреса всічні 1991-го, повернувшись до Москви, нібито вела гімнастику в дитячих групах.Багато займалася архівними справами свого чоловіка, підготувала до демонстраціїфільм Андреса про шаманів, який він зняв, змонтував, але закінчити не встиг…
У Андреса і Наталії Слапіньшів - двоє дітей - Анна і Андрес.Читав, що син дуже схожий на батька. Нібито живуть рідні Андреса і в Москві, ів Ризі.
Веселе, безтурботне купання в ставку. Літо 1990-го. Андрес, Наталя ідочка Анна. Ще повинен народитися Андрес. А потім настане чорний січень 1991 го...
З того, що знаю про Слапіньшів,мене найбільше вразили слова його дружини Наталії. Один раз вона кореспондентулатиської російськомовної газети сказала:
"... У Андреса в одномулисті з Північної Америки, з Лабрадору, де він знімав ескімосів, є така фраза:"Мене тут американці запитують про Горбачова і про перебудову, а я їмкажу: «так, звичайно, ми хочемо свободи, але - не гинути під уламками цієїсвободи".
На жаль, у самого Андреса вийшловсе якраз саме так. Він загинув, власне, під першими уламками радянської імперії в його рідний Балтії під час початкурозвалу імперського Союзу ...
Коли дикий Ризький ЗМОП,захищаючи безглузду, несамовиту радянську владу штурмував МВС Латвії, Андрес ізкінокамерою, забувши про все, про безпеку насамперед, кинувся знімати бій. Для історії,для нащадків. Підлий снайпер вистрілили йому в спину, прошив наскрізь серце.Серце великого Майстра документального кіно, гаряче і щире, яке любило Життя,Свободу, свою рідну Латвію, людство ...
