Понад усе люблю цей дивовижний поворот зимового Сонця 22-го грудня на всі180 градусів до пришлості нового літепла. Мені здається, що я цей скрип на осіЗемлі начебто відчуваю аж би фізично. Ще зачекати кілька діб і почнеться відлікзі скороченням ночі на секунди і відповідне подовження дня, за тим усе перейдеу хвилини, далі - у серйозніші світлові виміри. І все, відтак, довкругиповоленьки буде просипатися, оживати, тільки встигай запримічати тіметаморфози. Аж поки з-під снігу на осонні проб’ється перша зелень.
За нею, (Боже, мій Боже!) ще скільки має статися неповторних чудових, радіснихдив, аж поки не закиплять у біло-рожевому шумовинні сади і окремі дерева. Як їїне любити – яснооку, довгокосу весну, ще вже десь не за горами!
А ще віддавна пам’ятаю, що 22-гогрудня це день уродин винятково загадкової жінки – Марії Вілінської. Себто,кого ми знаємо під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Що з’явилася вона на цейсвіт під скрип земної осі. Росіянка, без якої по-справжньому не відбулося бстановлення, утвердження української літератури, як явища краснописьменства. Їїісторія життя, як справжній докір кожному рашомовному, котрий мешкаючи вУкраїні десятиліттями не може опанувати кращої європейської мови, якоюнасправді є наша рідна. Бо Марія Олександрівна за сім місяців до найдрібнішихвідтінків оволоділа її синтаксично-морфологічними та іншими тонкощами. Іпоклала на лопатки всіх тодішніх кумирів національного нашогокраснописьменства. Пантелеймон Куліш, редактор журналу «Основа» уСанкт-Петербурзі, який тоді і себе вважав пером номер один України, прочитавшиїї перші твори, поставив Марію Вілінську, провінціальну баришню з Немировазамало не на рівень геніальності Тараса Шевченка. При цьому талановито розгадавсилу творчості нового митця. «Автор, - написав Куліш, - трудивсяяк етнограф, але в етнографії виявився поетом».
Марія Вілінська справді вийшлазаміж за відомого етнографа Опанаса Марковича і відтак перейнялася йогокультурологічними проблемами. За біднуватого шляхтича, котрий завіз її допровінційного Немирова на Поділлі, заходився викладати географію у місцевійгімназії, де, до речі, свого часу трудився друг Тараса Шевченка, українськиймаляр і педагог Іван Сошенко, а вона взялася продовжувати справу йогозахоплення – записувати оповіді, пісні, бувальщини безпосередньо з уст простогонароду. Ходила в гості під селянські стріхи до співочих людей, шептунів, яківідвертали болячки і прокльони. Окремі з цих самобутніх записів самі собою в їїтрансформації лягали на папір, перетворювалися в дивовижні новели і короткі повісті.Відтак, можна сказати, що молода дружина-московитка Опанаса Марковича сприйнялаукраїнство через народну творчість, культурно-побутові особливості народу,через пісні, фольклор, обрядово-культову роль деталей життя людей, які населялицей край. Тому кожен текст молодої авторки, які передав Кулішу на оглядини йогоприятель Опанас Маркович, видавався справжнім дивом і для маститогописьменника. Марію Вілінську столичний видавець Панько Куліш, перечитавши їїтвори, назвав «Божою бджолою, котра випила найкращу росу з квіток нашої мови».Оскільки, як йому видалося, до неї так ніхто вміло не розкривав душу народу,його мову, культуру. Він уже на відстані боготворив ту молоду жінку, яка повелайого поміж своїх літературних героїв...
А варто було Кулішу, приманивши якось у гості до себе, у Санкт-Петербург,давнього приятеля Опанаса Марковича та його дружину (звісно ж, на оглядини самеїї!), повидати авторку дивовижних і свіжих, незайманих, романтичних текстів, ажзлегка здригнувся і душею, і тілом: вона феноменально зачудувала редакторасвоєю прекрасною, божественною подобою. З ледь очевидною усмішкою Богині, зякою сприймала все в житті. Зазирнувши до великих сірих очей Марії, провістивсебе у їх дивовижному, чарівному полоні-ясирі.
А коли вже при першій їхній зустрічіОпанаса із Марією заспівали цієї «Малесенький соловейку, чом ти не щебечиш?»,Пантелеймон Куліш заплакав…
А його голосисті гості Опанаста Марія ніжно виводили:
Малесенький соловейку,чом ти не щебечиш?
-Ой, рад би я щебетатита гласу не маю…
Молоденькийкозаченьку, чом ти не женишся?
-Ой, рад би яженитися, та долі не маю:
Загубив я свою долю,їздячи в дорогу…
Видавецьнегайно взявся до справи. Тексти пройшли крізь горнило літературно-художніхвимог знаменитого майстра слова, і один, і другий зошит рукописів зазналиавторських правок. Куліш, можна сказати, на свій копил знайшов до оповіданьзаголовки, бо ж усі дванадцять новел із життя виявилися обезглавлені. Авторка-первістокусе не наважувалася самотужки наректи іменами ті свої стартові твори. Але й невсі ті капелюхи, в які зодягнув літературні опуси Вілінської Куліш були дошмиги Марії, одначе понад усе боялася вона порушити умову, що редактор усьому староста.Колись десь у похмільному застіллі пан Пантелеймон зізнається найближчим друзям,що йому понад усе подобалось, як божественна провінціалка нервово покусувалагуби при знайомстві з його правками, надміру зволожуючи їх…
Розуміючи, що в йоголітературні тенета потрапила, можливо, непроста рибина, пан Куліш особистопішов із рукописом «Народних оповідань» нового і нікому ще не знаного автора наприйом до цензора Миколи Крузе, переконуючи його в тому, що хотілося бпо-швидше отримати дозвіл на публікацію твору. Бо тут стільки поетичної новизнив етнографічних повістинах, стільки народного духу й енергії! А авторка, як надиво промениста красуня, і їй всього лише двадцять чотири роки. За потенціалом відчувається, що воназможе дати фору чи не всім малоросійським літераторам…
Одначе приголомшило панаКрузе інше, з того, про що говорив Куліш.
-Невже чистокровнамосковитка? – уточняв строгий цензор, проглядаючи поки що навскіс мереживорядків майбутньої книги. – А де ж вона оволоділа так досконало етнічноюговіркою малоросів?
-Уже в заміжжі, - пояснював ПантелеймонОлександрович, нервово пощипуючи при цьому власного короткого вуса. – Вже взаміжжі, Миколо Федоровичу, почала навчатися по-нашому і так захопиласякрасотами слова, що створила ось такі шедеври…
Зредаговані ним «Народніоповідання» авторки з чоловічим найменням, що теж, звичайно ж, було інтригоюдля читача, вважав П. Куліш, звучать на рівні запаморочливих етнографічногоштибу пісень. І толковий журналіст у минулому, поважний цінитель слова,пройнявшись клопітністю Пантелеймона демонстративно відклав усі рукописи убікна столі, поставив перед собою готовий до друку манускрипт книжки молодої МаркоВовчок.
Вілінська володіла неперевершеним дароманексувати чоловіків у сердечні заручники. Та так, що вони вже вирватись немогли повік із тих тенетів. Залишалися її жертвами, офірами. Цією магією вонасповна оволоділа ще з юних часів навчання у Харківському пансіонаті шляхетнихдівиць, де, за деякими даними, пройшла особливий гарт мистецтва тонкої,психологічної зваби. З часом в образі Марії з`явилося рідкісне почуттяпривабної креативності, неповторної жіночності. Відтак, ця обдарованістьпереросла в уміння покорити будь-кого, навіть осіб із числа великих і знанихособистостей. Лиш би не був об`єкт піклування безмежним тюхтієм...
До Харкова Маріяприбилася в ранні роки з дрімучої російської глибинки, десь з-під Єльця наОрловщині, який віддавна славився своїм ситцем – національними вишивками тамереживами. Та й тільки, мабуть, цим одним. Іван Бунін, згодом лауреатНобелівської премії в галузі літератури, так описував ті російські місця: «Бідна природа з її вічно сірим небом.Похмурими рівнинами, невисокими пагорбами і маленькими річками». Однеслово, пісне, незавидне Нечернозем’я…
Материнська лінія Марії Вовчок мала глибокі російські корені.Дід Петро Данилов за маєтність мав сільце Єкатериненське, що притулилося побілязалізничної станції Пажень. А ось батько юнки Олександр Вілінський був родом іздревньої Київщини, звідки ще в давнину його рідня переселилася на Орловщину,заснувавши там село Козаки, бо й самі козаками були. Служив він у війську. Івогнисту дівчину Параску Давидову зустрів у поході. Відчайдушний і рішучий юнийофіцер тут же заслав сватів до власника маєтку в Єкатериненське. І як же ж буловідмовляти, якщо матері Парасі вже нашептали, що її донька… І справді, невдовзіпісля весілля у молодої пари Вілінських знайшовся синок, назвали його Веніаміном,а через чотири роки в грудні 1933-го й Марійка.
Недовгим було щастя батьків Марко Вовчок. Уже 1840 року,простудившись у військовому поході, простився з життям підполковник ОлександрВілінський. Його дружина залишилася з трійком дітей-сиріт. По життю весела йкомпанійська, пані Парася геть занедужала душею на самотині. Пригорнулася допершого-ліпшого, хто обійняв, міцно притулився. Таким виявився картяр інепросипний п’яниця, якийсь начебто капітан-москвич, котрий, можна сказати, навічновідстав від свого війська в дрімучій російській глибинці, промінявши офіцерськучесть на чарку-шкварку і щоденні гульки. Був він голий, як турецький святий, немав нічого за душею, окрім синіх каламутних очей, немовби завжди хмільних,хвацьких вусів, і чубика, що стирчав собачим хвостиком, яким любувалася новамила Парася. Відтак, мати привела додому вітчима Дмитра Дмітрієва. В хатіпоселилися п’яні свавільства й розгули, за ними чвари й бійки.
Невдовзі картяр дико зненавидів пасербицю, котра єдина могла сказатийому правду у вічі, виступити на захист матері, від образ якої бузувіротримував виняткову насолоду. І вже незабаром очманілий від сивухи ординець зсокирою і диким улюлюканням бігав за дівчам-підлітком. Мати Марію з її старшим братомВенедиктом, подалі від гріха, відправиладо сестри в Харків. Так юнка вперше потрапила в українське середовище.
Тітка Варвара, маминарідна сестра, в якої вона мешкала, розгледіла в дівчинці виняткову душу і тонкуорганізацію сердечних настроїв, людинолюбство, які тягнулися мовбито з будяківдо культурного середовища. Дівчина явно готувала себе до іншого життям, з якимзіштовхнулася в Московщині: всі основні свої знання черпала з книг, які постачалаїй родичка. В домі була гарна бібліотека, тітчині подруги всі були грамотнілюди. А дівчина з молодих літ мала саме до літератури підвищену увагу, окремі твори перечитувала подекілька разів і навіть могла цитувати окремі з них на пам’ять. Мала, якнеодноразово підкреслювала тітка Варвара, золоту голівку.
Чимало натоптала ноги родичка, оббиваючи пороги пансіонатублагородних дівиць мадам Лепре, що розташувався неподалік їхнього дому,прохаючи вельможних панянок-власниць закладу бодай поглянути на фізіологічнідані своєї племінниці, влаштувати їй іспит з основних гуманітарних предметів,котра помітно швидко перетворювалася в красуню-лебідку. Заповітною мрією паніВарвари, яка стала мовби рідною матір’ю для юної Марії, було побачити свою родичкув примітному однострої вихованок шляхетної установи. І справді, для оглядин,оцінки інтелектуальних даних паняночки вистачило лише однієї зустрічі. Гарна,як калина дівчина ступила за двері пансіону й одразу вчарувала, покорила всіхучителів-вихователів, і насамперед хазяйку пансіонату. У ній явно вбачаласяпривабна, майбутня витончена особистість, котра вже приворожує погляди усіх. А родичкапримовляла: «Ви ж погляньте, душа ангеласвітиться в її очах…»
Уже згодом Марія зросла ввиняткової вроди молоду особу, якій не давали проходу на вулицяхджиґуни-кавалери…Дівчина щодалі ставала крижаною царицею, гордою левицею.Неприступною ні для кого. Цьому його навчило непросте життя в пансіоні мадамЛепре. Кому хочеться більше дізнатися про життя Марії Вілінської в тих начебтоблагородних палатах для аристократичних панянок, нехай почитають романписьменниці Людмили Ожигіної «Своїм шляхом». Майбутня літераторка в одну пору зМарією Вілінською знаходилася на вихованні з пансіонаті благородних дівицьмадам Лепре. Дехто переконаний у тому, що Ожигіна відобразила майбутню МаркоВовчок в образі вихованки Дегаєвої, котра зазнає чималих митарств через своюмайнову нерівність із вихідцями з багатих родин.
Після завершення пансіонату вХаркові, Марія Вілінська відправляється до Орла. Там мешкає інша сестра матері– Катерина Петрівна Данилова. Власниця чималої маєтності, показна дама на всюгубернію. Вона ж - хрещена матір Марії Вілінської. Бо ж рідна мати дівчини -Парасков’я Вілінська з дому Данилових, пов’язавши своє життя з харпаком-пияком нічого вже підсобити донці немогла, все колись багате, розкішне батькове обійстя було розпотрошене, частинамипрограно в карти. Тітка ж Катерина вельми вдало вийшла заміж за сина приставаМихайла Мардовіна. Він досить швидко доріс до посади секретаря судової палати,і отримував окрім високої платні ще й стільки хабарів, що не знав, куди їхдівати. Благо дружина його, Катерина Петрівна, стовпова дворянка, знала, як тевсе використати так, щоб і маєток виглядав казковим палацом, і кімнатиперетворилися на феєричні пристанища розкоші й убранства. Їхній будинок навулиці Крамській в Орлі став чи не найпривабливішою окрасою міста тієї пори.
Тітка Катерина добрерозуміла, що для юної родички замало самого лише шарму аристократичноговиховання, здобутого в вищому світському пансіоні Харкова, для авторитету, а головне вдалого заміжжя потрібно ще й створитипевне культурне середовище. Так у домі мадам Мардовіної регулярно сталазбиратися примітна й культурна молодь, відбувалися свійські раути. Якось середцієї вишуканої братії знайшовся й показний, замало не під саму стелю широкоплечийбрюнет, з синіми, аж волошковими очима, яскравими губами, м’якими й привабними рисамиобличчя. Він винятково душевно виконував українські народні пісні, дуже файнотанцював, у висловах влучно бавився малоросійськими прислів’ями і поговірками,позаяк кохався в етнографії і збирав різні вислови поміж людей. Мав званнякандидата наук, себто, науковця. Читав на пам'ять безліч віршів модного умолоді Тараса Шевченка. Він навіть був його близьким знайомим, свого часу входячидо Києво-Мефодіївського братства, і через що потрапив на заслання до Орла. Потайкиприносив на вечірки листи від самого Тараса-бунтаря.
Перед цим Опанас закінчивкурс гімназії Київського університету. Його батько, власник багатого дому зсела Калужинці Пирятинського повіту, бажаючи дати синові гарну освіту, бо ублизьких друзях мав ректора університету Святого Володимира МихайлаОлександровича Максимовича, найняв у Києві для сина та для свояка близькогородича, аби хлопці мешкали разом, будинок неподалік Бессарабки. Під завісуОпанасового навчання, 1847 року, тут територіально і утворилося знаменитеКирило-Мефодіївське братство. До його складу окрім Марковича увійшли ТарасШевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, відомий юрист Микола Гулак. Згодом,після доносу на молодих людей, у результаті жандармських розслідувань,судів-пересудів Опанаса Марковича покарали трьома роками заслання зпризначенням на посаду секретаря губернської управи в Орлі. Чи можна було придумати краще «покуту» занеблагонадійність? Таке ще називали у народі – кинути щуку в озеро. А ось найбільшез «братчиків» тоді постраждав саме ТарасШевченко, якого, відомо, за знайдений під час обшуку принизливий вірш про царяй царицю забрили у рекрути…
Усе це в деталях було відомоКатерині Петрівній, котрій доносив подібне чоловік - Михайло Савич Мардовін. Він лишедома, передбачливо випровадивши за двері прислугу, перед дружиною ревнодивувався усміху долі засудженого Опанаса Марковича. Замість того, щоб спокутуватигріхи перед царем і «атєчєством», державний злочинець буквально днює й ночує вкабінетах генерал-губернатора Петра Івановича Трубецького. Генерал відкавалерії приглянув кмітливого малороса, повсякчас тримає побіля себе, і всякопросовує його по службі. Особисто губернатор зумів витребувати з Київськогоуніверситету посвідчення кандидата наук, якого той не міг удостоїтися черезарешти й суди по справі Кирило-Мефодіївського братства. Хохол Маркович, відтакріс по службі як на дріжджах: Трубецькой, дивуючись таланту і розуму засланогойому полтавця, дуже швидко довів свого протеже до посади титулярного радника. Ітепер цьому зловмисникові мали кланятись навіть шановані люди Орла.
В окремі дні будинокМардовіних на Крамській перетворювався на пристанище вишуканих молодих осіб.Вони до оселі, де мешкала Марія Вілінська підкочували на шикарних бричках іфаетонах. З вікон маєтку тим часом лилася обворожлива, ніжна музика. На піаніновишукано грала красуня, племінниця господині Катерини Петрівни. Майбутня МаркоВовчок тут відверто чатувала на свою пару. Тітонька влаштувала так усе, що прекраснапантера очікувала тут на свою здобич.
І хоча у Марії було безліч претендентівна достойну папаху жениха, насамперед ізчисла багатих молодих людей, і з десятки красенів писаних, що на вечорниціявлялися виключно заради побачення з племінницею господині маєтку, вона одразуі назавжди пригорнулася душею до Опанаса-фольклориста,мовника, народника. Наче відчуваючи, що на цій стезі її очікує і всесвітняслава й визнання, науковця з етнографії. Толковий, і насамперед життєвийреаліст, Опанас Маркович, вгледівши, що чарівна й неповторна красуня всерйозвибрала його за головну фігуру в створені сімейної пари, попереджав:
-Я, мила й чарівна Марійко,зовсім не та фігура, котра тобі потрібна для заміжжя. Живу без кола, без двора,не маю жодного рогатого вола. Батькове помістя геть розорено. Я ж – підсудний,державний злочинець. Тут не панувати доведеться, а тільки й думати про те, яквижити…
Вона ж йому у відповідь повсякчаствердила, що головне в сім’ї любов та злагода. Взаємоповага. Все решта, мовляв,приросте, наживеться…
Але чи ж кохала МаріяОпанаса? Навряд чи. Це Вілінська зрозуміє дещо пізніше, а на подібне питаннявід Герцена, скромно пояснить:
-Він був моїм захопленням. Аще більше мені хотілося просто позбутися опіки родини і здобути незалежність…
Тим часом, Марія відмовила всватанні сину багатого місцевого панича-землевласника, вибрала в супутникижиття бідного, але одержимого Опанаса, оголосивши заручини саме з ним. Щоназивається, сама собі вибрала долю… До речі, наперекір тітці Катерині, котратримали кожен її крок під недремним своїм оком. Останній аргумент проти МарковичаДанилової-Мардовіної був той, що обранець племінниці начебто серйозно хворий.На що Марія аж буцімто зовсім безтурботно відповіла:
-Ну й що, що з болячками.Знайдемо дохторів і вилікуємо…
Якби молодийМаркович носив бриля, то мав би той, либонь, часто спадати з потилиці хазяїна,оскільки часто доводилося дивуватися неймовірним успіхам його Марії. За сім злишком місяців вона в деталях і тонкощах оволоділа мудрощами української мови,уяснила суть фольклору й етнографії. Стала справжнім помічником ОпанасаМарковича в його експедиціях у найдальші, найглухіші села. Знайшла у зборіокремих слів та виразів справжнє задоволення душі, розраду серцю. Під впливомпочутих неймовірних історій життя українців почала писати короткі оповідання.Остап Васильович настільки був вражений цими новелами з життя, виписанимибарвистою українською мовою, що знайшов за найкраще зібрати жмут цих оповідок івідправити на суд своєму давньому побратиму, відомому вже письменнику ПанькуКулішу, який тієї пори в Петербурзі облаштовував власну друкарню з випускукнижок для громади, української зокрема.
Дуже швидко зі столиціімперії приходить лист до Немирова. Ось оцінка Куліша перших творів МаріїМаркович: «Диво!Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Тут немає вигадки, всерозказано так, як було, але яка мова! Які форми! Ось це етнографія! Такпотрібно розповідати про народ! Одні лише пісні кращі цих речей!»
Згодом через Вілінську Панько Кулішрозлучається з дружиною, відомою письменницею Ганною Барвінок, і втікає закордон, у надії поєднати там життя з неперевершеною Марією, уже автором відомих«Народних оповідань». На той час пані Віленська була єдиною жінкою письменникомв Україні і це теж не в останню чергу нуртувало кров ПантелеймонаОлександровича. Він вважав, що вона для нього винятково вдатна пара: різниця уїхньому віці складала якихось чотирнадцять літ. Явно забігаючи наперед зісвоїми фантазіями щодо Марії, Куліш із величезним задоволенням, підбивши молодуписьменницю на першу зраду, писав знайомій панянці: : "...Тепер МаркоВовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає, він мене звеликої туги визволяє. Він мене на світі задержує".
Хвалячись своїми успіхами встосунках з молодою письменницею, редактор і видавець Пантелеймон Куліш буцімтонавіть казав, що Марія – посланець йому самих небес. На що його приятелі справедливозауважували, що Всевишній не може посилати на гріх своїх дітей. «А ви ж, панередакторе, зрадили заповідь Божу, яка гласить: «не побажай жони ближнього твого…»
Одначе, всі натуги підтоптаноголовеласа заволодіти цим природним діамантом назавжди виявилися задаремними,позаяк у полоні Марії вже опинився відомий російський письменник Іван Тургенєв.Еге ж, автор знаменитих на весь світ читаючої публіки «Записок мисливця»,написаних на основі народного побуту, в яких автор, дипломований філософ,проявив себе універсальним мислителем, аналітиком і ліриком. Іван Сергійовичзнайшов багато цікавого для себе в етнографічних картинах життя героїв МаріїВілінської. Уже відомий письменник не без живого, етимологічного інтересувзявся за переклад оповідань української письменниці на російську, і першоїукраїнської реалістичної повісті «Інститутка». Тургенєв заговорив з Марієюукраїнською, і цим фактично скорив її. Мова, іноді навіть весела гутірка, щостала рідною для неї, виявилася тією особливою, ніжною, шовковистою струною, якабула на одному зв`язку душі і серця, і ще чогось особливо глибинного, котреоберігало ключі до її особистості.
Вілінська – була справді фатальною жінкою, англійською це позначається так:"femme fatale".
Єдиною жінкою на українськійлітературній ниві кінця п’ятдесятих років минулого століття захоплювався ТарасГригорович Шевченко. Про Марка Вовчка Кобзар вперше дізнався вНижньому Новгороді, повертаючись із заслання. В листі від 22 грудня 1857 р. П.О. Куліш сповістив його, що надсилає оповідання молодої письменниці (Листи доТараса Шевченка. — С. 98). Шевченко перепитував про неї в листах до Куліша від4 та 26 січня 1858 р. Ознайомившись з одержаною збіркою «Народні оповідання»(СПб., 1857), Шевченко 18 лютого 1858 р. зробив у щоденнику записпро своє захоплення збіркою та про намір познайомитися з авторкою: «Какое возвышенно-прекрасное создание этаженщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленнуюрадость чтением ее вдохновенной книги»
Тарас Шевченко боготворив красу і вроду милої,чарівної пані, дружини свого побратима. «Яке піднесено-прекрасне створіння цяжінка!» - десь було привселюдно заявив Кобзар. Усі примічали, як вони взаємнооживали, світлішали – і Марія, і Тарас, коли траплялося зустрічалися. А потім у нього з’явилася поезія, яка так іозаглавлена «Марку Вовчку». Ось вона:
Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей не ситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і оргій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О, доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову…
Великий і мудрий Тарас назвавМарію «кротким пророком», своєю «донею».
Поезія датована 24 січням 1859роком. Їй тоді було лише 26-ть. Два роки перед тим вийшли друком її «Народніоповідання», Марко Вовчок стала знаменитою в літературних колах. З чоловіком,Опанасом Марковичем, саме 22 січня 1859-го вони із Немирова прибули до столиціімперії. Перед нею відкриті двері кращих салонів і галерей. Саме цієї пори, наодній із знаних вечірок, відбувається іскрометна зустріч Марії Віленської зТарасом Шевченком. Відомий художник тієї пори С. Кравченко згодом напишезнамениту картину «Зустріч Тараса Шевченка і Марко Вовчок». За деякими данимице знайомство наживо сталося 23 січня 1859-го.
Тарасу Шевченку 45-ть, різниця у їхньомувіці – дев’ятнадцять літ. Окрім«пророком» Кобзар назвав її в тій поезії ще й своєю «донею». Але дослідникитворчості літераторів в один голос і по нині не втомлюються стверджувати, щоТарас і Марія надзвичайно сподобались однин одному. Дехто навіть стверджує, щоВілінська немала проблеми з увагою чоловіків, все ж покохала по-справжньомуодного лише чоловіка – Тараса Шевченка. Можливо, так було і насправді. Відомо,що просто в нього дуже швидко по ційзустрічі обірвалося життя. А вона дізнавшись у Німеччині, де тривалий часлікувалася, про кончину генія українського вільнодумства, написала чоловікові: "Боже мій! НемаШевченка... у мене душа болить, болить і ніколи не перестане..."
До ніг Марії Віленської припадавЛев Толстой, Микола Некрасов з завмиранням серця шепотів її ім’я, рифмував йогов таємних поезіях, відомим лише їм обом. Лейб-медик Сергій Боткін завмирав відодного погляду сірих, приворожливих очей Марії, готовий був виконати кожне їїбажання. В неї закохувався знаменитий композитор Олександр Бородін, авторзнаменитої опери "Князь Ігор", і водночас відомий учений-хімік. Їїбоготворив великий алхімік Дмитро Менделєєв, у рідкі хвилини, коли не думав прохімічні елементи періодичної таблиці, яку творив і день, і ніч.
Неповторний образ МаріїВілінської спати не давав поету і публіцисту, революціонеру Миколі Добролюбову;знаменитий історик Микола Іванович Костомаров писав їй захоплюючі листи нелише, як етнограф, а як глибоко закохана людина; філософ-утопіст, письменник іпубліцист Микола Чернишевський невимовно страждав від того, що пані Вілінськаобминала його увагою. Одначе Марія з революціонерів вибрала, либонь, ОлександраГерцена, з яким були бурхливі зустрічі у Бельгії. А ще ж був Миколка Лєсков,той, що знаний на весь світ знаменитим своїм "Лівшою" та неперевершенимтвором "Леді Макбет Мценського повіту". Упокорений Марією, ласкавий,усміхнений Миколка клявся тут же забути обох своїх дружин із Києва привезених,а чарівній Марії, що так щиро по-малоруськи без упину вищебечує, щодня допомагати косу її шовкову наголові парадним вінчиком викладати. Та невимовно покорятися в усьому…
Кажуть, що за гарячу, нестримнулюбов із Вілінською, яка була йому далекою (у третіх) родичкою, і значностаршою за віком, життям заплатив ще один росіянин - критик, публіцист,шістдесятник Дмитро Писарев, якому пророкували блискуче майбутнє. Він потонувна Ризькому узбережжі, де вони утрьох, із сином Вілінської відпочивали, удень івночі купалися, пірнали...
Були ще мало зрозумілі жертви,самогубства серед тих, хто занадто необачно наближався до знатної пані,пробував підкорити її собі.
Справжній калейдоскоп блискучихімен зарубіжних знаменитостей крутилося також в ореолі слави відомоїукраїнської письменниці. З ними пані Марію познайомив усе той же Іван Тургенєв,до яких і роздратовано і злостиво ревнував. Вона, вважайте, закрутила голову замалоне частині чоловічої половини літературної Європи. Зустрічей з Вілінськоюшукали Густав Флобер, Проспер Меріме, видавець і письменник П`єр-Жюль Етцел. АЖюль Верн, поспілкувавшись з україночкою, уздрівши її блискучу французьку,подарував пані Марії право на ексклюзивний переклад російською п’ятнадцятисвоїх кращих творів. Жюль Верн, який був надзвичайно врівноваженою,організованою особистістю. Він, до прикладу, незалежно від того, коли лягавспати, щоранку просипався рівно о п’ятій годині, затісував олявці, і сідав доробочого столу. Навіть цей чоловік, з холодним розрахунком, казати б,послизнувся на мадемуазель Марії з України.
Тут, зізнаюся, що скільки нечитаю, не думаю про красуню нашу письменницю. не полишає мене та стійка,невідворотна думка, що була їй вельми до вподоби, щиро подобалася письменницяЖорж Санд. Та, що насправді була парижанкою Авророю Дюпен. Вілінська перечиталав оригіналі все, що написала високославна француженка. Була такою жпростецькою, навдивовижу непримхливою у своїх нарядах, як і її паризький кумир.Вивчила все, що тільки лишень можна була дізнатися стосовно спільного сімейногожиття на віру мадам Жорж і польського композитора Фредеріка Шопена. Всепоривалася з`їздити навіть на Майорку, куди Аврора вивозила смертельно хворогона сухоти коханця. Їй казали: "що ти там побачиш, зрозумієш, позаякдавно це все було, ще за твого дитинства?" Вона відповідала: "слідивеликих людей і на морському піску, які щохвилини злизує ненаситна хвиля,залишаються навічно. Тут важливо, як на все це дивитись..."
Справа в тому, що життя Марії Олександрівни, її стосунки з чоловікамизвіддалік загадково нагадували долю Жорж Санд. Пані Марія, як і Аврора, з часоммогла захоплюватись тільки значно молодшими від неї за віком хлопами. Звідтак,її більше не приваблювали заслуги тих, хто активно й напористо набивався укоханці, пропонували навіть серце й душу, свої товсті гаманці. Гоноровій паніВілінській потрібні були від партнера нев`януча, казати б навіть, -непереквітна мужицька сила. Її цікавили молодість і кріпка сила м`язів. Одна зїї симпатій - молодий юрист Олександр Пассєка - на вісім літ молодший своєїкоханки. (У дужках замічу, що різниця віку з перевагою жіночих літ у парі Санд- Шопен складала шість з лишком років). Але й пасія Вілінської, як копія зісценарію життя Санд списана, (заготовка, чи що?), теж, подібно до ФредерікаШопена, хворів саме на туберкульоз. І помирає на руках милої жінки...
Чи не тому пані Марія так захопленозавжди відгукувалася про музику великого поляка: любов у її душі, мабуть же,бриніла саме нотками стосунків Жорж і Фредеріка. Либонь, саме через це дотворчості польського композитора дико ревнував чарівну Марію композиторБородін, в якому текла невгамовна грузинська кров. Він був безмежно закоханий уМарію, і як справжній лев у шлюбну пору дико охороняв свою обраницю навіть відпоглядів суперників …
Якою ж вона насправді була, яквиглядала та "femme fatale"? Адже, приміром, до 1902 року, себтовіку, коли їй не виповнилося 68 літ, Марія Олександрівна навідріз відмовляласяфотографуватися.
У Петербурзі в пані Вілінськоїбула добра знайома - Єлизавета Водовозова. Відома того часу письменниця-мемуаристка.Саме її очима можемо поглянути нині навідому українську письменницю, котра закрутила голови багатьом вельми достойнимчоловікам світу того часу. Пані Водовозова писала: "Це була жінкасереднього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща забудь-яку красуню. Тоді вона вже була не першої молодості, з надзвичайногустими, чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дужерухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була дужегарно, за модою, але недбало..."
Мемуаристка, як на мене,створила вельми спрощений, нехитрий візуальний портрет письменниці. Бо ж ніслова не обмовлено про розум жінки, про її дивну, виняткову харизму, що є завждивизначальним і вирішальним в оцінці образу людини. Нічого не сказано про те, щопані Вілінська була поліглотом, володіла аж десятьма мовами світу! Серед яких -англійська, німецька, польська, чешська, мадьярська, румунська, болгарська. Напершому ж місці були - українська, російська і особливо ж французька.
Напевне справедливо вважається,що вона відкрила нову сторінку літературного життя Франції. М. Вілінськанаписала перші оповідання для маленьких французів і заснувала, видала перший украях над Сеною журнал для наймолодших громадян цієї фантастичної республіки. Вньому було опубліковано і її блискучу повість-казку «Маруся» - історіюдівчинки, котра гине, допомагаючи запорожцям. Цей твір удостоївся нагородифранцузької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло його дляшкільних бібліотек. Загалом книжка перевидавалася вже понад двадцять разів уФранцузькій республіці! Одне слово, у доладний світ книг і художніх героївповела французів якраз саме чудова українка, і це вельми похвально. Лиш би незабували цього вони, нинішні горді й подеколи хвальковиті європейці…
І тут я підходжу до головного вмоїй оповіді. Чому ж усе-таки Марія Вілінська припорошена на віки чоловічимпсевдонімом Марко Вовчок?
Звичайно, що я давно вже начебто й прийняв, як і багато хто із вас, пані йпанове, версію Пантелеймона Куліша, котра вміщається в ось цьому його давньому реченні:«Марка Вовчка вигадав я по созвучномуслову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок,той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки злюдей, що держали його на світі».
До недавніх пір у Вінниці в менемешкало двоє друзів-приятелів. Обидва письменники – Іван Волошенюк та МиколаРябий. На початку 2017-го Івана Степановича не стало. Немирів, де без малоготри роки мешкала Марко Вовчок, для обох близька, рідна сторона. Волошенюк родомз одного із тамтешніх сіл – Ометинець, для Рябого за рідну гавань – селоЙосипенки, тут батьківщина його дружини, недалекий від Вінниці город, якийспоконвіку годує всю родину. Іван Степанович написав навіть повість про МаріюВілінську. Називається вона так – «Марія й Опанас, Муза і Парнас».
Ви ж не забули, панове, що ім’япершого чоловіка Марії Вілінської – Опанас? А Микола Рябий усе життя збираєматеріали, щоб створити щось унікальне про знамениту Марію. Додати якийсьунікальний роман чи есею, яких у нього вже майже сорок.
Так ось, він стверджує, щоПантелеймон Куліш банально вигадав походження цього знаменитого псевдоніму.Буцімто поруч з його тепер уже рідними Йосипенками є село Вовчок. І там, запереказами, часто бувала свого часу мила й чарівна Марія Вілінська, збираючиетнографічні записи з народних уст. Цікавилася життям унікальногомонастиря-шпиталю, який бозна коли був складений тут з віковічних тесанихдерев. А назва села пішла від того, що цими землями володів за два віки довізиту сюди милої й чарівної пані, знаменитий козацький старшина Марко Вовчок.Герой часів Богдана Хмельницького. Нагороджений вгіддями за відвагу самимгетьманом України.. На пам'ять про це в Прибужжі на празники співається такавольницька пісня:
…а це ж той козачок -Марко Вовчок,
та й жене поперед себе ляхів полчок..
Ці слова, за переконаннямиМиколи Олександровича Рябого були свого часу занесені до етнографічних записокМарковичів – Опанаса й Марії. Вони справді співзвучні з прізвищем Марковичів. Іна це не могла не звернути увагу уважна до слова, до старовинного образу МаріяВілінська.
Письменниця взагалі полюбляласвої окремі твори підписувати несподіваними іменами. До прикладу, під усімап'ятнадцятьма перекладами творів Жюля Верна вона поставила коротке козацькеслово «Лобач». Що, напевне, вказувало на особливу прив`язаність письменниці доостаннього свого судженого - Михайла Лобача-Жученка. Цей випускник морськогоучилища, гардимарин, згодом прапорщик, був аж на сімнадцять літ (!) молодшимвід Марії Вілінської. Тому, переконаний письменник Микола Рябий, псевдонімМарко Вовчок походить з козацьких глибин цього незрівнянного Надбужанськогокраю, який шанувала й любила незрівнянна Марія Вілінська.
При цьому, зізнаюся, я більше тут довіряюМиколі Рябому, а не класику Паньку Кулішу, тому, що автор "Чорноїради" глибоко помилявся в основному своєму висновку: він був переконаний утому, що українці мають жити у вічній, непорушній дружбі і любові з великоросами,не дивлячись навіть на драконівський Валуєвський і ще подібні йому циркуляри зросійської столиці, на Емьський указ, котрі мали за мету буквально на коренізасушити, знищити милозвучну, чарівну нашу українську мову, як код, як ДНКнашої рідної нації. Пан Пантелеймон був переконаний, що українці розсмокчутьзсередини російське агресивне суспільство, схилять на свою сторону взаємоповагиі довіри московітську рать, пригорнуть її до нашої мови, культури, побуту. Прицьому він обов`язково посилався на яскравий приклад Марко Вовчок, котра змосковітки перетворилася на щиру українку, автора цікавих, оригінальнихукраїномовних творів. Одначе пан Куліш тут не брав до уваги, геть забуваввельми повчальну народну примовку: одна ластівка весни не робить...
І як бачимо, не зробила.
Висновок же ж до цієї оповіді,друзі-вкраїнці, такий: бійтеся їх, але й поклоняйтеся фатальним жінкам. Вонисправді незрівнянно талановиті. І без остраху поведуть нас у таїну незвіданого,як неодноразово у своїх знаменитих творах робить це пані Вілінська. Беріть лишїї твори до рук, не оминайте…