Візитстарої вчительки
Длямене особисто Михайло Коцюбинський почався з сонячного дня 17 вересня 1964року. Цього дня в нашій Джуринській середній школі Вінниччини відзначалисторічний ювілей письменника. У спортивному залі зібрали всіх учнів і вчителів.Попереду юрби школяриків поставили кілька стільців. Коли я приєднався дозібрання, на одному з них сиділа… Тут мені аж перебило подих від побаченого,наша сусідка. У неї за спиною стояла, притримуючи милиці немічної бабусі, їїмолодша сестра.
Цідві жінки поселилися в будинку через один від нашої хати за декілька літ передцим. З якогось села переїхали в райцентр. Як звали сестер я не знав. З ними контактуваламоя мати. Вона щоранку і щовечора носила їм у бідончику молоко з-під нашоїкорови, котру я пас із першого по випускний клас школи. Всі їх називалаВчительками. Для мене і сільських хлопчаків їх обійстя було примітне тим, що вних росла смачна черешня і цілий ряд слив-угорок. Я коли зайшов до зали йпобачив сусідок чомусь подумав про те, що вони прийшли скаржитись на нас ізФедьком Сайчуком, бо якраз того літа молодша з них застукала нас на черешні…
Письменик Михайло Коцюбинський у розквіті творчих і фізичних сил.
Виявилося,що Вчительок запросили на зустріч через те, що старша з них особисто бачила, непоганознала самого Михайла Коцюбинського. Їхня родина, як пояснила, походила родом ізсела Лопатинці, що за кілометрів тринадцять від мого рідного Джурина, а якщовзяти курс навпрошки, полями, то й того значно менше. Мати їхня вчителювала втих краях. А 1891 року там у бухгалтера Деребчинського цукрового заводу, щорозташувався через луг від Лопатинець, поселився чорнобородий молодий чоловік,який давав приватні уроки дочці цукровара, себто, подружці цієї тепер поважноїпані. Наша гостя розповідала, як дівчатка підглядали за приватним учителем,який щодня щось багато писав. Як показував батькам подружки щойно опублікованісвої твори, як радів цьому.
Меніна все життя запам’яталося, як бабуся-педагог казала на тій зустрічі:
-Матинаша розповідала, що Михайло Михайлович був вельми відзігорний, любив вранціпити кофію з молоком, смачно по-панськи їсти… За продуктами для нього батько моєїподружки спеціально їздив сюди у район, в Джурин…
Ахто не боготворить апетитно поласувати? Лиш дав би Бог що. Тому я ніколи ненадавав тим словам особливого значення. Бо й Коцюбинський, за моїм розумінням,зовсім не був схожий на опецькуватого обжеру: завжди виглядав струнким,підтягнутим, одягнутим з лоском. Апрожив лише 48 з половиною літ…
Мене,власне, не цікавило це питання аж до тих пір, поки не трапився якось до рукжурнал Сучасність», №12 за 1994 рік. У ньому, прочитав винятково приворожливустаттю про Михайла Коцюбинського Соломії Павличко, котра, на жаль, дочасно йтрагічно пішла з життя. Йдеться ж, звичайно, про доньку відомого українськогопоета Дмитра Васильовича Павличка. Ця публікація мене, зізнаюся, буквальнопотрясла. Я не раз після того згадував переповнений спортивний зал нашої сільськоїшколи, слова старої вчительки про класика української літератури. Я тількитепер, здається, нарешті зрозумів, чому моя древня сусідка говорила провідзігорність чорнобородого молодого домашнього вчителя з Лопатинець, йогоувагу до сніданків та вечер. Чим для нього насправді був культ їжі. Я з іншогобоку поглянув на письменника естета в літературі, неперевершеного поета природи,співця села, інтелігенції, вишуканого майстра прози, справжнього стилістакраснописьменства. Відтак, побачив, казати б, його з людського, світськогобоку.
СоломіяПавличко взяла до рук семитомник творів Михайла Коцюбинського і проаналізувала листи письменника до двох осіб– дружини Віри Дейші (1863 – 1921) і на шістнадцять літ молодшої за літератораОлександри Аплаксіної, Шурочки з Чернігова. Ці дві жінки були багаторічнимиспівбесідницями, найближчими людьми і порадницями для письменника. Його надієюі опорою. Берегинями літератора.
Одиночка для Віри
Єчимало свідчень того, що Віра Дейша (це не єврейське і не японське наймення, її пращуром був козак на прізвище Діжа,звідси й таке дивне назвище роду, котре пройшло в часі лексичний гарт і трансформацію)була по-справжньому приворожливою особистістю. Один із достойних цінителівжіночої краси і вроди, російський письменник, твори котрого виходили йукраїнською мовою Вікентій Вересаєвнамалював словесний портрет чарівливої дівчини. Мала вона «величезні сині,задумливі очі», «прекрасний жіночий лоб», «темне стрижене волосся до плечей». Була висока, струнка, з квітучим, примітнимобличчям. Вся граційна, інтелігентна, неповторна.
ПаніДейша закінчила зн амениті на той час Бестужівські курси в Петербурзі. Їх щеназивали першим жіночим університетом Російської імперії. Вони давали чудовуосвіту наполегливим. А Віра відносилась до розряду саме до таких -цілеспрямованих. Попри це навчальний заклад виявився наскрізь просякнутий духомвільнодумства, демократії і зародкової революційності. Юна Дейша обрала дляспілкування, дружби, моральної підтримки середовище українських націоналістів. Уцих стосунках десь вона мала якість політичні зв’язки з колишнім чернігівськимсемінаристом Францем Свидерським, не по літах мудрим, начитаним. Він написав івидав трактат «Труд і капітал», яка мала небачений успіх в середовищіреволюційних мас. А окрім того вів активну революційну діяльність у Варшаві. Тамйого і пов’язали. Невдовзі суд виніс жахливий вердикт – стратити. Через деякийчас смертна кара була замінена на заслання до Сибіру. Звідти революціонер втік на Аляску, до США, але не про це нинішня тема розповіді.
Такдо поля зору правоохоронних органів потрапила й Віра Дейша. Вона ж, блискучезакінчивши Вищі курси у столиці імперії, повернувшись до Чернігова, продовжила активнозайматися підпільною діяльністю, розповсюдженням антисамодержавної літератури.За деякий час була затримана, як співучасник у справі Франца Свидерського, підвартою припроваджена до Варшави. Дівчина опинилася в тюремному централі. Їїактивно, удень і вночі, допитували офіцери польської контррозвідки, вимагаючиподеколи й наклепів, обмов щодо земляка: на цей час процес проти вільнодумця Ф. Свидерськогонабрав світового масштабу. Віра з усіх сил вигороджувала юнака, який, до речі,був значно молодший за неї. За це її декілька разів вкидали до одиночки. ЗгодомДейша опише ті страхи, які переживала в боксі:
«Кам'яний темний мішок з слизькою від вогкостій бруду долівкою, по якій вдень повзали стоноги, а вночі зчиняли метушнюпацюки, з парашею в кутку, від якої тяжко було дихати; з віконцем десь там, підстелею, яке пропускало крізь ґрати сумне непевне сіре світло зимового дня. Двакроки вперед, два — назад» .
Уцій мерзенній неволі 30-літня Віра Дейша прожила сім жахливих місяців.Далі тривалий час перебувала під таємнимнаглядом поліції. Але повернувшись додому, активної суспільної, гуртової роботи не полишала. Якось усправах громадських прибула на форум активістів до Києва. Тут випадковозустрілася з високим і вельми вродливим молодим чоловіком. У нього буларідкісного відтінку матова блідість шкіри обличчя, котра помітно розширювалася,переростала в лисину на голові. Чорні, як буравчики допитливі очі довершували портретцікавої, вихованої людини з вишуканими манерами поведінки. Зовні це був тип справжньогосерцеїда, за яким помирають жінки. Чи могла перед натиском цих принад встояти Віра? Вінодразу сподобався на рік старшій Вірі, розбудив її холоднуватого, нордичного відтінку душу.Михайло навзаєм теж немовби прилипнув до неї. Зиркав крадькома і відверто спозирав поставу гордоїголови нової знайомої, оцінюючи, спідтишка оглядав її ладну фігуру. ДоЧернігова вони вже добиралися разом.
Тількиу рідному місті він зізнався їй, що займається краснописьменством, має ряд виданих і готових до друку творів. Подарив їй свої книги. У Віри теж було вже публічне ім’я в публіному світі: пані Дейша писала чудові, популярні статтідля періодичних і наукових видань з природознавства. Тема ця була для неї і професійний фах, і до самозабуття улюблена тематика водночас. Мабуть, саме цим насамперед синьоока пані Дейша й привернула увагу примхливого щодо жіноцтва Михайла Коцюбинського.
Амурний трикутник
Аось з Шурочкою, Олександрою Іванівною Аплаксіною (1880 – 1973) все починалося злегкого флірту на роботі. Вони поспіль трудилися в оцінно-статистичному бюро губернськогоуправлінні, він на помітній посаді начальника відділу, вона - молодшогофахівця. Ці дівочі фіглярські манери міняти щодоби наряди, виглядати щоразінакше, принадніше відносно попереднього разу, все-таки закучерявили його мудру, ранолисіючу голову, геть позбавили гальмів, пам`яті. І насамперед про те, що МихайлоМихайлович уже батько чотирьох дітей - двох хлопчиків і двох дівчаток. Стосунки розвивалися у цьому романі, як у сімнадцятилітніх,хоча йому вже був сорок один рік, а їй – понад двадцять п’ять! Віра Устимівна ж тимчасом наполегливо виховувала потомство, писала статті до їй цікавих видань і дбайливодоглядала за вже немічною, геть осліплою матір’ю Михайла Михайловича –Гликерією Максимівною, котра доживала віка в сім’ї сина. З ними ж мешкала і сестра Коцюбинського.
Такутворився стійкий і тривалий у часі амурний трикутник: Віра, Олександра іМихайло – один на двох. Вічно заклопотана дружина довго не помічаларомантичного і полюбовного хвоста, який давненько волочився за її солідним івідомим у Чернігові чоловіком, і це навіть стало предметом пересудів містян. Ажпоки якось до рук їй випадково і, звичайно ж, помилково не трапився листШурочки Аплаксіної до письменника, наповнений безтурботними цьомканнями йвіртуальними ласками. У неї закрутилася голова, погрозливо забарабанило серце вгрудях. Віра Устимівна отримала справжній стрес і спершу ніяк не моглаувірувати в реальність таких соромітних подій, які огорнули їхню сімейнуатмосферу. Кинулася по захист до матері Аплаксіної, жінки, яка виховувала сімох дітей...
Дочесті автора літературної розвідки, публіциста Соломії Павличко, вона незаглиблювалася у потаємні сімейні перепитії відомого українського письменника,у котрого, як мені здається, був вибудований читачами, літературознавцями ідеальнийморально-етичний образ: йото твори масово видавалися в Україні і за кордоном, ім’яКоцюбинського, як літератора, славилося в часи радянської доби, та й нині цій репутаціїтеж ніщо не загрожує. Бо, як майстер слова, стиліст Михайло Коцюбинський ісправді неперевершений. Соломія Павличко просто відкрила для нас усіх окрімтворчого, ще й людський аспект того, кого прийнято в Україні іменувати«сонцепоклонником», позаяк письменник постійно зізнавався у тому, що найбільше за все любить щедре сонце. І цей раніше прихований від уваги людського загалу фасадсвітовідчуття автора знаменетих творів « Fata morgana »,«Тіні забутих предків» виявився вивершений доволі надійно.
СоломіяДмитрівна в нарешті більш-менш повному видані творів класика українськоїлітератури, яке вийшло в світ у 1973-1975 роках минулого століття, вибраланайбільш характерні листи приватної переписки, котрі складають його епістолярнуспадщину, і співставила їх з неопублікованими посланнями письменника. А тут,щоб до кінця зрозумілою була арифметика аналізу, пропорція вийшла така. 309послань оприлюднено в вище названому семитомнику праць. Це переважно листи письменника доВіри Устимівни Коцюбинської. Оригінали даних епістолій зберігаються уЧернігівському літературному музеї М. Коцюбинського. А ось ще 330 послань фактично малозасвічені. Це здебільшого листи і записки письменника до Олександри Аплаксіної.Вони знаходяться у схроні відділу рукописів Інституту літератури Академії наукУкраїни. Їх колись пробувала було видати радянська влада, цю копітку роботу здійснювавлітературознавець Ілля Стебун, начебто рідний брат поета Абрама Кацнельсона, але всі епістоляріїпроходили тоді через потрійне прискіпливе партійно-енкеведистське сито. Позаяк тоді під страхом смерті не можна було й подати натяку на інтимні стосунки всесвітньо відомого літератора,котрий входив до пропагандистського пулу КПРС й простенької Шурочки з передмістя Чернігова; чи, борони Боже, дезгадати старшого сина Михайла Коцюбинського Юрія, котрого радянська владапересаджувала з одного високого крісла в іще вище, аж поки з тієї особливої "любови" не розстріляла 1937року, як "ворона народу"; бодай натяком, де упом`янути, до прикладу, вільнодумців Михайла Грушевського, Федора Шаляпіна, яскраві згадки про яких залишилися в записках Коцюбинського. Випущенав світ 1938 року частина епістолій до Олександри Іванівни Аплаксіної виявилася восковою,штучною маскою з живого, почасти бурхливого кохання, з якої насправді вийняли душу, котрусвідомо умертвили, показали лише звіддалік у засушеному вигляді.
Явзагалі підозрюю, що над образом письменника Михайла Коцюбинського, насампереднад його світськими стосунками наче кимсь всесильним було навішано непроникне панцернепокривало. З викарбуваним лозунгом на ньому, що товариш Коцюбинський недоторканнийі святий. Той, хто звернеться до першоджерела публікації цього дослідженнялітературознавця С. Павличко, не поминіть, будь ласка, увагою те, про щойдеться у примітці до журнальної публікації дослідження творчості класика вчасописі «Сучасність». А там написано:
«Від редакції. Здаючи собі справу з нетрадиційностипідходу автора статті до теми та її дискусійности, все ж публікуємо цю розвідку».
Якщоперекласти це вітіювате речення на сучасну загальнолюдську українську мову, то,як мені уявляється, в літературознавця С. Павличко 1994 року виникли певні труднаціїз публікацією цього дослідження навіть на сторінках часопису вільноїукраїнської думки «Сучасність», котрий основну частину свого публічного життявидавався у Мюнхені, звідки й по нині щодоби лунають слова про свободу слова.
Одначе,перечитавши слідом за С. Павличко дослідження епістолярної спадщини МихайлаКоцюбинського в оцінці інших авторів, насамперед, письменниці, науковцяІнституту літератури АН України Алли Диби, племінниці класика – МихайлиниКоцюбинської, я, здається, зрозумів у чому полягали певні застереження,зроблені редакцією часопису. Надто разюче відрізнялися висновки пропозалітературну, кололітературну атмосферу стосунків сонцепоклонника зі своїмиблизькими жінками, в порівнянні з тим, як їх подала Соломія Павличко. Всі віддавна підходили до ролі, сказати б,третього елемента в сімейних стосунках М. Коцюбинського – ОлександриАплаксіної, в оцінці офіційної літературної критики, яка вже давно прийшла довисновку, що в парі Михайло + Віра не все було благополучно, тому людинітворчій, письменнику потрібен був зовнішній подразник. Ні, навіть швидшелітературний порадник, і його роль виконувала забавна росіяночка Шурочка (родомдесь з Олонецької губернії Московщини, тепер це Вологодщина), котра, здається, засвої 93 роки життя так і не освоїла української на розмовному рівні, котра, як стверджують дослідники, прочитала один лише твір Михайла Михайловича в українському варіанті – оповідання«Цвіт яблуні». (А може і його ні, бо ж у своїх записках «Сторінки спогадів» ОІ описує, як Михайло Михайлович читає саме цей твір? Тому, можливо, не прочитала, а все-таки п р о с л у х а л а?) А тут пані Павличкозапропонувала трактат з абсолютно іншою оцінкою вартостей епістолярної спадщиникласика, з дещо нетрадиційними поглядами на розуміння того, що насправдівідбувалося довкруги Коцюбинського і за його участі. Вона геть закрила очі нате, що пишучи в основному листи до Аплаксіної по-московськи, МихайлоМихайлович, траплялося, геть забував про те, що справу має з дрімучоюросіянкою і іноді в цьому забуті користувався українською. Іноді, але траплялося подібне, підкреслю. Є ряд таких блискучих прикладів. І критикиоцінюють це, як зразок своєрідних літературних заготовок до майбутніх творів, зчим, звичайно не можна не погодитись.
Шурочка - Олександра Аплаксіна - чернігівська статистка і довголітня "пасія" Михайла Коцюбинського в часи розквіту їхніх стосунків.
Щонам усім взагалі до того, хто така О. Аплаксіна, чи отримала вона золоту медаль позакінчені жіночої гімназії, чи ні, як, якою мовою спілкувалася вона з нашим кумиромкраснописьменства. Михайло Коцюбинський тут головна діюча особа, і якщо в своїхміжлюдських, особистісних стосунках він поставив Шурочку на перше місце, то йми всі, мабуть, маємо ставитись до неї з тією ж повагою, тим же пієтетом.Значить, йому не вистачало саме такої близької жінки, справжнього друга, начому він постійно наголошував. Інша справа, що немає відповіді на питання, чизбудували б вони удвох своє персональне сімейне щастя, якби все-таки склалося йомупіти від сім’ї, виїхати поспіль із Шурочкою до іншого міста, як загалом планувалося, через те, щоМих.Мих., нема де правди діти, звик, втягнувся в цей варіант – жити утрьох: вінз дружиною, а поруч, біля ноги, щоб мешкала ще й значно молодша особа, котрійтак кортить написати чергове послання, понуртувати її кров’ю. Чи не прагнув бивін бува, залишившись в одну мить сам-на-сам з Аплаксіною, без дітей, без матері, без сестри того, аби окрім Шурочки в його житті не з`илася ще й якась Ілонка-болонка чи «Свєта – «кусочєклєта». Адже був час, коли якось їхні стосунки з Шурочкою послабли і тут же з`вилася у Михайла Михайловича подружка для задушевних розмов ще одна Віра - Віра Божко-Божинька. Він був чоловіком, який зводив з розуму жінок, лиш би баришня йому сподобалася...
Дослідники сходяться в тому ,що короткий вік життя й творчості письменника пояснюється його серйозноюхворобою з роздвоєння особистості. Він начебто жив двома життями одразу. Тутенергії людині часто бракує на облаштування берегів однієї долі, а він взявсятягнути два вози поспіль. І підірвався…
Якщопісля прочитання цих заміток, хтось, можливо, зробить висновок, що я буцімтостав на сторону висновків трактату Соломії Павличко, які одна з дослідниць обізвала «епатажними» (слово«епатаж» має французьке походження і означає поведінку, котра не відпо відає загальноприйнятимправилам і нормам), то це не правда. Я просто бажаю оприлюднити оригінальну позиціюСоломії Дмитрівни, позаяк вона для мене цікавіша, і про неї ніхто й ніде незгадує. А це, мабуть, не правильно. Тому вислухайте її, бодай у моїй транскрипції...
Поміж двома дверима
Авторлітературного трактату на стрінках часопису «Сучасніть», як мені видається,вельми вміло за допомогою співставлень епістолярної спадщини українськогокласика, твори якого уже понад сто літ активно студіюються в Україні, показалаамбівалентність фігури письменника, котрий справді є вишуканим, філігранним, майстернимна письмі, в зображені архітипів своїх літературних героїв, і зовсімпозбавлений хисту оригінальності в стосунках зі своїми близькими людьми -жінками, з якими стосунки будує наживо. Автор дослідження наводить безлічприкладів, співставляючи тексти листів, котрі майже одночасно відправлялися Коцюбинськимі дружині, і коханці. Вони в десятках і десятках разів виконувалися шаблонно,фактично під копірку. З тією різницею, що Вірі Устимівні Коцюбинській МихайлоМихайлович писав виключно українською, а Олександрі – по-московськи.
С.Павличко приводила таке співставлення:
«Наприклад,лист до Віри починається так, - писала науковець: "Добридень тобі, мояясочко! Чи добре виспалась? Дай твої устоньки, очки, бровенята. Цілую безліку..." А ось початок одного з листів до Олександри: "Доброе утро, Шурочка.Дай губки. А теперь глазки. Целую..." Що ж до запитання: "Як спала?", товоно зустрічається в дуже багатьох листах до обох жінок», - зазначаладослідниця.
Відтак,Соломія Дмитрівна підкреслювала, що «Любовні листи до Віри — ескіз майбутніхлистів до Олександри. У другому випадку дуже часто розвиваються риторичнімоделі, розпочаті в першому. Схожість листів до обох жінок в деяких випадкахпросто феноменальна».
Можливо,це пояснювалося банальною втомою письменника постійно бути оригінальним,вишуканим, неповторним - і у творчості, і в буденності. Хоча припускаю, що цілковитовичерпуючись душевно й творчо на створення подеколи складних і оригінальнихлітературних образів, Михайло Михайлович для двох дорогих і милих своїх панянок,які були йому дорогі і любі, залишався простим і пустотливим, щебетливим. Інодінавіть без міри вживаючи лоскітливі, пом’якшувальні форми щиросердих слівець: «дитинко»,«дєтка», «моя голубка», «моя дитиночко». Або ж "коханнячко моєгаряче" або "моє серденяточко", "моє щастячко".
Дослідницявідкрила ще один феномен стосунків літератора зі своїми близькими людьми - жінками. Пишепро те, що Михайло Коцюбинський «вів гедоністичний стиль життя». Давайте спершуз’ясуємо, що це таке?
Олександра Іванівна Аплаксіна у зрілі роки
Зпозиції етики гедонізм – це насолода. Так, власне, це слово перекладається згрецької. Тому для одних це надмірне захоплення, до прикладу, рибалкою, дляінших - полюванням, у графомана – написанням нових і нових творів, котрі ніхтоне може читати, настільки вони пустопорожні й нудні. Думаю, ви ніколи нездогадаєтесь на який вид гедонізму страждав великий український письменник МихайлоКоцюбинський, за версією автора розвідки. Так ось, з допомогою аналізу листівдо дружини і до коханки Соломія Павличко чітко і конкретно довела, це тема…гастрономії, розкошування від їжі. Замало не всі сторінки згадуваних посланьзаповнені цим: що подавали на сніданок, на вечерю, скільки й чого проковтнув,випив. Як, нарешті, працює шлунок. Як це все відбивається на його зовнішньомувигляді.
Цятема була провідною в листах до жінок. І вони підкорилися йому, повсякчасобговорюючи тему харчових гараздів дорогого Михайла Михайловича. Щодалі вжиття, то ці сюжети витісняли все інше. В тому числі літературні теми, які булижвавими попервах у листах до дружини. А Шурочка… Що було обговорювати з нею, коливона була далека від літпроцесу. Вона була гарненька лялька для забавки. Так,власне, подає все С. Павличко, вірити їй чи ні – ваша справа, пані й панове…
Літературнийнауковець робить висновок, що найбільшою насолодою для М. Коцюбинського, майжеекстазом, завжди були — страви на столі. От він у старовинній кав’ярні вКонстантинополі: "Ложусь на диван, подают мне сладкий кофе, горячий угольдля папирос. Лежу и наблюдаю эту своеобразную азиатскую жизнь...". А от ужена Капрі: "...после обеда нежусь в удобном раздвижном кресле". І всеж, хоч його ваблять гастрономічні насолоди, він не гурман, що, цінує рафінованийсмак і букет вина, підкреслює С. Павличко, — він цінує кількість, корисність, атакож, бажано, дешеві ціни делікатесів.
Їжа— не лише запорука здоров'я, а ще й ключ до краси, читаю в резюме дослідниці.За її фаховою оцінкою М. Коцюбинський надзвичайно стежить за своєю зовнішністюі культивує свою красу: "Часом я сам любуюсь собою в дзеркалі, такий маюздоровий вигляд..." — пише він в одному з листів до Віри. Мих. Мих.навіть починає фарбувати посивілу борідку, чим дивує старих знайомців. Головнайого порада Аплаксіній — добре їсти і поправлятися. Поправитися — означаєпоздоровіти і погарніти. Цього він прагне сам і просто лементує, коли навідпочинку не поправляється. 15 січня 1912 р. до Віри з острові Капрі: "Іїм добре, і сплю — а не поправляюсь чогось. Не знаю. Певно, трудно меніпоправитись". Процес свого поправляння він коментує в численних листах дообох жінок. Те ж саме письменник радитьОлександрі: "Очень меня радует, что ты хорошо проводишь время, беспокоиттолько, что устаешь. Ведь ты так и не поправишься, а, между тем, за этот месяцты должна бы сделать запас на весь год" .
Вимоги,як у сімейства ведмедів, яким треба залягати на зимову сплячку з певнимизапасами жиру – не можу, даруйте, втриматись від коментаря до ситуації. Хоча ймоя покійна мати, котрій 1 травня 2018-го будемо відзначати сторіччя, завждимені говорила, що гарні люди – повні, себто, дорідні, вгодовані люди. Це булоознакою краси і міцного здоров’я для наших пращурів, до яких відноситьсяМихайло Коцюбинський.
«Все смачно і дуже по-панськи…»
Темаситості шлунку для Михайла Михайловича, як можна зробити висновок, своєрідний фетиш.Ось із Криворівні (верховинське село, деписьменник збирав матеріли до свого знаменитого твору "Тіні забу тих предків» - О.Г .), у липні 1912-го у посланні до Аплаксіної відзначав: "Очень меня обрадовалоизвестие, что ты поправляєшся. Ты знаешь, я всегда хотел видеть тебя полной,здоровой. Полнота тебе идет, решительно утверждаю. Я тоже, кажеться, растолстеюздесь: ем непомерно много, как нигде и никогда. Кормят 4 — 5 раз в день, причем аппетит возрастает соразмерно количеству блюд. Здесь очень многоземляники, мы поглощаем ее в невероятном количестве; кроме того, имеемежедневно свежую чернику, которую приносят корзинами. Скоро поспеют черешни(здесь все поздно зреет) и малина лесная, а также ягода, называемая здесь"гогозы", очень вкусная и красивая”
Якзробила висновок Соломія Павличко, Михайло Михайлович пишається тим, що можеїсти дуже багато, а також за будь-яких обставин. Ось він на пароплаві з Мессінидо Неаполя: "З Мессіни до Неаполя гойдало нас страшенно. Всі були слабі,на палубі стояв стогін, ніхто нічого не їв, тільки я та один грек, та щекапітани, як добрі моряки, почували себе чудесно, їли і гуляли, хоч доводилосяі раком ставати на парохідній палубі”.
Майжев усіх процитованих описах їжі (і в сотнях непроцитованих), зауважуєлітературознавець, впадає в око її кількість, як от: ’’непомерно","невероятно” тощо. Зрідка з'являються естетичні коментарі на зразок"красива ягода". І ще рідше згадки про смаки та їх розрізнення.
Справжнійкаскад насолод поїдання страв по-панськи знаходить літературознавець у листахМихайла Коцюбинського до своїх двох жінок із Капрі, куди в останні роки життязачастив письменник. Живописання насолод стравами у знаного великороса МаксимаГорького – це, їй-право, просто якесь безумство. На початку читаннятрактату, я було думав про те, що десь у чомусь, мабуть, перегинала паніПавличко, бо вона все-т аки виросла, виховувалася в сім’ї письменника з достатком,мабуть, ніколи в житті не була голодною. А я ось, колись сільський хлопчина, усе життя й по нині все виїдаю до останньої краплини з миски, підсвідомо і внутрішньобоячись залишитися голодним через годину-дві, або надалі. Тому помимо волі здебільшогопідсвідомо кладу завжди до шлунку дещо про запас. Можливо, й МихайлоКоцюбинський таким був також. До речі, в текстах прямої мови письменника, котріприводила дослідниця, в тому числі і з острова Капрі, мене різонули слова,написані М. Коцюбинським, що, мовляв, пообідав по-панськи. Схоже на те, що цейвдалий гастрономічний шик завжди був заповітною мрією Михайла Михайловича,котрий, відомо, походив з бідної родини, тому в малолітстві завжди був голоднийшматка ситного хліба.
Кількаразів перечитавши означений трактат, прийшов до висновку, що це дійсно, якнаписала С. Павличко, - результат того, що Михайло Коцюбинський «вівгедоністичний стиль життя». Такого собі оригінального нарциса. І це його цілкомвлаштовувало. Жінкам, котрим нав’язливо морочив подібним голови роками, простонікуди було подітися від його передсудів. Змушені були щоразу читати, чого йколи, скільки спожито, випито, як усе це діє на шлунок, нутрощі. Одне слово, ледвене публічне дослідження на відстані фізіологічних процесів чоловічого організму,панове...
Уцій літературній розвідці я знайшов особисто для себе одну вельми позитивнуріч: завдяки старанням літературознавця С. Павличко розставив віхи часу в описудеяких подій минувши.
Роківдва тому я підготував статтю про те, кому з великих українців належало б зійтина постамент біля Бессарабки у Києві, де десятиліттями красувався мармуровийубивця українців Ленін. Мій висновок – це заслужене місце для унікальногоукраїнця, визначного громадського діяча, удатного поміщика, благодійника,незрівнянного мецената з розширення ореолу української мови, культури, вітчизняноїжурналістики, краснописьменства, публіциста Євгена Харламовича Чикаленка. Доречі, великого друга М. Коцюбинського. Я буквально з олівцем у руках перечитав його«Спогади», «Щоденники». На основі винесеного з тих давніх текстів підготувавряд власних публікацій про Є. Чикаленка і його стрімкий та бурхливий час, пролюдей, котрим він допомагав жити і процвітати у славі й пошані. Вдячний киянамз громадської організації на чолі з колишнім нардепом Юрієм Гнаткевичем, котрі активнопідтримали і поширюють в масах мою ідею щодо пам’ятника Є. Чикаленку напроспекті Т. Шевченка.
Припідготовці статті про відомого мецената і публіциста, в одному місці у мене всеніяк не сходилися пазли, постійно рвалася канва історичних подій. Злітературних записів, спогадів Євгена Харламовича і його тодішніх друзіввідомо, що цей український поміщик мав маєток, окрім родинного гнізда у Перешорахна нинішній Одещині, ще й у Кононівці – тепер це Драбівський район Черкаськоїобласті. А ось Вікіпедія про це не обмовилася жодним словом. З творів Є. Чикаленкабуло добре відомо, що в Кононівці окрім, приміром, Бориса Грінченка, ОлександраОлеся, Олександра Русова, Володимира Науменка і ряду інших тодішніхзнаменитостей бував і Михайло Коцюбинський. Саме тут він, як стверджував Є.Чикаленко, написав своє найкраще ліричне оповідання «Intermezzo», але ніде не зміг знайти я, коли саме – в які дні 1908-го року перебував МихайлоМихайлович у Кононівці, чим займався, як і над чим працював. Відкриття для менезробила якраз покійна пані Павличко, аналізуючи листи Коцюбинського до своїхкоханих жінок...
Заради істини, закликаю вас, пані й панове, закритиочі на справді занадто підвищену увагу письменника до їжі, до того, що та коли, як готували іподавали у маєтку поміщика Є. Чикаленка, у яких порціях, відкриємо пору гостюванняКоцюбинського в Євгена Харламовича.
. Справа, виявляється, відбувалася у червні1908-го. У Кононівці Коцюбинський відпочиває, нічого не пишей не читає, спить, їсть, загорає, - стверджує С. Павличко. Листи до Віри і доШури пишуться та відсилаються, стверджувала Соломія Дмитрівна, майже одночасно.Вони містять буквально ідентичні пасажі. В листах до Віри, однак, більшепобутових деталей, гастрономія — на першому місці. Найбільша радість червневихканікул — його гарний апетит. Як от:
19 червня 1908: "Зобідом тут не так погано, як думалось. Живе тут економка, яка стараєтьсядогодити. Достає десь м'яса, варить каву, а сьогодні зробила на солодке мороженеі навіть добре. Молока багато, і я п’ю його замість чаю". 23 червня 1908:"...сьогодні несподівано занедужав на шлунок, болить голова, не спав, вроті гірко, і нема апетиту. З обідом тут все- таки не дуже добре, бо м’ясанема, кури слабують в селі, і небезпечно' їх їсти, а на обід мусять давати всетісто — варене, печене й смажене, що для мене не дуже здорово. Треба якосьоберігатися і більше жити на молоці та яйцях". Трохи далі в тому ж листі:"Як там з гусінню, чи будуть у нас які фрукти?" .
26червня 1908 p.: "Встаю о 6 або о 6 1/2, гуляю до 8, у 8 їм яйця, яєшню,печену картоплю, молоко, каву або чай, що сам загадаю. По сніданку гуляю середполя до 1-ої, коли обід. Розкопав собі спаржу і салату. Видумую сам страви. О4-й полуденок — кисле молоко або що інше, знов гуляння до 8, коли дають вечерю,а по вечері, о 10, спати, їм доволі багато, більше, ніж удома".
Тогож самого дня в листі до Аплаксіної Коцюбинський описує свій розпорядок днямайже тими самими словами: "...встаю в 6, гуляю до 8. Завтрак (основательный)и опять гуляю до обеда, до 1 часу. Потом гуляю до 8 вечера, с промежутком в 4на еду. В 8 ужин, в 10 спать".
Листдо дружини, 6 липня 1908 року: "Почуваю себе добре, хоч вчорашній обід бувдля мене незвичайний: сардини, балик, мариновані карасі, раковий холодець, мед(такий, що п'ють)".
Письменник, літературознавець, знавець творчості М. Коцюбинського Соломія Дмитрівна Павличко. 15 грудня 2017 року їй могло б виповнитись 59 літ. Царство їй небесне...
Читаю далі: "Перелікцитат аналогічного змісту можна продовжувати ще і ще. В листах до Аплаксіної,писаних у ті ж самі дні, кулінарна тема звужена до згадки про брак або наявністьапетиту. Обох своїх епістолярних заручниць письменник благає писати якнайчастіше,обом посилає поцілунки, обом скаржиться на самотність і пропонує зустрітися вКиєві, до якого з маєтку Чикаленка чотири години їзди.." Їм з Чернігова доКиєва ще далі…
С.Павличко, яка проштудіювала всі листи і послання Михайла Коцюбинського до своїх Берегинь стверджувала, що з часом літературна тема майже зовсім вивітрилася зпереписки. Лише подеколи письменника захоплює природа, краса пейзажу в краї, девін перебуває, але водночас і те, як годують. Про це останнє він чомусь звітує з бухгалтерським педантизмом. Як і зКапрі, до прикладу: «...Годують три рази в день: вранці 2 чашки какао, абокави, або чаю, масло, мед. В 12 1/2 сніданок з 2 страв (одна м'ясна), сиру іфруктів. В 7 1/2 обід з 5 чи 6 страв. Все смачно і дуже по-панськи. За це все яплачу 6 лір на добу, себто 37 к. х 6 = 2 р. 22 к. Так дешево — трудно і уявитисобі..."
Абиуяснити ціну життя тієї примхливої пори, зауважу, що заробітна плата чиновникаМ. Коцюбинського 1910 -1913 років складала 1500 рублів на рік. З деякихпір обліковцем того ж статуправління працювала й Віра Устинівна, оплата їїстарань приносила ще 600 рублів. На початку минулого століття вЧернігові 409 грамів (російський фунт) пшеничного хліба коштував 1,5копійки, булка «кайзера» - 1 копійка. За фунт гарного м’яса треба булозаплатити від 9 до 15 копійок. Ціна чоловічого костюма – 9, а пальто – 11,5рублів. Гарно одягнути людину з ніг до голови на різні пори року в першосортнийодяг – до 30 рублів. При цьому зауважу,що останні покупки робляться далеко не кожного місяця і навіть року.Підстригтися – вартувало 10 копійок, проїхатися з візником – 20 коп. Візитлікаря коштував дорого – до 5 рублів. Однак з бідного ескулапи переважно брали тільки 20 копійок –до рубля. Особливо, якщо врахувати, що за десятигодинний робочий день робітник отримуваввід 20 до 80 копійок, поштові, муніципальні службовці – 15 рублів, кухарки – 6.
Щобзавершити, так би сказати фінансово-господарську тему, зазначу, напередоднісмерті письменника йому нарешті призначили пожиттєву стипендію - 2000 рублів нарік. Одначе, це вже не могло зупинити поїзд, котрий відходив тихенько в іншісвіти...
Приводитьдослідниця ще один лист із Капрі: "Хоч у Відні я й не був у лікаря, протезнав, що буду почувати себе добре на Капрі, — і справді так воно вийшло. Каву івино я покинув пити. П'ю часом трошки вина, що називається “Вермут Торіно”, —се солодке, смачне вино, настояне на ароматичних гірських травах і таке кориснедля шлунку, як “Сан-Рафаель”, тільки дешеве. Замість кави п’ю какао, дві великічашки щоранку, з маслом, медом і докторським хлібом. Молока не п'ю, бо нетреба. Тут так добре годують, що більше їсти не можу. Сплю добре...” .
Що тут сказати? Дорогий наш класик, геній, мудрець, яким усі ми,звичайно ж, пишаємось, у житті був дещо схожим на банального обжору. Але про ценіде не обмовилась дослідник Соломія Павличко, такий мій оціночний висновок, якчитача.
Теперви, звичайно ж, можете мене запитати: чи багатшим став кожен той, хто прочитавцю публікацію до кінця? Переконаний, що так – обізнанішим точно. Хоча єуніверсальна відповідь у таких випадках: кожен має право знати все про кожноговідомого письменник, твори якого читає. Це є складовою свободи слова. Ці рамкидля нас свого часу (ще 1994 року!), як фіранки на вікнах, розсунула дослідниця,публіцистка Соломія Павличко, день народження якої виповнюється, до речі, в цідні - 15 грудня 2007-го. Коли я, власне, ставлю останню крапку в моїй цій розповідіЇй було б лише 59-ть...
Лопатинціпам’ятали красеня-кавалера…
…Навесні 1994-го, працюючи головним редактором газети«Правда України», я балотувався кандидатом у народні депутати України поШаргородському виборчому округу, власне, у себе на малій батьківщині. Якось ізфотокором видання і моєю довіреною особою Петром Приходьком завітали ми в архаїчнеі невеличке, активно вимираюче село Лопатинці, де, власне, 103 роки перед циммешкав Михайло Коцюбинський, перебуваючи на заробітках. Показали нам стареньку,скособочену хатину колишнього бухгалтера Деребчинського цукрозаводу, виробництвокотрого розташувався неподалік і тоді ще озивалося протяжними гудками на всюокругу: тут, під одним дахом з господарями, проживав у кінці минулого століття28-літній домашній учитель. Того дня в Лопатинцях мали відбутися збориколгоспної буряківничої ланки перед новим виробничим сезоном, і я хотів саметам показатися людям, сказати кілька слів про себе і свою передвиборнупрограму. Але на моє здивування, нас покликали до однієї з ошатних сільськиххат, де в просторій неопалюваній кімнаті були накриті столи, і там було всього на них – і вареного, іпареного. У центрі ж їх, зрозуміло ж, красувалися бутлі з самогоном-бурячанкою,заткані пейзажними кукурудзяними качанами-корками. На двох підвіконниках, запам’яталося,під замерлими шибками поставили два калорифери, аби не мішали гостям, і вонибули вогнисто червоні…
Говорив я щось, звісно ж, про майбутні вибори, але післятретьої чи четвертої чарки, коли вже дехто познімав із себе верхні одяганки, япустив розмову про те, що, он, ви, мовляв, такі багаті сельчани, адже серед васжив колись великий класик української літератури. Аби, що називається, завести на емоції публіку, я розповів кількома словами про Віру Устинівну, і про Шурочку Плаксіну, особливо про незабутні у Чернігові похорони Михайла Михаловчиа у кавітні 1913-го. Про те, що Олександра, вражена емоційною силою оповідання Коцюбинського "Цвіт яблуні", наламала рожевого, білого і вогнистого кольороів квіту дерева і намагалася через знайомих положити до голови покійного сплетений нею яскравий примітний вінок. Дружина Коцюбтнського Віра Дейша не дозволяла це зробити. Чи потрапив той дарунок любові до могили класики я не міг напевне сказати, і нині також не можу це зробити, позаяк різні дослідники про це пишуть на свій лад. Але лопатинські молодиці тут же достали хустинки, заплакали, загомоніли, я й сам замало не пустив сльозу...
Мене, щоправда, тут же присоромили тим,що немає насправді чим пишатися мешканцям затрапезного бригадного села: сюди із райцентру автобус не ходить, а тількирозвесниться, по цьому задрипаному населеному пункту, як і сто літ тому, через багнюку непройти, ні проїхати. Мерзця немає змоги провести в останню путь, хіба що гусеничним трактором на причепі вивезти. Цивілізація мовбито стороною обходить згорьованіЛопатинці. Соромно за це перед людьми і світом. Особливо перед тими, хто проривається іноді сюди, аби попити джерелиці, яка напувала своєю вологою відомого світового класика літератури.
Мудрийколгоспний бригадир, який верховодив застіллям, перехопив канву розмови однимвигуком:
-Шо там казати: Коцюбинський був справний козак і спокою недавав нашим дівкам! Це ж правда. У наспро це не одна оповідка по селу й по нині бродить…
Тут і почалося. Одна молодичка, достаючи вареника з макітри,обмокуючи його в мищині зі сметаною, дзвінким голоском на всю хату сказала:
-Мій дід моїй бабі стільки приклав макогонів за те, що вонаміж людьми похвалилася, начебто під вербами двічі чи тричі з чорнобородимвчителем зустрічалася, що мені її аж по нині шкода…
-Жодна славна дівка не пройшла мимо його уваги… Замашний бувджиґун…
-Казалимої мама, що вчитель частіше ходив на кавалєрку в Стрільники. Там село більше,вибір наречених кращий. Та й вони до нього самі липнули, навіть сюди прибігали,бо ж дуже гарний був. Сусідська баба Мотря згадувала: мав чорні очі, якбуравчики. Гляне, як роздягає… Казала: «Як побачу його де, бігом ховаюся…»
- А визнаєте, - враз обізвалася жіночка в гарній терновій хустині з яскравимиквітками і тороками, - що в музеї Коцюбинського у Вінниці висить древнє родинне дзеркало,і в ньому іноді з’являються образи Коцюбинських… - У кімнаті, на віконних шибкахякої вже з’явилися слизькі проталини, намить запала крихка тиша, тільки було чути, як буль-буль-буль пролилася дочиєїсь чарчини чиста як сльоза бурячанка з щойно відкоркованого чергового бутля. – Моя дочка з онукою були там.Приїхали з отакенними величезними очима, розповідають мені буцімто прабабцюнашу там угледіли. Як жива, з портрета молодою показалася…
-О, вашу бабцю Горпину, першу сільську красуню, навряд чиміг поминути він своєю увагою, - голосисто обізвався бригадир, - тому, царствоїй небесне, канєшно, і зовсім не дивно,що вона й лосі шукає зустрічей з тодішнім Мішкою…
Усі враз зашуміли, заговорили. Раз по раз у хаті за цієютемою зринав веселий, приємний пересміх. Давнішнє село згадувало перестаркуватіісторії про Коцюбинського на заробітках у Лопатинцях… Я ж щасливий був тим, щобрав участь у тій приязній події…