На ранок після нічноїгулянки в помешканні Уласа Самчука, який частував частину знімальної групиІвана Кавалерідзе, виявилася, що на дворі субота, 17 серпня 1941-го, і всімтреба негайно відправлятися на примусову роботу. Абсолютний тверезник режисер ще на світанку заходився всіхпіднімати. Водночас тривожно поглядав на віддалений сусідній будинок, де мешкавредактор газети «Волинь» і великий письменник. Там ночувала його асистентТетяна Чорна-Прахова. У другій половині ночі, коли нарешті скінчилися пісні ітанці, Улас Олексійович обнімаючи київську артистку, привселюдно казав: «А осьїї, панове, так і знайте - нікому не віддам… Я давно шукав таку гарну жінку длясебе…»
Потрібно вже було вирушати на робочий об’єкт – розбиратизавали на одній із вулиць Рівного. Німці, які доручили цю роботу гуртукіношників, котрі опинилися в заручниках у хазяїв нового порядку, навіть недопускали можливості запізнення полонеників. За невчасну, чи то не в повномускладі появу групи на майданчику, мав відповідати він - кінорежисер. Довелосяб, напевне, платити негайним арештом. Іван Петрович добре знав ці залізнінімецькі правила, начитався про них. Тому ще і ще раз перерахував людей. Навулицю із приміщення барачного типу, де їх приютили, вийшли всі двадцять шістькиян, не було лише Тетяни Прахової. Аби не накликати біди на всю громаду,Кавалерідзе направився до ошатного будинку, де мешкав У. Самчук. Саме в цей часна їхню вуличку з автостради завернуло велике і лискуче легкове авто звідкритим дахом, у ньому з переднього сидіння вже піднімався їхій новийзнайомий – пан редактор. Він на прощання привітно махнув рукою водію, і, легкозістрибнувши на землю, підійшов до здивованого режисера. В руках Улас тримавпапірець.
-Танцюйте, Іване Петровичу, - сказав весело. – Це ваша «вольна». Право на маршрут до Києва…Погляньте, з гербовою печаткою і високим командирським підписом… Як і обіцяв…
Кавалерідзе взяв до рук документ. У ньому двома мовами – німецькоюй українською було виписано: що дана карта надає право на маршрут до Києва зРівного знімальній групі київської кіностудії у кількості 26 осіб підкерівництвом кінорежисера Івана Кавалерідзе. Усі, що обступили було ВласаСамчука й Івана Петровича стали весело обніматися, а тоді схопили редактора іпідкинули його над головами, обережно по цьому ставлячи на ноги. Він непротивився, бо все розумів…
Крайня ліворуч – ТетянаЧорна-Прахова, через одну особу від неї – Улас Самчук, поруч із ним -кінорежисер і великий український скульптор Іван Кавалерідзе. Серпень 1941 року.
-Стійте, стійте!- Розгублено вигукнув головний кіношник. –Але нас же 27?
- Нічого, - багатозначно усміхнувся Самчук. – Вирушайтетаким складом. Тетяна Федорівна приїде пізніше. Я її сам доставлю… Якраз збираюся до Києва…
Так ото буває у житті. Скільки ж тих капосних і капризних залицяльниківбуло в Тані Чорної-Прахової за часи зйомок на кіностудії, у творчихвідрядженнях. До бісиків звабна, вона немовби притягувала магнітом до себеусяких гультіпак і несерйозних кавалєрів, та й достойних чоловіків, мабуть,також. Але всі вони без перебору отримували від неї відкоша. Агресивні у своїхзазіханнях – зі скандалами. Хто, власне, на що заслужив. А ось Улас… Улас, цеінша справа. Інтелігентний, вихований, кожне слово якого має значення і вагомийзміст. Добродушний, привітний, уважний.Ні, подібний не зустрічався їй іще. І серце розтануло начебто в одну мить.
Пані Тетяна на той час була заміжня, мала навіть двійкодітей. У віднайдених мною записках, про котрі йшлося в попередній публікації,Т. Чорна-Прахова писала (стилістика і пунктуація авторки старанно збережені):
«Займали ми піввеликої кімнати, розділеної на половину звичайним великим килимом. За килимом удругій половині жили старі батьки. У цілому мешканню, що складалося з п’ятикімнат і кухні, жило вісім членів родинидорослих і троє дітей. Крім того одна кімната винаймалась одній чужій родині,бо по правилам цих часів і тих умов одна родина не мала права користати аж з п’ятикімнат. А поза тим ціле мешкання було завантажене не лишень людьми, але йречами і були то не звичайні буденні речі. Батько мого тестя — відомийросійський професор мистецтвознавства Адріян Прахов, прибірав було величезнузбірку передовсім картин, по друге — різніх інших музейних експонатів великоїісторичної вартости. Так, наприклад, у нашій кімнаті знаходилась частинасправжньої єгипетської мумії (професор Прахов бував особисто на розкопах уЄгипті). На стінах висіли оригінали Врубеля, Сєрова, Васнєцова, а в сховку підліжком спочивали оригінали Вато і Ґрьоза. На поличках за склом лежали маскимумій, чарівничі амулети, різні намиста, що колись, можливо тисячі років назад,належали якимсь єгипетським красуням.
1 от коли я перевантажена цілоденнимивраженнями з перенапруженими нервами верталася пізно вночі, не завжди разом зчоловіком, додому та коли я опинялась між нашими муміями та амулетами, а довсього, коли зі стін дивились на мене божевільні очі Врубелівської Медузи, намене іноді находив дуже своєрідний, невловимо визначений страх. Здавалось —щось станеться, можливо щось недобре. Іноді я забувалась де я – час, простір івсе реальне тратилось і я перебувала у неуявно реальних просторах якогосьіншого, ніж цей наш, світу.
Одного разу, пам’ятаю, коли через нашевелике вікно світив місяць і його бліде сяйво якраз падало на мумію, менівидалось, що в тому «далекім» просторі я бачу постать жінки високого росту, яказ безконечного наближається до мене. І не помагало закрити очі. І закривши їх,я все одно могла бачити неуявно далеке…»
Таня не мала близьких подруг. Щироконтактувала лише з кількома випускницями їхнього технікуму/інституту, зкотрими раніше ділила голодні часи навчання і вступу в професію актриси. І осьіноді серед них на доволі рідких посиденьках її, що називається, «проривало» на відвертість. Це був, казати б,справжній психологічний наступ на мумії і домашній Єгипет, як воназнічев’я між своїми називала свій «приватний затишок» .
-Умене, -спересердя казала тоді Тетяна Прахова, - навіть діти зроблені тихцем,щоб диван не скрипнув, щоб свекруха, боронь Боже, чого не почула – не подумала,з наглухо мені закритим рукою ротом, щоб і не писнула. Під забальзамованою мумією, колись живою істотою. Господи, прости за щирість. А я хочу вкоханні широти і простору, до крику, щоб усі довкруги почули, що мені добре…
ОсьУлас і влаштував їй таке життя. Бо вона наче опущена в серпанок туману, зщасливою усмішкою на устах, коли довкруги окупація, смерть, гори і сльозиповернулася нарешті з поїздки на кінозйомки в Карпати. Добре, хоч чоловіка небуло дома, він пішов на фронт. І вже в жовтні 1941-го поспішила в нову поїздкудо Рівного. І Влас кілька разів приїздив до Києва. Він із малолітства обожнювавце історичне місто, про зустріч із яким мріяв давно, здається, завжди. Аособливо боготворив він Дніпро-Славутич, яким ніколи не міг намилуватись. Уласіз дитинства виплекав в своїй уяві поняття, що Дніпро, то начебто головна вісьЗемлі, і все крутиться довкруги неї. Він навіть виносив у собі заголовок длямайбутнього роману про головну річку планети – «Дід – Дніпро». А що, звучить блискуче,привабно, інтригуючи… І хоч тепер дивився на все очима дорослої людини, якадобре розуміється на тонкощах географії, фізики, астрономії, давня казка з ріднихфантазій усе жила у ньому…
Укнизі «На коні вороному» Власа Самчука є зворушливий запис про першу зустріч письменникаіз величавим Славутичем: "Годіповірити! То ж це він, Дніпро! Там далі внизу перед нашим зором. Широчінь,велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати.Нарешті, нарешті… Стільки років мріялось, снилось, тужилось, і ось він живий ісправжній перед очима…"
Ці часті поїздки додобра не могли привести, позаяк перебуваючи в Києві, Влас ночував у Тетяни. Аж поки їх не застав чоловік Андріян, якийпроїздом заскочив додому. Це, мабуть, і наблизило фатальній день розв’язки. Не знісширозлуки, Таня Чорна кидає дім і сім’ю, дітей. Відтак, усю свою київську реальністьперетворює у минуле, заради його одного. Переїздить до Уласа Самчука у Рівне.Тікає від мумій, як вона пояснює все самій собі…
Звичайно,що йому в цій історії було значно простіше. Він хоч далеко не пурітанець, і практичнозавжди залишався по-джентельменськи уважним, прихильним, чемним до гарнихжінок, усе ж завжди залишався по-серйозному однолюб. На час знайомства зкиївською кіношницею Тетяною був навіть буцімто жонатий. Аж цілихдванадцять літ поспіль. Це булосвоєрідне життя на віру з Марією Зоц, українкою, яка перед тим удатно сталагромадянкою Чехословаччини, і вони багато разів намагалися оформити своїстосунки офіційно, але через те, що Влас Самчук на Захід утік без паспорта, іфактично був людиною без громадянства, не могли ні розписатися, ні взяти шлюб уцеркві, позаяк останнє можливе лише після формального утворення сім’ї. Тому йжили нарізно. Тим паче, Марія навчалася в Карловому університеті Праги, здобувалафах фармацевта, а він після наступу Німеччини на СРСР вирішив навідатись у ріднікраї, організувати на Волині, з допомогою ОУН (мельниківців) шалений спротивкомуністичному режиму, котрий, відомо, планував знову повернутись до України.
АлеМарія була головним натхненником його творчої удачі. Саме за її опіки,письменник У. Самчук зумів створити ще в порівняно ранні роки геніальні своїтвори, такі, насамперед, як роман «Марія» - про страхітливий Голодомор вУкраїні, соціально-психологічну драму «Кулак», унікальне дзеркало українськоїдійсності - трилогію «Волинь». Українська діаспора США, Канади, Бразилії 1980року за останній твір висувала Уласа Самчука кандидатом на удостоєнняНобелівської премії в галузі літератури. Нагороду не вдалося отримати лишечерез активне торпедування позицій кандидата радянсько-комуністичнимиприслужниками, для котрих вихід українця на такі висоти означав би немислимупоразку Кремля на світовій арені. На приниження ролі творів українця-ОУНівцябули кинуті величезні гроші, які, на жаль, тоді спрацювали.
У цьому успіхуписьменника велика заслуга пані М. Зоц: вона стала справжньою Музою Власа Олексійовича,його порадницею. Марія першою прочитувала все, що виходило з-під пераписьменника, на диво вміло відділяла головне у творі від другорядного, іноді даваласлушні поради автору, які завжди відчутно посилювали оркестрові струни йогоблискучих витворів краснописьменства. Одначе слава до літератора, до їхньогонеповноцінного сімейного кубельця прилітала одинокою птахою, не приносячиніяких матеріальних благ плодовитому автору та його чарівній і милійімпресаріо. І, напевне, що саме це віддалило їх дещо з часом. Сім’я ніяк нескладалася. Хоча вдячний Влас Самчук, уже побравшись із київською кіношницеюТетяною, перевидаючи свій головний твір 1952 року, присвяту оформив своїйпершій дружині Марії Зоц. «Тій, щопершою читала цю книгу, що її переживала і любила – Марії Зоц, з пошаною.Автор" – було написано на лобній сторінці нового видання.
Різні є думки і версії щодо стосунків Уласа Самчука і ОлениТеліги (в дівоцтві – Шовгеніва). Вони справді могли б, напевне, стати заздріснокрасивою, розумною парою неперевершено блискучих українських літераторів іпатріотів. Тим паче, що обоє ніколи не скривали взаємних симпатій. Грайлива йчарівлива дочка академіка, ректора української Академії у Подєбрадах (колишнього міністра шляхів в урядіУНР), під Прагою, полюбляла дразнити увагою молодих людей, як казав Улас, -«пускаючи бісики з зеленавих очей». Одначе Олена завжди залишалася вірноючоловікові, і це завжди безцеремонно демонструвала за всяких обставин. Вонабула такою винятковою людиною, що її образити не міг ніхто. А виглядала, зопису М. Самчука пані Теліга перед Другою світовою війною так: ««елеґантна… років тридцяти, з прекраснимтемнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними,зеленкавими очима».
Красуня й розумницяОлена Теліга.
Єчимало свідчень того, що Олена Теліга вельми позитивно оцінила вибір УласаСамчука щодо Тетяни Чорної. Теліга уже тривалий час займала провідну дружнюроль із догляду за життєвими гараздами свого колеги, насамперед, на фланзі особистихінтересів молодого чоловіка. Жінки дуже швидко подружилися, підтримували однаодну в складний час воєнного лихоліття. Теліга неодноразово, спостерігаючи, якживуть і ладять Улас з Тетяною, казала колезі, що це справді його половинка –щира і вірна. Письменник погоджувався з Оленою. Він про це якось написав так:«… ми чуємось давно близькими,ніби прожили разом ціле життя. Меніздається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед нимизобов’язаний». Ще якось він про свою незбагненну пристрасть до Тетяниоцінить так: «між нами стоялавелична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує ніяких віддалів і ніякихумов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу»». Знаходимов Самчука і рядки про Олену й Тетяну. Ось вони: ««Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вониздружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом врозмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих».
Туттреба визнати, що пані Тетяна загалом відважилась заради свого кохання на виняткововідчайдушний крок. У час, коли зі зброєю ходять чужинці, не обмежуючи себенічим в її застосуванні на ураження, а ночами шастають, так звані месники, дужеважко зрозуміти і виправдати людину, котра пішла на службу до німців, аби тимсамим начебто воювати за Україну. Насамперед проти більшовизму. Хто таке мігзрозуміти, повірити в таке, коли всіх стріляють, убивають, і відповідальних зазлочини немає. А метикувата кіноактриса з обойми Олександра Довженка зрозумілаі достойно оцінила справу Уласа Самчука та його відважних друзів ОУНівців, їхнюнаціонально-просвітницьку роботу - справжню самопожертву заради України. Уже заїї приїзду до Рівного письменника, головного редактора газети «Волинь, якавважалася центральним виданням Райхскомісаріату України, арештували гітлерівці за передову статтю, озаглавлену«Так було – так буде!». Вона вимережена паном Уласом так, що його заледве нерозстріляли через окремі двозначні в тлумаченні вислови у тексті. Головного редакторазвинуватили у тому, що очолювана ним газета стала своєрідним самостійницькиморганом, пропагує ідеологію виключно українських націоналістів, власне, пишелише про те, що розхитує устої влади гітлерівців.
Марія Самчук тоді німиті не роздумуючи кинулася за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Існуєверсія, що це саме він врятував відчайдушного редактора від вірної смерті 1942року. Але Тетяна не злякалася цьоговипадку, не полишила коханого. Діждалася його звільнення.
Подібнебуло лише порогом їхньої далекої та неймовірно горьованої дороги від дому наЗахід. Голодні, холодні переїзди з одного міста до іншого. Десятки переселень уПольщі, Австрії, Німеччині.
Особливасторінка життя письменника і його дружини позначені символом - Ді-Пі. Так коротко іменувалися в просторіччіТабори переміщених осіб ((з англійської- Displaced Persons , скорочено: D . P ., а в трансліті: Ді-Пі) , куди потрапили всі ті, хто тікаввід «радянського раю». Справжнє пекельне чистилище, яке формувало колони з тих,кому можна виїжджати на Захід, а когопотрібно повернути назад до СРСР, хто підпадає під так звану репатріацію, якадля всіх закінчувалася однаково – підвалами «Смершу», каліцтвом, розстрілами,або висилками до Сибіру. О, не приведи Боже! Це ж вірна смерть для Самчуків.
ЇхнєДі-Пі розташовувалося в німецькому Аугсберзі.Тут Улас Олексійович виявився також у центрі уваги.Дуже швидко його рекомендували й одноголосно обрали головою тамтешнього МУРу – Мистецькогоукраїнського руху. І не в останню роль тому, що його дружиною була акторка зі знаменитогокінофільму «Земля» Олександра Довженка. Тетяна Федорівна в гурті відомихвигнанців буквально ожила, стала потрібною всім. Самчук не міг не нарадуватисьзі своєї Тетяни. А тут очікували на вирішення своє подальшої долі такі вже тодіі в майбутньому відомі знаменитості літературного цеху України, як незрівняннакрасуня, поетеса Наталя Лівицька-Холодна, до нестями залюблений у неї Євген Маланюк, поет Юрій Клен,письменники Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Косач, Роман Купчинський, ТодосьОсьмачка, літературознавець Юрій Шевельов, Юрій Стефаник, син Василя Стефаникаі близький друг сім’ї Самчуків та багато-багато інших. Багатющий культурнийцвіт нескореної України.
Тільки після багатьохмитарств 1948-го пароплав, на борту якого знаходилися Влас і Тетяна Самчуки,взяв курс на Канаду. Дорога простелиться їм до Торонто. Громада українськоїдіаспори стріне сім’ю письменника з розпростертими обіймами. Назбирає гроші навидання книг, на придбання будинку. Самчуки також і самотужки намагаютьсязаробити на прожиток. Коли Тамара Федорівна якось рознедужалася і змушена булапокинути роботу, Влас Олексійович за сприяння знайомих, що називається, «поблату», влаштувався прибиральником сміття на вулиці. Мав над чим жартувати у листах до друзів,зокрема, до вірного споборника Євгена Маланчука. Тепер у мене, мовляв, є нарешті інтелігента іпристойно оплачувана робота, - писавйому.
Длясамого Власа Олексійовича нова зміна обстановки, як і країни, справа майжезвична. Він, відомо, і на пузі через кордони, здається, аж двічі переповзав. Аяк подібна зміна координатів для його Тетяни Федорівни?
Відомостей про це майже ніяких, адже все, що стосувалосяУласа Самчука, його рідних і близьких в СРСР вважалося забороненим дляобговорення. Є лише дані про те, що донька Тетяни Федорівни Ірина, з родиниПрахових достойно відізвалася про свою матір. Воно заявила, що гордиться ненькою, котра стала вірним другом такоївеликої і знаменитої людини, яким був Улас Самчук. Що вона певною міроюпричетна до його творчості другої половини життя письменника. Вельми шкодувалалишень за тим, що у сім’ї Самчуків не було спільних дітей… На письмі це звучитьтак: «Я безмежно горда тим, що всесвітньо відомому письменнику вйого творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей часвони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільногородоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії»
Канада, Торонто. 20 лютого 1965 року. Під чассвяткування шістдесятиліття Уласа Самчука. Письменник у центрі. Поруч із нимдружина Тетяна Самчук.
Дуже пліднимдля письменника виявився канадський період життя. Тут видано трилогію «Ост» - щозабезпечило за Самчуком збереження слави „літописця змагань українського народупротягом сучасного йому півстоліття". Так, власне, цей твір і працюлітератора оцінив відомий на Заході літературознавець Богдана Кравцев. У 1954 році видано твір звоєнного лихоліття „П'ять по дванадцятій". Ще за три роки з’явилася книга„Чого не гоїть вогонь". У ній змальовано героїчні дії УПА на Волині уперіод Другої світової війни. «Планета Ді-Пі» - хвилююча оповідь про тих, хтошукав дорогу на Захід, втікаючи від комуністичного «благополуччя», через якімитарства вони проходили. Книги «На твердій землі» та «Слідами піонерів»розповідають про життя українських емігрантів за кордоном.
Бог відвів для життя на білому світі ВласуСамчуку трішки більше 82 літ, він відійшов в інші виміри 9 липня 1987-го. Дружинайого Тетяна пішла за світи 1990-го, проживши в цілому 87 років. На старостівони продали своє шестикімнатне помешкання і перебралися до пансіонату старшихлюдей імені Івана Франка в Торонто. Позаяк самим обходити себе їм було ужеважко. Пані Тетяна передала закладу 50 тисяч доларів США, які заощадила, длявідкриття музею рідного їй Уласа Олексійовича.
Я довго розшукував у західній пресіповідомлення про цю подію, і все-таки знайшов. Газета «Свобода» у №192 відп’ятниці, 7 жовтня 1988 року, сповісила: « Відкриття музею-архівусв. п. У. Самчука». Нижче розміщено фото і репортаж із цієї події.(Про це можна прочитати тут - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1988/Svoboda-1988-192.pdf).На торжестві була присутня і вдова В. Самчука пані Тетяна.
Аби все було зрозуміло, поясню, що моя особистопильна увага до творчості великого літератора, літописця двадцятого століттяпана Самчука продиктована ось чим. 21 лютого ц.р. в м. Шумську Тернопільськоїобласті мені вручили диплом і медаль лауреата премії імені Уласа Самчука закращий публіцистичний твір 2016 року, якою, власне, визнано мою книгу «Свічкана вітрі» - читати тут - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf .
Зрозуміло, що я хочу досконало вивчити все, щобуло пов’язане в письменника з Україною, з якої він був по суті вигнаний.Принагідно зауважу: з свої 82 літ письменник прожив на наших теренах лише 22роки, і то переважно у малолітстві.
Того ж дня я побував у комплексі - Тилявський літературно-меморіальнийкомплекс імені Уласа Самчука, який знаходиться в селі, неподалік Шумська. Тутпевний час мешкав майбутній письменник. В одній з кімнат мою увагу привернулаетажерка, наповнена книгами, дбайливо упакована целофаном. Щоб, напевне ж, їхне розікрали, аби, либонь, вони довше збереглися. Це література, якоюкористувався Улас Самчук. Вона бережно доставлена сюди з Канади.
Один із відомих тернопільських письменників,запримітивши мою пильну увагу щодо цього експонату, підійшов поближче ітихенько сказав:
-Як мені таємно повідомили працівники музею, зчасу надходження цього багатства сюди, здається, 1995 року, ніхто, на жаль, непоцікавився тим, що знаходиться на етажерці. Ніхто не заглянув під целофан.Книги Самчука нікого не зацікавили…
Чесно кажучи, мене приголомшили ці слова.Скільки вже часу пройшло, ая й зараз не можу забути цей шепіт. Тому вирішивспеціально приїхати до Тилявки, переглянути літературу, яку нам, українцямпередав благородний Улас Самчук. Знайшов ще людей, які готові були підключитисядо того, щоб описати книги, котрі в музеї зберігає етажерка Самчука. За моїмиданими там знаходиться 724 книги. Акцію ми планували провести у зенітінинішнього літа, але нагальні домашні проблеми не пустили мене в дорогу. Поїздкудещо відклали. Але вона точно відбудеться. Хто бажає – приєднуйтесь. Пишіть проваші пропозиції зі своїми контактними даними мені в особисте до Фейсбуку…