Якви гадаєте, друзі, пані й панове, якими бувають слова? Мабуть же ж, лагідними, ласкавими,теплими. А то й дошкульними, зимними, крижаними.
Оту школі я навчався зовсім непогано, і тому мати моя завжди любила ходити запідсумковими табелями, бо мене там іноді хвалили. А якось сестра, котрій школабула не до шмиги, загадує нашій ненці, що у них там мають бути класні збори,треба йти на сходини. Мати й каже у відповідь їй:
-Амені там в очі холодно не буде?
-Тані, - безтурботно відповідає донька. – у нас там є грубка, і в ній щоранкупалять…
Количитаю нову книгу відомого українського чаклуна і віртуоза сучасного краснописьменства ОлегаЧорногуза «Вогнеслов» (видрукована харківським видавництвом «Майдан» 2017 р.),то думаю про те, що світовій історії від його текстів мало б зашпорами озватисяі в душі, і в серці, інієм посріблити на бровах і віях. Олег Федорович кожним фейлетоном,памфлетом хапає так за литку історію стосунків «старшого брата» з нібито молодшим,що все стає чисте й прозоре в цих стосунках, а головне - зрозуміле, мов риб’ячеоко. Як крига чи кришталь. І не має більше потреби виясняти, чия курка (у древньому Києві чи в тюрко- оратомовномуулусі) першою знесла яйце родоводу, котрий московити уперто й затятопроголошують «гніздом двох братніх народів». Тільки ж яким єдинородством можебути біологічно-хромосомна лінія вільного сокола з двоголовим півнем манкуртом,що оселився на гербі Московії. Автор нагвинтики, а подекуди й на атоми, в манері дошкульної гумористичної логікирозкладає всю історію наших родів, які завжди були і є непримиренними антиподами.
«Вогнеслов»,це об’єктивна переоцінка кривавої історії двох сусідніх народів, покладена насатиро-гумористичну музику СтепанаРуданського, Миколи Гоголя, Остапа Вишні, Степана Олійника, казати б, батьківцеху пересмішників. Притчі тупоголового старшобратсва парадоксально оцінюютьсяОлегом Чорногузом, у прихованих обставинах стосунків митрополії і васала, авторвіднаходить смішні і пародійні види комічного, вміло виставляє все це налюдський осуд. Читаєш і дивуєшся: все йсправді вельми дивно виглядало, як гуля на рівному місці, а ми ж не бачили, нерозуміли. Совкові сліпці! Часто навіть бездумно прославляли цю недолугупарадоксальність і на ній навітькандидатські та докторські дисертації мастаки захищали. Манера письма короткими реченнями, якою вмілокористується літератор, дає можливість автору, як водію «Мерседеса», котрий замалоне на місці може розвернутися через гарний люфт керма, зазирнути чи не до кожноїшпарини цих багатовікових стосунків раба і повелителя. Так що сатирична оцінкаминувшини і дійсності в стосунках Росії та України подана Олегом Чорногузом навітьзначно глибше, ніж можна це накопати в творах Миколая Костомарова і ВасиляКлючевського, наших історієкопів. Бо тут кожен історичний парадокс, поданийгротескно, весело щипає, як рак… А тому й не забудеться…
Сатиричниймакогін Олега Чорногуза буквально розтирає, розмазує по макітрі горе-науковцяПеПе Толочка. Того, що вперто вивищує грішне над праведним – доказує старшинство московітства над нашимнескінченним родом. Попри нинішню активну українізацію всіх суспільнихвідносин, затято агітує за дрімучу русифікацію. Відвертий і неприхованийрадикал-пропагандист злочинного «руського міра» верзе казна що. Швидкий, якведмідь за перепелицями, ПеПе Толочко, його поплічники українофіли - одесит А.Васерман та «науковець» з Донецька О. Корабльов, аж підстрибують стверджуючи,що поняття «українець» вигадали австріяки, котрі володіли частиною нашихзахідних територій, або й буцімто навіть сам Михайло Грушевський. Дотепний ОлегЧорногуз тут вельми доречно нагадує. А звідкіля, мовляв, панове, в МиколиГоголєва такі слова: «Знаете ли выукраинскую ночь?»
Немалоросійську, а саме українську! Слова ці, як доречно підкреслює сатирик,написано ще тоді, коли Михайла Сергійовича Грушевського ще не було й у проектах його батьків. Так що у подібнихтвердження розуму, як у кози хвоста…
Згадуванийпамфлет так і називається – «Духовний кілер, або «Атец русскаго міра». Раджу:відшукайте і почитайте. В ньому, зокрема, розповідь про те, як російськийісторик німецького походження Є. Классен докопався до каменя Енея в Трої іпрочитав на ній епітафію «Ой, ви дорогі, хороші!». Подано ж тут і повчальну історію від московськогоученого О. Чорткова, котрий у науковому трактаті стверджує, що «чудовіукраїнські пісні, колядки, щедрівки є дохристиянського походження (язичнецькі»і саме вони підтверджують давнє української мови. О. Чортков, наприклад,вважає, що пісні «А ми просо сіяли» понад дві тисячі років…»
Усвоєму творі Олег Федорович принагідно нагадує всяким ПеПе з Васерманами іКорабльовими, що українці були в своїй історії не лише під австріяками,поляками чи московитами. «…ми русини-українці, ще й дружили більше ніж двістіроків; і наші руські (від Київської Русі, а не Московії) землі входили доВеликого князівства Литовського і державною там була «руська мова». Так тоді йписалося – «руська мова», а не язик. Проце ПеПе Толочко може прочитати в Тракаї (райцентр з двома історичними палацами– О.Г.), під Вільнюсом, на музейнихстінах. І там є свідчення, що отой «руський язик» тоді називався «руськоюмовою», і це починаючи з 1362 аж по 1569. Повторюю, «руською мовою», а не«московським язиком». У ті литовські часи в русичів-українців навіть ось такіприповідки були: «Польска квітне латиною, Литва квітне русчизною. Без тої вПольщі не пребудеш, без сеї в Литві блазнем будеш».
Цьогоразу відомий письменник-сатирик у своєму розборі дій московитів з поярмлення українців вдається до аналізуісторичної давнини на генетичному рівні. За його даними процес зміни ІмперіїЗла на злочинний «русскій мір» почався від Петра Першого і Катерини Другої йнаполегливо здійснюється й по нині. Можливо, навіть через змішуванні, даруйтеза відвертість, сечі відомих спортсменів через дірочку у плінтусі, відому лише московітськомуФСБ.
ОлегЧорногуз відкриває перед нами таїну «генетичної корекції» з переписки Катериний Вольтера, тодішнього великого європейського мислителя, щодо поліпшенняпорідного складу особин московитів. Уже незабаром цариця видавала щодо цьоготаємні укази, перевівши справу на особисте ручне управління. «В одному з них радиламосковським необтесаним дамам, - читаємо у «Вогнеслові», - виходити заміж заосвічену козацьку старшину. Щоб гени покращити. Щоб не тільки перемішати генитериторіально, а й зробити малоросів і московітів одним народом і також назвати«руськімі».
Московськагенна селекція, як стверджує письменник, продовжувалася століттями. Завданнястояло одне: з кореня українського вольнодумства, самостійності, способомгенетичного прищеплення отримати плоди безбарвної бидломаси, якою щедро нині засіяно український Донбас. Тим дикимпоріддям, котре вирішальної миті для Вітчизни кричало: «Путін, пріді!»
Щоправда,відмічає Олег Федорович у памфлеті «Короткий курс з історії Московської», вгенній інженерії русскофілів траплялися й дивні збої. Одна з них стосуваласягенерал-полковника з самої прислуги царя Миколи Другого Павла Скоропадського, уякого раптом прокинувся український ген. Ставши самозваним гетьманом України уквітні 1918-го, він за сім з лишкоммісяців свого правління відкрив понад 150 україномовних гімназій, новіуніверситеті в Києві, Харкові, Одесі і Кам’янцю-Подільському, був ініціаторомзародження, відкриття Української академії наук. Чим не похкально?!
Сатиричнапроза Олега Чорногуза це не просто «ха-ха-ха!», «ги-ги-ги!». Це насамперед аналітичневикривання потворних проявів соціальних конфліктів, які супроводжують нашежиття-буття, котрі, власне, й призвели до агресії Московії проти України. Іписьменник без роздумів прирівняв своє перо до штика. Вміло користуючись малимисатиричними формами сучасної публіцистики – байками, фейлетонами, памфлетами,якими наповнена нова книга знаменитого письменника, став у фронт протимосковщини. У бій пішли дотепність, гротеск, іронія, сарказм, а разючий сміх –став формою покарання й осуду. За це йому велике й щире: «Дякую!».
Частинакнига це… поезія. Пізня, зважаючи на вік письменника, а тому густа, непусто-порожня, вельми зріла. Соковита йсмачна. Спробуйте – зрозумієте…